Останній шаман - Тисовська Наталя (книги онлайн .txt) 📗
Не гаючи часу, нявка вискочила вовкові на спину й п’ятами стисла йому боки. Сіроманець напрочуд сумирно озирнувся, побачив зеленокосу лісову істоту в себе на спині й похнюпив голову. Полісун з такого дива тільки руками розвів.
— Ну, ми поїхали? — підвела до нього голову нявка. — Хованцю, наздоганяй!
— Бувайте здорові, — відступив з дороги полісун. — Верніть мені вовка до сходу сонця!
— Обов’язково! — крикнула наїзниця, впиваючи п’яти, як остроги, вовкові в боки й пускаючи його клусом[10]. Хованець на безпечній відстані оминув вовче кодло й рвонув товаришці навздогін.
Ліс поглинув їх миттєво, і зникла галявина, на якій щойно тупцяло дивне вовче збіговисько, навіть багатоголосого виття не стало чути, й хованець би подумав, що те все йому намарилося, якби попереду не бачив двоголову тінь: вовчий тулуб, а на ньому дівоча маленька фігурка.
Фігурка віддалялась, і хованець набавив ходу. Вовк добре знав свій ліс: не чекаючи нявчиних вказівок, нюхом вишукував потаємні стежки й сунув до містечка найкоротшою дорогою. Часом він, щоби ще скоротити дорогу, перестрибував через кущі, крізь які по землі було не пробитися, і хованець тоді кляв його на всі заставки: йому-бо доводилося кущі оминати й пришвидшувати біг.
Попереду темніло провалля. Хованець не бачив здалеку, але міркував, що це має бути ярок, який вовчисько, ясне діло, з ходу переплигне, а йому доведеться спершу спускатися донизу, а тоді дертися нагору… Вовк таки дійсно стрибнув. Пролетівши довгою тінню над яром, він торкнувся передніми лапами землі й готовий був уже приземлити задні ноги, коли раптом сталося таке, чого хованець не міг пояснити: вовчі передні лапи пройшли крізь землю, й за мить і він, і нявка, що міцно вчепилася в сіру шерсть, провалилися геть з очей, наче їх і не було.
Хованець скотився в ярок, ледь не зламавши собі шию, видряпався нагору й застиг над чорним отвором. Із дна вовчої ями світили дві пари безпомічних жовтих очей.
Розділ XI
НА ХВОСТІ
Письмовий стіл у казенній кімнаті, чистий від будь-якого канцелярського приладдя, гарячої робочої пори здавався геть осиротілим, і тільки посередині його лежав аркуш жовтуватого паперу, над котрим час від часу зависала рука з кульковою ручкою між пальців.
На папері вже з’явилася рамочка з заокругленими кутами, горизонтально розділена навпіл; у верхній половинці намальований був портрет якогось чоловіка, а в нижній догори дриґом віддзеркалювалася точна його копія, тільки зображення було не таким, як у дзеркалі, а наче оберненим на лівий бік. За мить поруч з’явилося ще дві рамочки, а в них — два схожих між собою юнака — і теж із оберненими віддзеркаленнями. Ручка миготіла й миготіла, і на папері почали з’являтися сердечка, ромбики, якісь трилиснички, словом, абсолютно хаотичні фігури, з чого видно було, що в голові особи, яка схилилася над папером, було повне сум’яття.
Особа ж, вдіта у сірий однострій, і справді мала вигляд дещо збентежений, тому коли в двері постукали й у проріз влізла скуйовджена голова, на обличчі особи намалювалася така неприхована мука, що будь-чиє серце могла розкраяти від жалю.
— Валерію Миколайовичу, — мовила скуйовджена голова крізь щілину, все ще вагаючись зайти досередини, — викликали?
— Угу, — буркнув Валерій Нечипоренко-молодший, зім’яв жовтуватий папір і сховав до кишені. — Зайди вже всередину, не хилитайся у дверях!
Скуйовджена голова, надіта на такий точно неоковирний і пом’ятий тулуб, що на ньому міліційна форма сиділа, як на городньому опудалі, нарешті протислася до кабінету й всілася на одинокий стільчик, приставлений до стіни.
— Сідай, — сказав Валерій Нечипоренко й тут помітив, що пом’ятий уже давно сидить, хитаючи ногою й зацікавлено позираючи у вікно, де через вулицю посварилися дві баби перед хлібним кіоском. — У мене для тебе є відповідальне завдання…
Той знехотя відірвався від сварки, що була саме в розпалі й зібрала вже чималий натовп вболівальників з кожного боку, і глянув на Валерія Нечипоренка синіми-синіми ясними очима. Здавалося, в ці очі глянеш — і побачиш людину до самого дна… Отак багато хто думав і потрапляв на гачок, бо і ясність, і занехаяний вид особи, яка тулилася на краю стільчика, були вельми оманливими.
— Марадоно, — звернувся Валерій Нечипоренко до пом’ятого, бо так він називався в тісному колі шкільних друзів, які ще пам’ятали, що за паси уміють давати ці кривуваті ноги, як управно обходять вони суперника… йой, що тут згадувати! — Марадоно, тільки ти знаєш: жодна жива душа…
Марадона кліпнув синіми ясними очима й побожно перехрестився.
Тоді Валерій Нечипоренко встав з-за столу, наблизився до свого підлеглого й жарко зашепотів щось йому у вухо. Щоки його пашіли чи то від азарту, чи то від зніяковіння, але того напевно ніхто не зможе сказати, бо таємниця розмови двох спільників так і лишилася нерозгаданою.
Варто тільки зауважити, що, вислухавши начальника, Марадона досить осмислено — як на свій дивакуватий вигляд — кивнув, докинув кілька фраз, від яких у Валерія Нечипоренка зразу виясніло лице, незграбно віддав честь і виплив у коридор. Двері за ним замкнулися, і ми більше не можемо бачити, чи вернувся Валерій Нечипоренко до малювання портретів у рамочках, чи застосував свої здібності до чогось кориснішого.
Зате ми можемо поспостерігати за його підлеглим, який, не гаючи часу, заскочив у кінці коридору в якісь двері, звідки з’явився вже в кашкеті, швидко збіг сходами донизу, кивнув черговому на виході й випірнув надвір. Останньої миті впіймавши автобус, який уже зачиняв двері, тож стулки защепили ззаду його пом’ятий мундир, Марадона проїхав зупинку, вивільнив мундир і вийшов. З усього, приїхав він додому, бо, забігши на хвильку в перший під’їзд двоповерхового будинку, звідти вийшов уже цілком нормальною цивільною людиною, в якій недавнього дивакуватого міліціянта видавало хіба те, що куртка на плечах висіла мішком, а розпатлане волосся і зовсім стало сторч.
Перевдягнувшись, Марадона вже не повернувся на роботу, а натомість спрямував ноги у протилежний бік, причому пішов він пішки, роздивляючись на всі боки, ніби вперше опинився в містечку Рябокінь і тут все його цікавить з туристичної, так би мовити, точки зору. Він уважно обдивився двоповерховий будинок бібліотеки, прочитавши, що працює вона з десятої до десятої щодня, крім середи (сьогодні був четвер, але на дверях висів замок розміром із диню), потім не менш зацікавлено хвилин п’ять вивчав вітрину крамниці, де у вікні поміж припалими порохами паперовими соняхами стояли глечики і виднівся напис «МОЛОКО», тоді перетнув вулицю, ступив на тротуар і втупив очі у вікно книгарні. Таким чином, нога за ногу, він нарешті дістався рогу, завернув на якусь бічну вуличку, пройшов іще два квартали й опинився перед парканом невідомої хати під зеленою стріхою.
Тут зі знудженого й лінивого Марадона раптом умить перекинувся на живого й рухливого. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, він одним махом перелетів через паркан і за мент уже зазирав у шибку. Зсередини почулося спершу неголосне гарчання, а тоді чітке застережливе «гав». «Хованцю, хто там?» — долинув чоловічий голос, але Марадона не чекав, доки той, кому належав голос, вигляне: одним стрибком він знову опинився на вулиці й магічним чином зник за деревами, наче розчинився. Довший час його зовсім не було чути.
Тоді до хвіртки під’їхала брудно-біла «копійка», з якої з’явився зовсім юний хлопчина в синій курточці, нерішуче постукав і, зрозумівши, що відповіді не буде, бо в хаті його не чути, штовхнув хвіртку і пішов до ґанку. Не встиг він дійти, як двері відчинились, і з радісним гавкотом до нього вилетів здоровезний чорний пес, який від надміру почуттів поставив лапи йому на груди й повалив на стіну. Слідком за псом вийшла невеличкого зросту рудокоса жінка та привітно й заклично помахала хлопчині рукою. Марадона, який напрочуд ловко матеріалізувався з повітря в потрібний момент, мав нагоду все це спостерегти й оцінити ситуацію.
