Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

І ось однієї ночі на півдні, в долині Долу, раптом спалахнуло безліч вогників, ніби там запалили багаття і смолоскипи.

— Вони прийшли! — вигукнув Балін. — І їхній табір просто величезний. Мабуть, дісталися до долини в сутінках обома берегами річки.

Тієї ночі ґноми майже не спали. Щойно засірів світанок, як вони побачили з-за муру загін воїнів, що рухався з табору. Воїни підійшли до краю долини і повільно подерлись угору. Невдовзі ґноми роздивилися, що то озерні люди у бойових обладунках, а з ними – ельфи-лучники. Нарешті передня лава видерлася на уламки скель і опинилася на вершечку водоспаду, – який же був їхній подив, коли вони побачили заводь і мур зі свіжотесаного каміння, що перегородив браму.

Вони зупинилися, показуючи перед собою пальцями й перемовляючись, і тоді Торін якнайголосніше гукнув до них:

— Хто ви, що прийшли, ніби зібравшись на війну, до брами Торіна, сина Траїна, Короля під Горою, — і чого вам треба?

Але вони не відповіли. Одні швидко повернули назад, другі ще трохи порозглядали укріплену браму, а потім подались услід за першими. Того дня вони перенесли табір на схід від річки й отаборилися просто поміж відногами Гори. Серед скель прокотився відгомін розмов і пісень, чого тут уже давно не траплялося. Забриніли перебори ельфійських арф, залунала милозвучна музика – і ґноми, прислухаючись до її відлуння, відчули, що холодне повітря потеплішало, і вловили слабкі пахощі лісових квітів, ніби зараз була весна.

І Більбо закортіло втекти з темної фортеці, спуститися схилом і приєднатися до веселої учти біля багать. У декого з молодших ґномів теж тьохнуло серце, і вони забурмотіли, що краще б усе склалось інакше і їм можна було б заприязнитися з таким веселим народцем, – але Торін насупив брови.

Тоді ґноми й собі повиносили арфи та інші музичні інструменти, знайдені серед новоздобутих скарбів, і заграли-заспівали, щоб його власкавити, — але їхня пісня не скидалася на ельфійську, — радше на ту, яку вони співали колись давно в маленькій гобітовій нірці:

Ця пісня вельми сподобалася Торінові, він знову заусміхався і розвеселився, а далі почав прикидати відстань до Залізного Кряжа і вираховувати, коли прибуде до Самотньої Гори Даїн, якщо вирушить одразу, як тільки одержить звістку. Та у Більбо впало серце – надто войовничо звучали і пісня, і подальша розмова.

Наступного дня, рано-вранці, ґноми побачили загін лучників, котрі перебрели річку і покрокували долиною вгору. Вони несли зелений прапор Короля ельфів і блакитний стяг Озерного Міста й невдовзі вже стояли просто перед замурованою брамою.

Торін знову голосно гукнув до них:

— Хто ви, що прийшли зі зброєю в руках до брами Торіна, сина Траїна, Короля під Горою?

І цього разу він одержав відповідь.

Наперед виступив високий темноволосий чоловік із суворим обличчям і крикнув:

— Вітаю тебе, Торіне! Чого ти засів тут, як розбійник у вертепі? Ми з тобою ще не вороги, і нам радісно, що ти живий, усупереч нашим побоюванням. Ми й не сподівалися, що тут хтось уцілів, але тепер, коли ми таки зустрілись, у нас буде про що порадитись і повести переговори.

— Хто ти, і про що нам радитися?

— Я Бард, це від моєї руки загинув дракон, і це я визволив твої скарби. Хіба це тебе не стосується? Крім того, я прямий нащадок і спадкоємець Ґіріона з Долу, а у твоїй скарбниці розкидано чимало коштовностей із його чертогів, — ці скарби викрав колись Смоґ. Хіба це не варто обговорити? Далі: під час своєї останньої виправи Смоґ зруйнував оселі мешканців Есґарота, а я й досі служу їхньому Правителеві. Говорячи від його імені, я б запитав, чи в тебе немає ні краплі співчуття до горя та злигоднів його людей? Вони допомогли тобі у скруті, а ти на віддяку накликав на них саму лишень руїну – хоча, поза сумнівом, ненавмисно.

То були слушні й чесні слова, хоч і сказані гордо та суворо, — і Більбо подумав, що Торін одразу визнає їхню справедливість. Звісно, він і не сподівався, ніби хтось згадає, що то він, він сам, виявив драконове вразливе місце, — так і вийшло: ніхто й не згадав. Але Більбо не зважив на владу золота, яке довго стеріг дракон, і на вдачу ґномів. Останнім часом Торін провів у скарбниці не одну годину, і жадібність міцно заволоділа ним. Хоча головно він нишпорив за Дорог-каменем, але встиг кинути оком і на багато інших чудесних речей, які навіяли йому спогади про труди та печалі його народу.

— Найдошкульніший закид ти приберіг наостанок, — відказав Торін. — Ніхто з людей не має права зазіхати на скарби мого народу, бо Смоґ, який їх привласнив, позбавив нас даху над головою, а декого – й життя. Скарби йому не належали, тож не випадає загладжувати їхнім коштом його лиходійства. Вартість товарів і допомоги, яку надали нам озерні люди, ми чесно відшкодуємо – у слушний час. Але якщо нам будуть погрожувати силою, ми не віддамо анічогісінько, жодної монетки. Доки біля наших дверей стоятиме озброєне військо, ми дивитимемося на вас як на ворогів і злодіїв! А принагідно хочу запитати: яку частку скарбів віддали б ви нашим спадкоємцям, якби не зустріли спротиву і знайшли нас мертвими?

— Слушне питання, — відповів Бард. — Але ви не мертві, а ми не розбійники. До того ж, окрім прав, є ще й милосердя, яке багатій може відчути до злидарів, котрі по-дружньому поставилися до нього, коли він бідував. І все ж інші мої закиди лишилися без відповіді.

— Повторюю, я не збираюся вступати в переговори з озброєними людьми під моєю брамою. І поготів – із воїнами Короля ельфів, котрих я згадую без особливої симпатії. Ця суперечка їх не стосується. А тепер забирайтеся геть, доки у ваш бік не полетіли стріли! І якщо захочете говорити зі мною знову – то спочатку відішліть ель-фійське військо до лісу, де йому й місце, а тоді повертайтесь і складіть зброю, перш ніж наблизитися до мого порога.

— Король ельфів – мій друг, він допоміг озерним людям у скруті, зробивши це винятково з приязні, безкорисливо, — відказав Бард.