Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

Метью попивав своє вино, а я тим часом прикінчила гуляш. Наситившись, я задоволено зітхнула, взяла свій келих із вином і почала бавитися — обернула його за ніжку так, що він спіймав відблиск свічок.

— А як ти гадаєш, яка я на смак? — спитала я нарочито грайливим тоном.

Метью блискавично схопився на ноги, його обличчя зблідло і перекосилося від гніву. Він не помітив навіть, що його серветка упала на підлогу. Вена у нього на лобі набухла, але швидко спала.

Я сказала щось не те.

Не встигла я й оком моргнути, як він опинився поруч і витягнув мене з крісла. Його пальці впилися мені в лікті.

— Залишилася одна легенда про вампірів, яку ми з тобою ще не обговорили, чи не так?

Очі Клермона були якісь химерні, обличчя — страшне. Я спробувала вирватися з його хватки, але він іще сильніше загнав у мене свої пальці.

— Ту легенду, де йдеться про вампіра, який так зачаровується жінкою, що вже не може себе стримати!

Я швидко пригадала, що сталося. Він спитав мене, що я відчула на смак. Я відповіла, що вино на смак таке ж, як і він. А потім вампір розповів, що він відчув на смак, а я…

— Ой, Метью, — прошепотіла я.

— Хочеш знати, що я відчуватиму, коли тебе скуштую? — Голос вампіра знизився і перейшов у загрозливе гарчання. На якусь мить я відчула до нього огиду.

Та не встигло це відчуття зміцніти, і вирости, як він відпустив мої руки. Я не мала часу ані відсахнутися, ані якось відреагувати. Просунувши пальці крізь моє волосся, вампір схопив мене за шию і вдавив великі пальці мені в горло. Я знову була у пастці, й відчуття заціпеніння, яке йшло від його холодних пальців, розповзлося моїм тілом. Невже я так сп’яніла від двох склянок вина? Чи, може, він чимось мене опоїв? Чим іще можна було пояснити відчуття приреченості, впевненості в тім, що мені не вдасться вивільнитися?

— Мені подобається не лише твій аромат. Я чую, як біжить венами твоя відьмина кров, — прошепотів Метью, притиснувшись своїми холодними губами мені до вуха. Віддих його був легкий та солодкий. — А ти знала, що кров відьми звучить, мов музика? Вона — як та сирена, чий спів змушує завороженого моряка спрямовувати свій корабель на скелі; поклик твоєї крові може стати моєю погибеллю — і твоєю також.

Губи вампіра почали торкатися мого підборіддя — чимдалі, тим швидше. І щоразу місце їхнього дотику спочатку холонуло, мов крига, а потім враз обпікало — то моя кров різко приливала до поверхні шкіри.

— Метью, — насилу мовила я, потерпаючи через хватку на своєму горлі. Не в змозі — і не бажаючи — навіть поворухнутися, я заплющила очі, очікуючи, що зуби вампіра ось-ось вп’ються мені в шию.

Натомість зголоднілі губи Метью притиснулися до моїх губ. Він оповив мене руками й обхопив долонями мою потилицю, міцно притиснувши до себе. З руками, затиснутими між його та моїми грудьми, я під тиском розтулила губи. І відчула, як під моєю долонею стукнуло його серце — один раз.

Разом з ударом серця його поцілунок змінився. Він не став менш настирливим, але голодна жага дотику змінилася на гірко-солодку. Він повільно відірвав долоні від моєї потилиці, на якусь мить потримав у них моє лице, а потім неохоче відсахнувся. Вперше я почула тихий уривчастий звук. То було не схоже на дихання людини. То був звук мізерних порцій кисню, що прокачувалися крізь потужні легені вампіра.

— Я зловжив твоїм страхом. Мені не слід було цього робити, — прошепотів він.

А я й досі стояла із заплющеними очима, зачарована ароматом кориці та гвоздики, який перебивав залишки фіалкового аромату вина. Та невдовзі оговталася і нервово завовтузилася в його міцних, як лещата, обіймах.

— Ані руш, — попередив він мене хрипким голосом. — Якщо ти ступиш хоч крок назад, я можу втратити над собою контроль.

Метью вже попереджав мене в лабораторії про стосунки хижака та жертви. Зараз він намагався змусити мене вдати, що я мертва, щоб отой хижак, що у ньому жив, втратив до мене інтерес.

Але я не була мертва.

Я швидко розплющила очі. І безпомилково визначила жорстокий вираз його обличчя. То був вираз пожадливості й голоду. Тепер Метью був створінням, що повністю потрапило під владу інстинктів. Але я теж мала власні інстинкти.

— З тобою я почуваюся у безпеці, — проказала я самими губами, що одночасно замерзали і вогнем горіли, бо не звикли до поцілунків вампіра.

— Відьма — і почувається безпечно з вампіром? Так не буває і бути не може. Бо все може трапитися за мить. Якщо я нападу, то ти не зможеш захиститися, а я не зможу стримати себе.

Наші погляди зустрілися і ми прикипіли одне до одного очима; кожен старався не блимнути першим. Метью тихо присвиснув від подиву.

— Ну ти й хоробра!

— Я ніколи не була хороброю.

— Коли ти наважилася здати кров у лабораторії, те, як ти дивишся вампіру в очі, як ти вигнала істот із бібліотеки, навіть те, що ти ходиш туди день за днем на зло тим людям, що хочуть завадити тобі робити те, що ти хочеш робити, — усе це зветься хоробрість.

— Це впертість, — заперечила я, згадавши, що багато років тому Сара пояснила мені різницю між впертістю та хоробрістю.

— Мені вже доводилося бачити таку, як у тебе, хоробрість, здебільшого — у жінок, — продовжив Метью, немов не чуючи мене. — Чоловіки її не мають. Наша рішучість породжується, в основному, страхом. Це звичайна бравада. — Його погляд вкрив мене сніжинками, що танули і перетворювалися на прохолоду в ту ж саму мить, коли вони мене торкалися. Холодним пальцем Метью змахнув із куточка мого ока сльозу і з сумом опустив мене у плетене крісло, сам став навколішки переді мною, поклавши одну руку мені на коліно, а другою взявшись за підлокітник крісла, — таким чином він утворив щось на кшталт захисного кола.

— Пообіцяй мені, що ти ніколи не жартуватимеш із вампіром — не лише зі мною — стосовно крові або того, яка ти на смак.

— Вибач, — прошепотіла я, намагаючись не відвертати погляду.

Метью похитав головою.

— Ти вже казала мені раніше, що знаєш про вампірів небагато. Тобі слід усвідомити ось що: жоден вампір не застрахований від того, що піддасться такій спокусі. Вампіри з розвиненою самосвідомістю більшість часу намагаються не уявляти собі, як смакуватиме та чи інша людина. Якщо тобі трапиться несвідомий вампір — а ця категорія досить чисельна — тільки на Бога покладайся.

— Я просто не подумала. — Мені й зараз важко думалося — моя голова і досі паморочилася від спогадів про його поцілунок, його несамовиту лють і його майже фізично відчутний голод.

Він схилив голову мені на плече. Домовинка з Віфанії випала у нього з-під светра і заколихалася, мов маятник, поблискуючи в мерехтінні свічок.

Метью заговорив так тихо, що я напружила слух, щоб почути його.

— Відьми та вампіри не повинні мати таких почуттів. Зараз я переживаю емоції, котрі я ніколи… — Метью перервався й замовк.

— Знаю, — тихо сказала я, обережно притискаючись щокою до його волосся. На дотик воно виявилося так само шовковистим, як і на вигляд. — Я теж переживаю ті самі емоції.

До цієї миті руки Метью залишалася там, де й були: одна — на підлокітнику крісла, а друга — у мене на коліні. Та після моїх слів він повільно пересунув їх і міцно обхопив мене за талію. Холод його плоті мов ножем прорізав мою одежу, але я не тільки не здригнулася, а ще й присунулася до нього ближче і поклала руки йому на плечі.

Вочевидь, вампіру було б зручно залишатися у такій позі цілими днями. Але для звичайної відьми це був не найкращий варіант. Коли я потихеньку поворухнулася, Метью сконфужено зиркнув на мене, і його обличчя просвітліло — він все зрозумів.

— Я й забув, — сказав він, підводячись зі своєю звичною елегантною легкістю і відступаючи від мене. Я виставила спочатку одну ногу, а потім — другу, відновлюючи кровообіг у ступнях.

Подавши мені мій келих із вином, Метью повернувся на своє місце. Коли він там вмостився, я спробувала дати йому іншу поживу для роздумів, аніж міркування про те, якою я можу бути на смак.