Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

— Йдіть геть! — вигукнув він. — Йдіть геть! Повертайтеся до Мордору і не чіпайте мене більше! [227]

Він сам не впізнав свого голосу — тонкого, пронизливого. Вершники затрималися, але Фродо не мав тої влади, як Том Бомбадил. Вороги зайшлися хрипким, безжалісним реготом.

— До нас! Йди до нас! — волали вони. — У Мордор поїдемо разом!

— Йдіть геть! — прошепотів він.

— Перстень! Перстень! — замогильними голосами гукали вони, і тої ж миті їхній ватажок примусив коня увійти у воду, а за ним слідом рушили ще двоє.

— В ім'я Елберет та прекрасної Лючіень! — зібравши решту сил, вигукнув Фродо і підніс меч. — Не взяти вам ані мене, ані Персня!

Тоді вождь Дев'ятки, що вже досяг середини Броду, загрозливо підвівся у стременах і здійняв руку догори. Фродо занімів. Язик його прилип до піднебіння, серце важко закалатало. Меч зламався й випав з тремтячої руки. Ельфійський кінь позадкував і захрипів. Перший з чорних коней вже ось-ось ступить на берег…

У цю мить пролунав, мов грім, рев і гуркіт води, що котила безліч каміння. Невиразно побачив Фродо, як ріка унизу здибилася, і хвилі прокотилися по ній, неначе кіннота у білих китицях піни. Біле полум'я зблискувало на їхніх гребенях, а серед хвиль миготіли вершники на білих конях з пінними гривами. Ворога, застигнуті посеред ріки, були відразу перекинуті й миттєво поховані під розгніваними валами. Ті, що залишилися біля берега, із жахом відступили.

Вже тільки краєчком свідомості Фродо почув крики, йому примарилося, немов на Вершників, що забарилися на березі, мчиться воїн в ореолі сліпучого світла, а за ним бігли якісь розпливчасті фігурки, розмахуючи смолоскипами, які яскраво палали у похмурій імлі, що сповила світ.

Чорні коні, шаленіючи, понесли вершників просто у вируючу, бурхливу воду. їхнє заливчасте іржання загубилося у ревінні ріки, що несла їх геть.

Фродо відчув, що падає; неспокійні хвилі ніби здійнялися до неба і поглинули не тільки його ворогів, але і його самого. Більше він нічого не бачив і не чув.

Частина друга

Розділ 1 ЗУСТРІЧІ Й ПОБАЧЕННЯ

Фродо прокинувся й виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який ще не зовсім вивітрився з пам'яті. А може, хворів? Але звідки ж тоді над ним ця незнайома стеля: пласка, з темними балками, оздоблена багатою різьбою? Він полежав ще трохи, спостерігаючи за плямами сонячного світла на стіні і вслухаючись у шум водоспаду.

— Де це я, і котра година? — сказав він, звертаючись до стелі.

— У домі Елронда, і зараз десята ранку, — відповів чийсь голос. — Ранок двадцять четвертого жовтня, якщо це для тебе важливо.

— Гандальф! — Фродо одразу підскочив. Старий маг сидів у кріслі біля відкритого вікна.

— Так, — сказав він, — я тут. І ти, на щастя, теж тут, після всіх дурниць, що накоїв з того часу, як пішов з дому.

Фродо знову ліг. Йому було надто спокійно й затишно, щоб сперечатись, та й мага хіба переговориш… Тепер він цілковито прокинувся, і все згадалося: страхітливе «ходіння навпростець» Старим Лісом, «неприємність» у «Грайливому Поні», шалене рішення надіти Перстень на Вітровії. Фродо перебирав усе це в пам'яті й намагався второпати, як це його занесло до Рівенделлу; тишу порушувало лише тихе пихкання Гандальфової люльки, білі кільця диму вилітали у вікно.

— Де ж Сем? — спитав нарешті Фродо. — І всі інші? Як вони?

— Усі живі-здорові, - відповів Гандальф. — Сем сидів тут, аж поки я не відправив його відпочити десь годину тому. [231]

— Що ж трапилось біля Броду? Мені все ввижалося як у тумані, та й зараз не прояснилося…

— Ще б пак! Ти вже починав втрачати тілесну оболонку. Рана все ж таки далася взнаки. Ще кілька годин, і тобі вже ніхто б не зміг допомогти. Але ти не такий уже й слабкий, дорогий мій гобіте! Це стало ясно ще на Могильниках — а там ви зустрілися з небезпекою насправді смертельною. Жаль, що на Вітровії ти не втримався.

— Схоже, ти вже багато знаєш, — здивувався Фродо. — Про Могильник я нікому не розповідав: спершу дуже боявся, а згодом це якось відсунулося. Було про що подумати. Звідки ж ти дізнався?

— Ти багато говорив уві сні, Фродо, — м'яко пояснив Гандальф. — І я без великих зусиль читав у твоїх думках і пам'яті. Не турбуйся! Щодо «дурниць», то я не всерйоз. І ти, й інші впоралися непогано. Нелегке завдання — подолати таку дальню путь, такі небезпеки й зберегти Перстень!

— Без Блукача нічого б не вийшло, — зізнався Фродо. — Але твоїх порад нам дуже не вистачало! Я часто не знав, як ліпше вчинити.

— Мене затримали, — сказав Гандальф. — Уся справа ледь не зірвалася. Але, можливо, так і на краще.

— А ти не розповіси, що трапилося?

— На все свій час! Елронд не велів тобі багато розмовляти й турбуватися сьогодні.

— Але коли мовчиш, мимоволі усілякі думки лізуть, а від цього втомлюєшся не менше, — заперечив Фродо. — Я вже зовсім прийшов до тями і хотів би багато що з'ясувати. Ну хоча б скажи, чому ти затримався?

— Незабаром почуєш усе, що схочеш. Ось одужаєш — й одразу буде зібрано Раду. А зараз я скажу лише, що потрапив у полон.

— Ти? У полон?

— Так, я, Гандальф Сірий, — поважно сказав маг. — На світі багато різних сил, добрих та лихих, є й сильніші за мене. З деякими я ще не мав справи. Але мій час надходить. Правитель Моргула та його Чорні Вершники зробили перший крок. Наближається війна!

— Отже, ти знав про Вершників — раніше, ніж я їх зустрів?

— Так, знав. І тобі одного разу казав про них: бо Чорні Вершники — це й є Примари Персня, Дев'ятка Володаря Перснів. Але я не знав, що вони знову прийшли у світ, [232] інакше одразу забравши тебе. Звістка дійшла до мене лише в червні, коли ми вже розлучилися. Але про це ще встигнемо побалакати. А поки що загибель наших сподівань відвернув Арагорн.

— Так, — сказав Фродо, — Блукач нас виручив. Щоправда; спочатку я його побоювався, а Сем не цілком довіряв, я думаю, до самої зустрічі з Глорфінделем.

Гандальф посміхнувся:

— Про Сема я все вже знаю. Тепер він не сумнівається.

— Це добре. Тому що мені Блукач дуже подобається… ні, «подобається» — не те слово. Він дорогий мені; хоча дивний і часом хмуриться. Взагалі він чимось нагадує тебе. Я й не підозрював, що здоровили бувають такими. Я вважав, вони… ну, просто високі на зріст недотепи: добрі й дурні, як Барбарис, або дурні й огидні, як Білл Терник. Адже у Краї людей і не зустрінеш — хіба що бригорян, звідки ж нам їх знати…

— Та ти й бригорян до пуття не знаєш, якщо по-твоєму старий Барбарис дурний, — сказав Гандальф. — Він на свій кшталт досить мудрий. Думками ворушить рідше й повільніше, ніж язиком, але зможе вчасно подивитись крізь цегляну стіну, як кажуть у Бригорі. Однак таких, як Арагорн, син Арахорна, мало залишилося в Середзем'ї. Рід королів з-за Моря вже майже вимер. Може, майбутня війна за Перстень буде їхнім останнім діянням.

— Як? Блукач — нащадок давніх королів? — Фродо був вражений. — А я думав, їх давно вже нікого не залишилося. Але ж він просто Слідопит!

— Просто Слідопит! — пхикнув Гандальф. — Любий мій Фродо, Слідопити ж і є останні з північної гілки славетного народу Заходу. Вони й раніше мені допомагали, а невдовзі їхня допомога особливо знадобиться: бо ми вже в Рівенделлі, але Персню тут не місце.

— Я теж так вважаю, — погодився фродо. — Але до цього часу мене турбувало лишень, як дістатися сюди. І я сподіваюся, що далі йти не доведеться. Так приємно було б просто відпочити! Місяця мандрів мені по горло вистачило!

Він прикрив очі, помовчав, потім заговорив знову:

— Я тут полічив, і в мене двадцять четверте жовтня не виходить. Має бути двадцять друге. Ми ж підійшли до Броду двадцятого! [233]

— Е, друже мій, тобі вочевидь не на користь стільки говорити та розмірковувати! — зазначив Гандальф. — Як зараз твоя рука й бік?