Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн полностью .txt) 📗

Арагорн ліг долілиць на землю й прислухався. Однак Леголас, прикривши очі тонкою долонею, вже розрізнив цілу ватагу вершників. Вони ще здавалися зовсім крихітними, але добре було помітно, як блищать проти сонця вістря списів. Там, звідки вони мчали, здіймався до неба вузький стовп чорного диму. А по степу розливалася така тиша, що Гімлі уловив, як шелестіли, зростаючи, билинки.

— Вершники! — вигукнув Арагорн, скочивши на нога. — Великий загін летить прямо сюди!

— Так, — покивав головою Леголас, — сто п'ять вершників. Волосся світле, в руках списи, веде їх високий на зріст воїн.

Арагорн посміхнувся;

— Ти вже полічив?

— Дурниці, - знизав плечима Леголас. — Адже тут не більше п'яти ліг відстані.

— П'ять чи дві, - втрутився Гімлі, - вони неминуче наскочать на нас. Будемо чекати? [20]

— Почекаємо, — сказав Арагорн. — Скільки можна гнатися за вчорашнім днем! Ця кіннота могла зіткнутися з орками. Може, ми отримаємо від них які-небудь звістки.

— Або удар списом, — додав Гімлі.

— Троє коней скачуть без верхових, — сказав Леголас. — Гобітів не бачу.

— Погана новина — теж новина. Все одно зачекаємо. Друзі спустилися з вершини — там вони були занадто помітні здаля, — і присіли на темній траві, щільно загорнувшись у плащі: вітер міцнішав. Час спливав повільно. Гімлі неспокійно совався і нарешті запитав:

— Що відомо про цих людей, Арагорне? Чи не дочекаємося ми тут неминучої смерті?

— Вони гордовиті й уперті, але душі їхні не знають обману, а думки — низькості. Вони переважно неосвічені, але розумні, не пишуть книг, але співають пісень, як люди давніх часів. Так було раніше — могли й змінитися… Взагалі вони здавна тримаються боку Гондору, дарма що не родичі. їхня найближча рідня — люди Барда з Есгарота і Беорна Чорноліського — у тих краях і донині народ такий само рослий, світловолосий. А сюди їх привів Еорл Юний… З орками тутешні мешканці не в злагоді, це напевне.

— Гандальф підозрював, що вони сплачують данину Сауронові, - нагадав Гімлі.

— Боромир не вірив цим чуткам, і я не вірю.

— Незабаром про все дізнаємось, — примирливо сказав Леголас. — Вони вже близько.

Посвист та гортанне гикання рознеслося над степом. Вершники підганяли коней так, що земля дрижала; їхній ватажок, обігнувши підніжжя горба, помчав уздовж західного схилу до плоскогір'я, за ним низкою потяглися інші.

Коні роханців були пречудові: сильні, стрункі, боки лисніли, гриви на точених шиях майстерно заплетені. І вершники наче їм до пари — міцні, спритні, з-під простих шоломів гостро дивилися ясні очі, лляне волосся звивалося над плечима. Кожен тримав у руці ясеновий довгий спис, мальовані щити висіли за спинами, мечі на поясах, тонкі сталеві кольчуги сягали колін.

Вони промчали чвалом, по двоє в ряд; і хоча раз у раз, підводячись на стременах, озиралися на всі боки, так і не [21] помітили трьох чужинців. Останні вершники вже покидали улоговину, коли Арагорн підвівся на весь зріст і крикнув:

— Гей, славетні роханці, що чути в північних краях?

В одну мить вершники осадили коней, розвернулися дугою й злетіли на горб. Мандрівники опинилися всередині кола, яке швидко стискалось.

Хто знав, чим скінчиться зустріч? Коло наїжачилося списами. Роханець величезного зросту, у шоломі з білою китицею з кінського хвоста, посунувся з ряду так, що вістря його списа ледве не торкалося грудей Арагорна. Але Слідопит не ворухнувся.

— Хто ви такі та чого вам треба в наших землях? — запитав високий воїн загальною мовою. Його вимова відразу нагадала друзям гондорця Боромира.

— Мене називають Блукачем, — відповів Арагорн. — Я йду з півночі. Полюю на орків.

Вершник спішився, кивком покликав одного з воїнів, віддав йому списа, а сам, вийнявши меч, став проти Арагорна, придивляючись до нього пильно й не без подиву.

— Я було прийняв тебе самого за орка, — промовив він по хвилині. — Погано ж ти знаєш свою дичину, якщо полюєш на неї з голими руками! Тут нещодавно з'явилась зграя — численна, люта й до зубів озброєна. Якби ти наздогнав їх — вони стали б ловчими, а ти — легкою для них здобиччю. Стосовно твого імені, Блукаче… — роханець подивився Слідопитові прямо в очі, - такому, як ти, подібне прізвисько не личить. Й одяг у тебе дивний. Де ти ховався? Як сталося, що ми тебе не помітили? Може, ви ельфи?

— Ельф серед нас лише один — ось він, Леголас із Чорнолісся. Однак ми відвідали Лоріен, і від його Володарки отримали як дарунок ці плащі.

Ватажок роханців здивовано підняв брови.

— Невже Королева ще мешкає у Золотому Лісі? Кажуть, мало кому щастить вихопитися живим з її сітей. Але якщо вона до вас прихильно ставиться, то й ви теж чаклуни… — він круто обернувся до Леголаса та Гімлі й холодно додав: — А ви чому не озиваєтеся, мовчуни?

Гімлі підхопився, міцно уперся ногами в землю, поклав руку на топорище, його чорні оченята спалахнули гнівом. [22]

— Скажи-но мені своє ім'я, ватажку вершників, тоді й я назву своє, та ще й додам дещо!

Роханець зміряв гнома поглядом зверху вниз:

— За нашими звичаями прибулець має називатися першим. Але якщо хочеш, знай: я — Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану.

— Тоді, Еомере, сине Еомунда, вислухай-но гнома Гімлі, сина Глоїна: не кидай необачно слова на вітер! Не зводи наклеп на пані, прекраснішої за яку немає! Бачу я, бідний ти на розум, тільки це й може тебе вибачити!

Обличчя Еомера потемніло; роханці з грізним ремствуванням підступили впритул до прибульців.

— Гей, пане гном! Хоча ти й не набагато вищий за траву, я відріжу тобі бороду разом з головою!

Леголас невловимо швидким рухом вихопив стрілу, натягнув лук:

— Гімлі тут не сам! Бережись! Ти загинеш раніше, ніж опустиш меча!

Еомер все ж таки замахнувся; справа йшла до поганого кінця, але Арагорн, здійнявши руку, зробив крок уперед і розвів сперечальників.

— Зачекай, Еомере! Ми не приховуємо підступних задумів, не бажаємо лиха ані людям, ані табунам Рохану. Гнів моїх товаришів має свої підстави. Чи не вислухаєш, перш ніж рубати?

Еомер кинув меча до піхов.

— Добре, кажи. Але чужинцям на землях Рохану не слід поводитися так зарозуміло. Перш за все назви своє справжнє ім'я.

— Спочатку я повинен знати, кому ти служиш: чи ти супротивник Сауронові, володареві Мордору, чи його прихильник.

— Я служу лише своєму ярлу — Теодену, сину Тенгила. Чорному Володарю ми не служимо, але й не ворогуємо з ним. Якщо ви ховаєтесь від нього, вам краще залишити нашу країну. Неспокій на кордонах зростає, а ми бажаємо зберегти свою волю й жити, як жили раніше, не підкоряючись чужим господарям, добрим чи лихим. За кращих часів нікому не доводилося скаржитись на брак нашої гостинності, нині ж непрохані гості не знайдуть доброго прийому. Тепер кажи! Хто ви? Кому служите? За чиїм наказом переслідуєте орків? [23]

— Я не служу нікому, — відповів Арагорн. — Але слуг Саурона переслідую всюди, куди б не привели їхні сліди. Звички орків я знаю краще за багатьох, а полюю з голими руками тому, що іншого виходу в мене немає. Викрадено двох наших товаришів. У таких випадках, не маючи коня, людина йде пішки, а якщо й перелічує ворогів, то тільки вістрям меча. А меча я маю!

Він різко відкинув плащ за плечі. Блиснули ельфійські піхви, клинок Андрила сяйнув, як сонячне проміння.

— Елендогі — ось мій бойовий заклик. Я Арагорн, син Арахорна, звуть мене також Елессаром Ельфійським, Дунаданом, спадкоємцем Ісілдура, сина Еленділа, володаря Гондору. Ти бачиш його меч, колись зламаний, а нині викуваний знову. Чи допоможеш мені, чи заступиш дорогу? Обирай!

Гімлі й Леголас ще не бачили Слідопита у такому стані. Він наче виріс, а обличчя його, сповнене сили й величі, раптом нагадало обличчя Кам'яних гігантів. Леголасу навіть здалося, що над головою Арагорна яскраво сяє обруч невидимої корони.

Еомер відступив, пиха в його погляді змінилася на глибоку шану.

— Дивні часи, — пробурмотів він. — Сни оживають, втілені легенди зростають з трави…