Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
4
Ченові-Мені знадобилося менше хвилини, щоб переконатися, що розмова Чена з Ляном Анкором-Куном майже точно повторювала мою розмову з Ковзким Перстом – із тією лише різницею, що Ченові й Ляну спершу довелося познайомитись, і спільних спогадів у них не було.
Ага! Кос хоч і назвався дворецьким, але встиг шепнути Ченові, що це все так, для підняття Ченового престижу, а взагалі він, Кос ан-Танья, не такий дурний, щоб лізти двічі в одну й ту ж петлю, і на службу до такого безвідповідального господаря повертатися не збирається. Ні за яку платню. Яка йому, Косові ан-Таньї, від сьогоднішнього дня мусить сплачуватися щомісячно, можна в місцевих грошових одиницях.
Утім, платня платнею, а Кос із Заррахідом так взялися за діло, що садиба миттю почала нагадувати забутий на жаровні чайничок із вином, і коли години за три почали збиратися гості – все було готове. І навіть більше ніж готове.
Ковзкий Перст лише дивувався.
– А ти й справді – герой! – захоплено бряжчав він. – Роздобути такого дворецького…
– Місця знати треба! – замість мене відповів Дзю. – Де Заррахіди водяться! Так, не заздрю я вашим ледарям – він їх прудко до клинка прибере… І, певно, не лише їх.
Здається, Перст не зрозумів натяку – і добре, що не зрозумів!
…А ще за півгодини я вже відпочивав у збройовому кутку одного з павільйонів, розлігшись на дуже зручній двоярусній підставці – це була моя перша підставка, виточена одразу після мого народження з мореного горіха – а навколо мене перемовлялися гості, Дзю потішав усіх, беззлісно перелаюючись із Саєм, і біля східної стіни Придаток, щойно увійшовши, розміщав мого двоюрідного брата Да-дао-шу.
– Вітаю, Великий Да! – гукнув йому я. – Шешез велів тобі привіт передати – ото я й передаю!..
– Привіт хоч великий? – усміхнувся Да-дао-шу, хитнувши волосяним хвостом.
– Та не менший від тебе!
– Тоді нормально… Чуєш, Єдинороже, а яким це вітром тебе в рідні краї занесло?
– Попутним, Да, попутним… і в справах, і в гості, і так просто, – ухилився я від прямої відповіді, тим паче, що хоч у розмові, хоч у Бесіді з Великим Да мені залишалося лише ухилятися й чекати свого часу.
– Вік уже вдома не був.
– Ох, здається мені, що ти нам іржу на клинки наводиш, – без натяків заявив Кханда В’ячасена, що висів навпроти.
Кханда, як і Ковзкий Перст, числився старійшиною і членом тієї ж таки Ради Вищих Мейланя, що відправила мене свого часу в заслання. Сам Кханда був прямим і широким Звитяжцем з двосічним клинком і простим, але покритим найтоншим різьбленням, кістяним руків’ям.
Крім нього й Ковзкого Перста, більше ніхто зі старійшин і членів Ради до мене в гості не з’явився.
Як з’ясувалося пізніше, я де в чому помилявся.
– Ми чули, – продовжив Кханда, – що якісь покидьки весь емірат розбурхали! Начебто в Кабірі – і не лише в столиці – й Звитяжців убивали, і Придатків псували… остання це річ – Придатків псувати! А про Звитяжців я вже й не кажу…
Сай, що лежав біля мене, хотів було обуритися.
– Тихо! – дзвінким шепотом обірвав я його. – Мовчи!
– Мовчу, – несподівано покірно погодився Сай. – Але чого ж це він людей Придатками називає?! Ти ж сам казав…
Тут уже мені довелося замовкнути. Останнім часом Сай усе швидше ставав правильним. І не настільки, щоб набриднути, а до міри. Молодець. Перековується.
– Було таке, – відповів я Кханді, розуміючи, що жодними словами не зможу йому передати той жах, що діявся в Кабірі.
Мені й самому вже здавалося, що все це було з кимось іншим, а не зі мною. Хоча досить було згадати провулок, Дитячого Вчителя, хрускіт Шото… зі мною це було.
Зі мною.
– Було. Всяке було, і вбивства теж.
– І ти, кажуть, убивав? – навпростець запитав старий Кханда.
– І я.
– Багатьох? Я так розумію, що вибору в тебе не було, але – багатьох?
Чомусь занадто наполегливий був старий…
– Одного. Придатка одного…
Я не став удаватися в подробиці. Чен сам за себе скаже, а я – за себе.
Кханда В’ячасена якось дивно перезирнувся з Ковзким Перстом.
«Та будь вони хоч сто разів старійшини! – роздратовано подумав я. – Невже вони судити мене зібралися?!»
– Інакше можна було? – тихо запитав Ковзкий Перст.
– Ні, – відрізав я. – Не можна.
– А я гадав, що ти років за вісім-дев’ять зміниш мене як главу роду, – ще тихіше сказав Ковзкий Перст.
«Змінити? Тебе? – хотів запитати я. – Навіщо? І куди це ти дінешся за дев’ять років, що тебе доведеться міняти?»
І не запитав.
– А зараз ти так не думаєш? – натомість поцікавився я із сарказмом, який самого мене здивував.
– І зараз думаю, – Ковзкий Перст і Кханда знову чомусь перезирнулися. – Думаю…
– Я бачу, що у нас тут, вважай, засідання Ради! – голосно проказав Великий Да, відверто намагаючись розрядити обстановку. – Не тьмяній, Єдинороже, – я теж колись зі столиці приїхав, мене миттю главою мого роду оголосили! Начебто, крім мене, нікого з важких Кривих мечів знайти не могли!.. Це в них – у нас тобто – традиція. І взагалі – по моєму, у нас сьогодні свято з нагоди прибуття…
– Мене! – гордо закінчив Уламок. – Я теж старійшина роду. Старійшина блазнів.
– То ти такий тупий, – завважив прямолінійний Кханда.
Дарма це він…
Дзю одразу ж роз’яснив усім різницю між словами «блазень» і «дурень», а також різницю між словами «старий» і «старійшина»; потім він докладно розповів, чим розрізняються словосполучення «старійшина блазнів» і «старий дурень» – а тоді ще раз повернувся до цих висловів, але вже стосовно себе й «оцього ось…»
– Коли я народився, блазню, – ображено сказав Кханда, – руду для металу, з якого тебе якийсь невдаха Повитуха кував, ще зі штолень не добули! А ти мені… Я коли замолоду був у Кабірі, мені сам Фархад Іль-Рахш іменне карбування для піхов подарував! За майстерність Звитяжця, між іншим, а не за дурні жарти…
Гранований клинок Дзю підозріло заблищав.
– Руду, кажеш, іще не добули? – покаянним тоном заспівав Уламок. – Карбування, кажеш, подарував? Овальну таку пластинку з гірською грядою й місяцем у лівому верхньому кутку? А незграбний від хвилювання Придаток ще перечепився через сходинку й упустив карбування на килим… І справді старий ти, Кхандо В’ячасено, старий і мудрий!
Кханда довго дивився на усміхненого Уламка – і нічого не сказав.
Промовчав старий Кханда В’ячасена.
Гості перекидалися звичайними незначущими фразами – а я нишком звернувся до Да-дао-шу.
– Чуєш, Великий Да… то ти тепер старійшина Ради?
– Та… не зовсім, – відповів Великий Да. – Я тепер глава роду Кривих мечів – сам розумієш, що не шабельних родин, а важких Звитяжців – і входжу до Ради Вищих, але не як Старійшина… вік у мене не той. А може, і не у віці справа, а так… рано ще.
– Ясно. А як же колишній старійшина?
– Зник, – неохоче відгукнувся Великий Да. – Зовсім зник… загинув тобто. Ти не подумай, Єдинороже, це випадковість, це з вашими Кабірськими справами ніяк не пов’язано!..
Не пов’язано… Ой, чогось не доказав Великий Да! Навіть імені випадково загиблого старійшини назвати забув, неначебто теж випадково…
– А років за вісім-дев’ять, Ковзкий Перст мене главою роду бачить… – задумливо ворухнув я кінцем клинка. – Гм… спершу вигнали нас хтозна чому, а тепер, за століття, у Раду мало не насильно заганяють!
– І не лише, – загадково усміхнувся Да-дао-шу. – Ось буде завтра великий прийом у палаці на твою честь, там побачишся з нашими тимчасовими правительками – і про все дізнаєшся!
– А чому це вони тимчасові? – підозріло запитав я. – І чому правительки? У Мейлані правитель, а не правительки… Я ж пам’ятаю, Великий Да!.. правитель, меч «дев’яти кілець» Цзюваньдао…
Великий Да спохмурнів. А я осікся, раптом зрозумівши, що кажу.
– Вдови вони, – заявив він, відсвічуючи лаком руків’я, радше схожої на ратище. – Майже рік уже. Та ні, більше року… Ти тут мене про загиблого старійшину запитував – чоловік це був їхній, Цзюваньдао, правитель Мейланя. Зсувом його накрило під Хартугою, в ущелині Виючих Псів… Тепер дві дружини його – регентші, чекають, доки спадкоємець виросте – кинджал Бішоу в них, маленький зовсім. Або, може, Рада своєю владою кого призначить… звісно, з дозволу дому фарр-ла-Кабір!
