Техану - Ле Гуин Урсула Кребер (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Це моя нова собака, — сказав він кільком чоловікам, які сиділи у пітьмі. Горіли свічки, і від цього темрява здавалася ще густішою. — Погляньте, як добре вона вишколена. Ану, перевернися! — І вона переверталася горічерева, а чоловіки реготали:
— Добре научена сучка!
— У неї і щеня є, — сказав Туахо. — Те мале песеня здалося би покарати як належить, бо її так і не досмажили до кінця. Але зі своїм виплодком моя собака принесла чудову пташку. Яструба упіймала! Завтра ми навчимо його літати.
Інші голоси щось бубоніли, але Тенар уже не розуміла слів.
Шию жінки щось боляче стисло, і її знову змусили повзти нескінченними сходами, а потім загнали у якесь приміщення, де смерділо сечею, гнилим м'ясом і ще чимось млосно-солодкуватим. Навколо шемрали дивні голоси. Холодна, ніби камінь, рука ляснула її по голові, і хтось засміявся: "Хе-хе-хе", — наче двері зарипіли на іржавих завісах. Потім її копнули ногою і примусили повзти до передпокою. Вона вже ледве рухалася, тому її ще раз штурхонули у груди і в обличчя. Потім гримнули двері — і довкола запанувала чорна, важка, мертва тиша. І зачувши, що хтось плаче, Тенар подумала, що то дитина, її дитина. Їй дуже хотілося, щоби дитина перестала плакати. А потім усе зникло...
ТЕХАНУ
Дівчинка, повернувши ліворуч, встигла вже трохи пройти по дорозі, перш ніж озирнулася назад і сховалася за квітучим живоплотом.
Чоловік на прізвисько Ясенець (утім, і його Істинне ім'я — Ерісен — не було для неї таємницею) ввижався їй роздвоєною і скорченою темною тінню. Він зв'язав її батька і матір ременем, пропущеним крізь язик Тенар і крізь серце Геда, і повів їх до своєї криївки. Її нудило від смороду його лігва, але все-таки Терру трохи пройшла за ними слідом, щоби подивитися, що він робитиме далі. Ясенець завів своїх бранців усередину і зачинив за ними кам'яні двері. Терру не могла увійти туди.
Тоді вона щодуху кинулася бігти — через поля, повз хату тітоньки Слані, повз Оґіонів будинок і кошару для кіз — просто до стежини, що звивалася над урвищем. Тенар не дозволяла їй приходити сюди. Але зараз Терру мусила порушити заборону. Вона зупинилася на самому краю скелі. Десь далеко внизу шемрала вода, сонце поволі прямувало за обрій. Дівчинка подивилася на захід своїм єдиним оком і прокричала те Ім'я, яке колись уві сні промовляла її матір.
Вона не стала чекати відповіді, а просто рушила назад: спершу пройшла повз будинок Оґіона, щоби подивитися, як підросло її персикове дерево. Старе дерево рясніло маленькими зеленими плодами, але ніде не було видно навіть сліду від молодого паростка. Мабуть, його давно з'їли кози. А може, деревце просто всохло через те, що його не було кому поливати. Терру трохи постояла, дивлячись у землю, на те місце, де ріс молодий персик, а тоді глибоко зітхнула і пішла через поля до хатини тітоньки Слані.
Сполохані її появою, обурено залопотіли крильми напівсонні кури. У хижці було, як завжди, темно і млосно від безлічі різних запахів та ароматів.
— Тітонько Слань? — покликала дівчинка.
— Хто там?
Стара відьма лежала в ліжку, сховавшись під ковдрою, і тремтіла від жаху, марно намагаючись оточити себе магічною стіною, щоб до неї ніхто не зміг дістатися. Але Слань уже не могла спромогтися на такі чари — в неї майже не залишилося урочої сили.
— Хто там? Хто там прийшов? А, це ти, моя люба... Мила моя дівчинко, крихітко моя обпечена, красунечко... А що ти тут робиш сама? Де Тенар, де твоя матір? Вона теж тут? Не підходь, не підходь, дитинко! На мені лежить прокляття... Він прокляв мене, доню! Не підходь!..
Тітонька Слань плакала. Дівчинка взяла її за руку.
— Ти геть холодна, — сказала вона.
— А ти гориш вогнем, дитино, твоя рука аж пече. Ой, не дивись на мене! Він зробив так, що плоть моя гниє... Це нестерпно, але він не дає мені вмерти — каже, що спочатку я маю привести до нього тебе. Я намагалася вкоротити собі віку, я прагнула смерті, але він тримає моє життя у своїх руках і, всупереч моїй волі, не дозволяє мені померти! Ох, дайте мені померти!
— Тобі зовсім не конче вмирати, — спохмурнівши, промовила дівчинка.
— Дитинко, — прошепотіла стара, — люба моя... назви мене моїм Ім'ям.
— Хатха, — сказала дівчинка.
— Ах! Я так і знала... Звільни мене, доню, будь ласка!
— Треба зачекати, — сказала дівчинка. — Доки вони не прийдуть.
Тепер тітонька Слань уже трохи заспокоїлася.
— Хто це "вони", хто "вони", люба? — прошепотіла вона.
— Мій народ.
Довгі холодні пальці тітоньки Слані лежали у теплій долоні дівчинки. Терру міцно тримала їх. Надворі тепер було так само темно, як і всередині хати. Хатха, яку інші люди звали "тітонькою Сланню", заснула. А невдовзі задрімала й дівчинка, котра сиділа на долівці біля її ліжка.
* * *
Кати прийшли удосвіта. ВІН гаркнув:
— Ану, вставай! Годі вже куняти!
Вона порачкувала до нього. ВІН засміявся, примовляючи:
— Вставай! Вставай! Ти — сука розумна, можеш і на задніх лапах ходити! Ось так. Людиною прикидаєшся? Що ж, а тепер ходімо! — ретязь і досі був у неї на шиї, і ВІН смикнув за нього. Вона слухняно рушила за ним слідом.
— Гей, ану веди її сам, — сказав ВІН, і тепер поряд опинився інший, той, кого вона любила, але тепер не могла згадати його імені. Він повів її далі.
Разом вони вийшли з темного дому. Кам'яні двері відчинилися і випустили їх, а тоді знову зімкнулися за їхніми спинами. ВІН невідступно йшов назирці за нею і за тим, хто тримав повідець. Решта чоловіків трохи відстали — їх було троє чи четверо.
Поля були сірими від роси. Чорні обриси гори вимальовувалися проти блідого неба. У садах і на живоплотах дедалі голосніше починали співати птахи. Вони дійшли, здавалося, до самого краю світу і пішли далі, аж доки не дісталися до такого місця, де земля перетворилася на голий камінь, а край урвища став дуже вузьким. Через усю скелю тяглася довга вузька подряпина, і вона поглянула на неї.
— Нехай цей Яструб зіштовхне її, — сказав ВІН. — А тоді вже і сам хай летить, коли зможе.
І зняв ретязь із її шиї.
— Іди і стань на краю, — звелів ВІН.
Вона підійшла і зупинилася над урвищем. Внизу було море, і більше нічого. Над морем — лише небо, лише повітря.
— Ну, а тепер Яструб її підштовхне, — сказав ВІН. — Але спочатку спитаємо: може, вона захоче що-небудь сказати? У неї ж так багато мудрих думок! Хіба ви нічого не хочете нам сказати, пані Тенар?
Говорити вона не могла, але показала рукою на небо над морем.
— Подумаєш, альбатрос, — сказав ВІН.
Вона голосно розсміялася.
З моря світла, звідти, звідки починається небо, вилетів дракон, і за його гнучким лускатим тілом стелилось полум'я! І тоді Тенар нарешті заговорила.
— Калесин! — крикнула вона і, схопивши Геда за руку, відштовхнула його назад, до скелі, тому що ревище вогню пронеслося просто над їхніми головами. Забряжчала залізна луска, зашипів вітер у широких крилах, а страхітливі кігті залізними серпами заскреготіли об камінь...
* * *
З моря дув вітер. Кущик чортополоху, що пробився крізь тріщину у скелі біля руки Тенар, жваво погойдувався під поривами вітру.
Гед був біля неї. Вони лежали на камінні, тісно притулившись одне до одного. За їхніми спинами внизу шемрало море, а перед ними стояв дракон. Він трохи скоса дивився на них своїм довгастим жовтим оком.
Хрипким голосом Гед раптом сказав тією мовою, якою говорять усі дракони, і Тенар теж розуміла його: "Ми дякуємо тобі, о Найдревніший".
Поглянувши на Тенар, Калесин звернувся до неї — загудів, наче по великій металевій тарілці вдарили молотом:
— Аро Техану?
— Дівчинка моя, — стрепенулася Тенар. — Терру! — і зірвалася на ноги, аби бігти, аби шукати свою бідну крихітку. І побачила, як та мчить над самісіньким краєм урвища, поспішаючи назустріч драконові.
