Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн бесплатно серия .txt) 📗

Король ельфів отримав вісті від своїх власних гінців та від птахів, що любили його люд, і вже знав чимало про те, що сталося. І справді, велике хвилювання охопило всіх пернатих, які жили в околицях Драконової пустки. Скрізь у повітрі кружляли зграї, і їхні бистрокрилі посланці мчали попід хмарами у всі усюди. Над узліссям Чорного лісу стільки було того тьохкання, свисту, писку! Далеко за Чорний ліс перелетіла новина: “Згинув Смауг!” Листя шаруділо, і злякано нашорошувались вушка. Король ельфів ще не вирушив у дорогу, а вісті, ширячись на захід, дійшли до борів у підгір'ях Імлистих гір; Беорн почув їх у своєму дерев'яному домі, й гобліни радилися в печерах.

— Боюся, це ми востаннє чули про Торіна Дубощита, — мовив король. — Краще б він був лишився моїм гостем. Так чи так, а це лихий вітер, який нікому не навіє нічого доброго.

Бачите, король ельфів теж не забув про казкове багатство Трора. Тож так і сталося, що Бардові гінці зустріли його, коли він ішов з військом списоносців і лучників, а вгорі над ними кружляло вороння, гадаючи, що заходиться на війну, якої давно не бувало в цих краях.

Але король, почувши слізні благання Барда, пройнявся жалем до озерян, бо ж він був повелителем доброго, смирного люду, і замість простувати до Самітної гори, як був надумав спочатку, поспішив униз річкою до Довгого озера. Все його військо не могло сісти в човни й на плоти й мусило добиратися забарнішим, пішим шляхом, але король послав водою чимало харчів та одежі. Проте ельфи — легконоге плем'я, і, дарма що в ті часи вони не звиклі були до далеких переходів і небезпечних земель між лісом та озером, посувалися дуже швидко. Минав лише п'ятий день після погибелі дракона, коли вони вийшли на береги озера й побачили рештки зруйнованого міста. Як і слід гадати, зустріли їх з радістю; міський голова і всі озеряни ладні були укласти з ельфами яку завгодно угоду на майбутнє, аби тільки дістати нині від них допомогу.

Скоро ельфи й люди склали спільний план дій. Голова лишався з жінками, дітьми, старими й недужими; з ними зоставалися також майстри-озеряни й чимало умільців-ельфів. Спочатку рубали дерева й збирали сплав, що його ельфи посилали з лісу. Тоді почали ставити численні хатини на березі, щоб озерянам було де перебути зиму. А ще під головиним наглядом зайнялися плануванням нового міста, яке мало бути ще гарніше й більше за колишнє. Але збудували його в іншому місці, на високому північному березі — відтоді й навіки озеряни мали страх перед водою, де лежав дракон. Не вернувся він до свого золотого ложа — так і заліг скорчений, холодний, мов брила, на озерній мілизні. Там протягом віків, коли плесо було спокійне, крізь воду видніли його величезні кості серед поламаних паль давнього міста. Але мало хто зважувався попливти через те прокляте місце, й ніхто не смів пірнути в студену воду, щоб набрати самоцвітів, які осипалися з його загнилого трупа…

Тим часом усі чоловіки, здатні носити зброю, і чи не вся потуга лісового короля наготувалися до переходу на північ, до Самітної гори. Тож на одинадцятий день після зруйнування міста чільні лави об'єднаного війська людей та ельфів пройшли в скельні ворота на північному краї озера і вступили в сплюндровані землі.

Розділ п'ятнадцятий. НАСУВАЮТЬ ХМАРИ

А нині повернімося до Більбо з гномами. Цілу ніч вони змінювали один одного на чатах, але не чути й не видно було нічого небезпечного. Так і ранок настав. Лише птахів у небі збиралося дедалі більше. Великі зграї летіли з півдня, а вороння, що досі гніздилося довкола гори, безперестану кружляло й каркало вгорі.

— Діється щось дивне, — сказав Торін. — Час осіннього перельоту минув, та й птахи ці не літають у вирій. Найбільше серед них шпаків і зябликів, а вдалині літає чимало стерв'ятників, наче перед битвою!

— Он знову летить той самий старий дрізд! — зненацька закричав Більбо, показуючи рукою. — Мабуть, він таки втік того вечора, коли Смауг трощив схил гори, але слимаки навряд чи врятувалися!

Авжеж, то був старий дрізд, і коли Більбо показав на нього рукою, він підлетів до гномів і сів на камінь.

Тоді затріпотів крильми й заспівав, а потім схилив голівку набік, от ніби прислухався; і знову заспівав, і знову прислухався.

— Думаю, він намагається щось нам розповісти, — сказав Балін. — Але мені не вловити мови цих птахів, така вона шпарка й трудна. Ти розумієш, Злоткінсе?

— Не дуже добре, — відповів Більбо (насправді він нічого з дроздової мови не втямив). — Але старий начебто чимось дуже схвильований.

— Як жаль, що він не крук! — мовив Балін.

— А я думав, ви їх не любите! — здивувався гобіт. — Коли минулого разу ми проходили тут, ви їм не дуже раділи.

— Таж то були ворони! Бридке, підступне, нечемне вороння. Ти б чув, як вони нас тоді узивали. Але круки не такі. Здавна велася велика дружба між ними й плем'ям Трора. Круки часто приносили нам таємні вісті, а ми їх винагороджували всякими блискучими речами, що їх вони ховали у своїх гніздах. Живуть круки довго, мають добру пам'ять і набуту мудрість передають своїм нащадкам. Коли я був малим гноменям, я знався з багатьма круками, що жили на скелях. Ось і цей бескид називався колись Круковим, бо тут, над вартівнею, жили старий Карк і його дружина — мудре й славне подружжя. Та навряд чи тут іще живе хто з того давнього роду.

Гном ще й не договорив, як старий дрізд проспівав голосну трель і полетів геть.

— Хоч ми його не розуміємо, але я певен, що він розуміє нас, — зауважив Балін. — Тепер пильнуйте, що буде!

Скоро гноми зачули лопотіння крил, і повернувся дрізд, а з ним ще один птах — старий-престарий. Підсліпуватий, він насилу підлітав, а на тім'ячку мав лисину.

Це був великий старезний крук. Важко приземлившись перед гномами, він спроквола махнув крильми й перевальцем підійшов до Торіна.

— О Торіне, сину Траїна, і ти, Баліне, сину Фундіна! — заговорив крук (і гобіт зрозумів птаха, бо той розмовляв звичайною, а не пташиною мовою). — Я — Роак, син Карка. Карк, якого колись ви добре знали, помер. Минуло сто п'ятдесят три літа, відколи я вилупився з яйця, але я не забув того, що казав мені батько. Нині я ватажок великих круків Самітної гори. Нас небагато, але ми досі пам'ятаємо колишнього короля. Майже всі мої круки літають десь, адже є чимало новин з півдня — декотрі вас звеселять, а декотрі й засмутять. Дивіться! Птахи знову повертаються в Діл і до Самітної гори, бо пішла чутка, що згинув Смауг!

— Згинув? Згинув! — загукали гноми. — Згинув! То ми даремно боялися… і скарб наш!

Усі зірвалися на рівні й застрибали радесенькі.

— Атож, згинув, — підтвердив Роак. — Дрізд — хай ніколи не повипадає його пір'ячко! — бачив його погибель, і ми можемо повірити йому на слово. Він бачив, як дракон згинув у битві з людьми Есгарота третьої ночі тому, коли сходив місяць.

Довго Торін не міг угамувати гномів, щоб вислухати до кінця крукові новини.

Нарешті, розповівши докладно про всю ту битву, Роак знову звернувся до Торіна:

— Оце стільки радісного, Торіне Дубощите! Ви можете спокійно вернутися до вашого палацу, весь скарб ваш — поки що. Але, окрім птахів, багато хто добирається сюди. Звістка про смерть сторожа скарбу рознеслася по всіх усюдах, а легенда про багатство Трора не забулася з роками, — отже всяк хотів би урвати собі частку багатої здобичі. Вже йде сюди потуга ельфів, а за ними летять стерв'ятники, що сподіваються на скору битву й кровопролиття. Озеряни гомонять, що через гномів їх спіткало лихо, бо Смауг зруйнував їхнє місто, і нині вони зосталися без

притулку, й чимало їх погинуло. Вони теж гадають відшкодувати свої збитки вашим скарбом, байдуже, лишилися ви живі чи загинули. Вам вирішувати своїм розумом, як вам бути далі. Але тринадцятеро — невеликий залишок численного племені Дуріна, що жило колись тут, а нині розкидане по світу. Як хочете послухати моєї ради, то не довіряйте голові озерян, а майте діло з тим, хто своєю стрілою вбив дракона.