Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

Раптом до мене дійшла значущість дати — 1859 рік. «Походження»! Як і велика праця Ньютона в галузі фізики — «Початки», — то була книга, що не потребувала повного цитування своєї назви. Кожен, хто проходив у середній школі курс біології, знав дарвінівську працю «Про походження видів».

— Улітку попереднього року Дарвін опублікував статтю, де стисло виклав свою теорію природного відбору, але його книга була зовсім іншою. Там йому вдалося зафіксувати помітні будь-кому зміни в природі й легенько підштовхнути читача до сприйняття його революційної теорії.

— Але ж алхімія не має стосунку до еволюції. — Я взяла пляшку й налила собі ще отого дорогоцінного вина 1811 року, бо побоювалася не того, що воно випарується і щезне, а того, що я сп’янію і «розклеюся».

— Ламарк вважав, що кожен вид походить від різних попередників і розвивається незалежно до вищої форми життя. Це напрочуд схоже з поглядами алхіміків, якими ви цікавитеся: вони вважали, що філософський камінь є ефемерним кінцевим продуктом природної трансмутації простих металів до більш цінних, таких, як мідь, срібло та золото.

Метью потягнувся за вином, і я підсунула йому пляшку.

— Але Дарвін заперечував Ламарку, навіть якщо він вживав одне й те саме слово — «трансмутація» — у своїх початкових дискусіях про еволюцію.

— Так, вони розходилися в питанні про лінійну трансмутацію. Але дарвінівську теорію природного відбору таки можна розглядати як низку поєднаних між собою трансмутацій.

Може, Метью і справді мав рацію: магія була в усьому. Була вона у Ньютоновій теорії гравітації, і, можливо, в теорії Дарвіна.

— Алхімічні манускрипти є повсюдно у світі, — проголосила я, намагаючись триматися деталей, але водночас узгоджуючись із ширшою перспективою. — Чому ж вас зацікавили саме манускрипти Ешмола?

— Коли я прочитав Дарвіна і побачив, як він приміряє алхімічну теорію трансмутації до біології, я згадав розповіді про загадкову книгу, у якій пояснювалося походження наших трьох видів — демонів, відьом та вампірів. Раніше я завжди відкидав ці розповіді як фантастичні. — Метью відсьорбнув вина, трохи помовчав, а потім продовжив: — Багато хто припускав, що цю теорію сховали від людських очей у якійсь алхімічній книзі. Публікація «Походження» підштовхнула мене до пошуків цієї книги, і якби вона справді існувала, то її запросто міг придбати Еліас Ешмол. Бо він мав якусь лячну здатність вишукувати химерні манускрипти.

— І ви шукали цю книгу тут, в Оксфорді, сто п’ятдесят років тому?

— Так, — відповів Метью. — І за сто п’ятдесят років до того моменту, коли вам видали «Ешмол сімсот вісімдесят другий», мені сказали, що цей манускрипт щезнув.

Моє серце шалено закалатало, я враз почервоніла, і Метью тривожно поглянув на мене.

— Та то нічого, — махнула я рукою. — Продовжуйте.

— І відтоді я увесь час намагався прибрати її до рук. Всі решта ешмолівських манускриптів залишалися на місці, але в жодному з них не було чогось цікавого для мене. Я проглянув манускрипти в інших бібліотеках — бібліотеці герцога Августа в Німеччині, Національній бібліотеці у Франції, Бібліотеці імені Медичі у Флоренції, а також у Ватикані та Бібліотеці конгресу США.

Я здивовано закліпала очима, уявивши вампіра, що походжає коридорами Ватикану.

— Єдиним манускриптом, якого я так і не побачив, був «Ешмол сімсот вісімдесят другий». Способом простої елімінації я дійшов висновку, що саме в цьому манускрипті й міститься наша історія — якщо ця книга досі збереглася.

— Ви переглянули більше алхімічних рукописів, ніж я.

— Може й так, — погодився Метью. — Але це зовсім не означає, що я розумію їх так само добре, як і ви. Втім, всі переглянуті манускрипти містять одну спільну річ: це абсолютна впевненість у здатності алхімії перетворити одну речовину на іншу і створити нові форми життя.

— Дуже схоже на еволюцію, — зауважила я голосом, позбавленим емоцій.

— Так, — тихо погодився Метью. — І справді схоже.

Ми перейшли до диванів; я скрутилася калачиком на одному, а Метью розлігся на другому, випроставши перед собою довгі ноги. «От добре, що він приніс із собою оте вино». Тепер, коли ми вмостилися комфортніше, настав час для більшої відвертості.

— Минулого тижня я зустріла в кафе демона, Агату Вільсон. Якщо вірити Інтернету, вона — відомий дизайнер. Агата Вільсон сказала мені, що демони переконані: «Ешмол сімсот вісімдесят другий» — це історія походження всіх видів, включно з людьми. Та Пітер Нокс розповів мені інше. Сказав, що ця книга — перший гримуар та джерело відьмацької сили. Нокс вважає, що в тому манускрипті міститься секрет безсмертя. — Я поглянула на Метью і додала: — А ще там розповідається, як знищувати вампірів. Я чула варіанти цієї історії від демонів та відьом, і тепер хотіла б почути ваш варіант.

— Вампіри вважають, що той манускрипт пояснює джерело нашого довголіття та нашої сили, — почав він. — Раніше ми боялися, що коли про цей секрет дізнаються відьми, нам загрожуватиме винищення. Дехто з вампірів боїться, що наша поява пов’язана з магією і що відьми можуть знайти спосіб цю магію звести нанівець — таким чином знищити нас. Здається, ця частина легенди — реальність. — Він тихо зітхнув, і на його обличчі відбилося занепокоєння.

— Все ж я не розумію вашої впевненості в тому, що ця історія походження — чи як там її ще назвати — схована в якусь алхімічну книгу.

— Річ у тім, що книга з алхімії здатна ховати ці таємниці у всіх на виду — так само, як Пітер Нокс ховає свою справжню природу під благопристойною личиною експерта з окультних наук. Мені здається, що саме вампіри дізналися про те, що ця книга стосується алхімії. Надто вже багато збігів. Здається, алхіміки з-поміж звичайних людей, пишучи про філософський камінь, збагнули, що то насправді таке — бути вампіром. Перетворення на вампіра гарантує майже абсолютне безсмертя, робить більшість із нас багатими і дає нам змогу накопичити неймовірну кількість знань та навичок.

— Справді, все це начебто гарантує філософський камінь.

Паралелі між цією містичною речовиною та створінням, що сиділо напроти мене, були вражаючими — і моторошними.

— Але важко собі уявити, що така книга насправді існує. По-перше, всі ці історії суперечать одна одній. І треба бути дуже необережним чи просто дурним, щоб вмістити в одну книгу скільки цінної та потенційно небезпечної інформації.

— Як і в легендах про вампірів та відьом, в усіх цих історіях про манускрипт є, безсумнівно, раціональне зерно. Отже, ми маємо просто виокремити з них це раціональне зерно, а решту — викинути. Тільки тоді прийде справжнє розуміння.

На обличчі Метью не було жодної ознаки обману чи хитрощів. Підбадьорена тим, що він вжив слово «ми», я вирішила, що він заслужив на додаткову інформацію.

— Ви не помилилися стосовно «Ешмола сімсот вісімдесят другого». Книга, яку ви шукаєте, і справді міститься саме в цьому манускрипті.

— Ну-ну, продовжуйте, — обережно підбадьорив Метью, намагаючись стримувати свою цікавість.

— На перший погляд це книга з алхімії. В ілюстраціях є похибки чи навмисні помилки — я й досі невпевнена, то перше чи друге.

Намагаючись зосередитися, я мимоволі прикусила губу, і Метью відразу ж втупився поглядом у те місце, де виступила крапелька крові.

— Що ви хочете сказати — «на перший погляд це книга з алхімії»? — спитав вампір, підносячи склянку з вином ближче до свого носа.

— Це палімпсест. Але старе чорнило не змили. Магія криється в тексті. Я ледь змогла помітити таємничі слова — наскільки добре їх приховали. Та коли я перегорнула одну з сторінок, світло впало на неї під потрібним кутом — і я помітила під основним текстом рухомі рядки.

— Ви змогли їх прочитати?

— Ні, — похитала я головою. — Якщо «Ешмол» містить інформацію про те, хто ми є, звідки ми взялися, і як нас можна знищити, то ця інформація захована глибоко-глибоко.

— От і добре, що вона схована так глибоко, — похмуро мовив Метью. — Принаймні, досі. Але наближається той час, коли ця книга може нам знадобитися.