Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

На світанку вони вже крокували далі. Підмерзло, небо немов вицвіло. Гобіти почували таку бадьорість, наче виспались на м'яких перинах. Вони вже призвичаїлись до довгих переходів з мізерним харчуванням — у всякому разі, того, чого їм тепер було досить, у Гобітанії ледве вистачило б, щоб не падати з ніг. Пін заявив, що Фродо став удвічі тоншим, ніж був.

— Цікаво, — сказав Фродо, затягуючи тугіше пояс, — мене й насправді стало набагато менше. Якщо так і далі піде, то я перетворюсь на привида!

— Цитьте. З такими речами не жартують! — несподівано різко обірвав його Блукач.

Гори наближались. Декотрі з них сягали аж до тисячі футів, з них утворювався звивистий ланцюг, розділений ущелинами та перевалами, що йшли на схід. На верхівках гобіти бачили залишки порослих травою стін та ровів, в ущелинах — зруйновані кам'яні будівлі. До ночі вони досягли підніжжя західних схилів. Було п'яте жовтня, кінчався шостий день від часу їхнього виходу з Бригори.

Вранці вони знайшли, вперше після Дужого Лісу, добре протоптану стежину й завернули праворуч, на південь. Стежина примхливо звивалася, наче її навмисно прокладали так, щоб краще сховати того, хто йде по ній, від верхівок гір та від рівнини на заході: вона пірнала в западини, тулилася до стрімких урвищ, а на рівних та відкритих місцях подорожніх заступали купи валунів та обтесаного каміння, навалені обабіч.

— Цікаво, хто протоптав цю стежину та навіщо, — сказав Меррі, проходячи повз одну з таких куп, особливо велику і щільну. — Відверто кажучи, мені це не дуже подобається, бо схоже на Могильники. А на Вітровії теж є могильники чи ні?

— Ні, могильників тут нема ніде. Люди з заходу тут не жили, хоч у пізніші часи й захищали ці гори від ангмарських напасників. Цю стежину проклали для тих, хто стеріг форти на горах. Але набагато раніше, при початку Північного королівства, на Вітровії звели високу дозорну вежу, Амон-Сул. Вона потім згоріла і впала, залишилися тільки нижні ряди кладки, ніби вінець на маківці прадавньої гори. Але колись вежа була велика й гарна. Кажуть, що на ній стояв Еленділ за часів Останнього Союзу, коли чекав, чи не йде з заходу Гіл-Гелад. [198]

Гобіти здивовано витріщились на Блукача: отже, йому відома не тільки лісова наука, а ще й стародавні перекази?

— А хто такий Гіл-Гелад? — спитав Меррі. Замислившись, Блукач не відповів. Замість нього хтось промовив неголосно:

Всі озирнулися з подивом, бо голос належав Сему.

— Далі, давай далі! — прохав Меррі.

— Це все, що я знаю, — затинаючись, зізнався Сем і весь зашарівся. — Ще дитиною вивчив. Пан Більбо знав, як я люблю слухати про ельфів, й іноді розповідав такі речі… Він же мене і письменству навчив. Страшенно вчений він був, наш старий пан Більбо. А ще й вірші писав. Поезія. Оце, що я зараз казав, теж він склав.

— Ні, це склав не він, — заперечив йому Блукач. — Це уривок зі старовинної балади про загибель Гіл-Гелада, написаної давньою мовою. Певно, Більбо переклав її, а я й не знав.

— Там було ще багато, — згадав Сем, — і все про Мордор. Я ту частину вчити не став, до того страшне. Ніколи не думав, що сам піду цим шляхом!

— Йти до Мордору! — вигукнув Пін. — Сподіваюсь, нас це обмине!

— Тихше! — звелів Блукач. — Це Ім'я не згадують без приводу!

Близько полудня стежина привела їх до сіро-зеленого укосу, який, наче міст, упирався у північний схил гори, [199] залитий яскравим, м'яким світлом жовтневого сонця. Вирішили відразу ж піднятися на верину. Ховатися більше було неможливо, залишалась тільки надія, що вороги чи їхні шпигуни не стежать за ними. Земля навколо здавалась мертвою. Якщо Гандальф ховався десь поблизу, він себе нічим не виявив.

На західному відрозі Вітровії вони знайшли вкриту зверху западину, порослу травою. Там залишилися Сем та Пін з усіма речами й поні. Всі інші полізли вище, й через півгодини Блукач уже стояв «а верхівці; Фродо з Меррі невдовзі наздогнали його, зморені та захекані, бо верхня частина схилу була стрімка й скеляста.

Нагорі вони знайшли, як і казав Бяукач, широке коло старовинної кам'яної кладки, потрошеної і затягнутої дерном. Але посередині кола нагромаджувалась купа уламків, чорних від кіптющ. Навколо неї трава вигоріла дощенту, а віддалік — посохла й покрутилася; очевидно, на верхівці недавно лютувало полум'я. Але ніде нікого не було видно.

Стоячи біля кам'яного кола, мандрівники добачили безкраї, одноманітні землі, лише де-не-де темніли плями лісів, а за ними ледь виблискувала якась ріка. З південного боку, під ногами, тяглась угору-вниз і зникала у лісах на сході стрічка дороги. Тракт був безлюдний. Простеживши його очима далі, вони побачили гори — ближчі, брунатні й: похмурі, потім сірі, вище; а за ними виблискували, здіймаючись до хмар, біді піки.

— Ось ми й на місці! — сказав Меррі. — Що за безрадісна, нудна картина? Дні води, ані житла. Ще й Гандальфа нема. Але якщо він тут був і не захотів зачекати — ~ я Його розумію!

— Треба подивитись, — сказав Блукач, озираючись. — Навіть якщо Гандальф потрапив до Бригори через пару днів після нас, він міг опинитись тут першим: у разі необхідності він вміє їздити дуже швидко. — Раптом він нахилився й подивився на камінь, що лежав поверх купи, плаский та білий, неначе полум'я його обійшло, Блукач підняв його і уважно роздивився з усіх боків:

— Хтось нещодавно тримав його у руках. Якої ви думки про ці знаки?

На пласкій нижній поверхні каменя Фродо побачив кілька подряпин.

— Тут є риска, крапка та ще три риски. [200]

— Знак зліва, з тонкими рисками, схожий на руну, — сказав Блукач. — Можливо, її накреслив Гандальф, хоча впевненості нема. Подряпини тонкі й зовсім свіжі; Але знаки можуть бути й іншого походження — сюди зрідка заходжають Слідопити, а вони теж користуються рунами.

— Але якщо креслив Гандальф, то що вони мають означати? — спитав Меррі.

— Можливо, «Г — три», тобто Гандальф був тут третього жовтня, три дні тому. Знаки накреслені недбало, поквапливо, а це свідчить про близьку небезпеку — він не міг і не хотів писати докладніше. Але якщо так, то й нам треба пильнувати.

— Шкода, що неможливо цього точно з'ясувати, — сказав Фродо. — Все ж таки легше, коли відчуваєш, що Гандальф неподалік, позаду чи попереду.

— Все можливо. Я впевнений, що він був тут і потрапив у якусь пастку. Вогонь тут вирував великий — пам'ятаєш ті спалахи, що ми їх бачили на сході три ночі тому? Мабуть, хтось на нього напав, а чим скінчилося, невідомо. Так чи інакше, Гандальфа тут нема, отже, нам доведеться самим обирати шлях до Рівенделлу.

— А далеко до нього? — спитав Меррі, стомлено озираючись. З Вітровії світ здавався чужим та неозорим.

— На Тракті є Забуте Подвір'я, до нього їхати від Бригори один день, а далі, либонь, ніхто у милях Тракт і не вимірював, — сказав Блукач. — Називають різні числа. Дорога ця складна, й кожен подорожній радий досягти мети, чи довгою дорогою, чи короткою. Але я знаю, скільки часу витратив би на цю мандрівку, за умови доброї погоди та якщо поталанить: звідси до броду через Бруїнен — дванадцять днів; а Рівендели стоїть вище по течії Гримучої. Але йти по дорозі нам не можна, тобто, вважай, повних два тижні.