Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

…Зима, в покоях повно чужих людей, котрі нанесли снігу. Холод, виносять меблі. Мама плаче. Тата нема. Вони чекали його всю ніч, навіть уві сні малий Влодко прислухається до кожного звуку. Тато прийшов аж пополудні, накричав на маму і знову пішов. Потім вони переїхали до якоїсь халупи. Далі стало ліпше: перебрались до порядного помешкання. Тепер старий вже на тому світі грає в карти. Але мама, певний Влодко, не з ним. То було б несправедливо — мучитися з таким ще після смерті.

Відколи Влодко знайшов ціль свого життя, став наче послушник, який приготовляється до чернечого життя і на все дивиться збоку. Не говорив про свої плани з ніким, окрім Юліана, бо той був залітним пташком і жив теж самітно. Та й приємно, коли старший чоловік не кпинить з тебе, а уважно слухає. Про свої романтичні пригоди Влодко з ним не говорив: встидався, бо не хотів вити тут гніздо. Та й розумів, що його, жебрака, не схоче жодна багата панна. Багатство горнеться до багатства, і стає більше багатства. Злидні чіпляються за злидні, й плодять злидні. Якби знайшлася порядна, хоч би й бідна дівчина, котра згодилася би поїхати з ним до Америки… Самому страшно їхати. Але ще більше, ніж самотності, Влодко боявся втратити свої заощадження, які поклав до банку під процент. Серед корабельних агентів було тоді чимало шахраїв. Могли просто повіятися з чужими грошима. Тому Влодко пояснював своїм клієнтам, що ті повинні приходити самі в агенцію й лиш там купувати корабельну карту. Друге, чого він боявся, се стратити працю. Охочих їхати до Америки знаходилось небагато, але ті, хто зважився, були як золото: добрі господарі, працьовиті, чесні. Юліан задав йому колись питання: «А тобі не жаль, Влодку, що на цій землі колись забракне робучих рук і вона стане пусткою?» «Може, колись вони вернуться,» — відказав корабельний агент, бо йому теж самому хотілось би повернутися, хоча би для того, щоб отримати моральну сатисфакцію. Корабель не лише відвозить до Америки, але й привозить назад.

Бурі на морі Влодко не боявся, хоч знав, що навіть дуже великий корабель може потонути. Він знав також про всі біди, котрі підстерігають на воді: гарячка, морська хвороба, і що померлих кидають у воду, зашитих у мішок, правда, священик читає молитву. Чув також про інші прикрі трафунки [290], які підстерігають прибульців уже в Америці. Але втішав сам себе: усюди чигає небезпека. Узяти хоча б учителя: така несподівана смерть. Втім, у глибині Влодкової душі ворушилася єретична думка: відмучився бідака і тепер не доведеться гадати, як дожити решту життя, яке не годен змінити. Влодко теж міг би стати вчителем, опинитись на такому ж місці у глухому селі. Але все єство його пручалось і серце завмирало від одного слова «Америка». Доки Америка панувала в його серці, з ним нічого не могло статись лихого. Лейба в корчмі шепнув на вухо:

— Може би пан Влодек не йшли самі? Я скажу, аби хтось вас відпровадив.

— Я не вірю в тоті байки про опирів, — відказав так само тихо Влодко.

— А хіба я щось казав про опирів?

— Ні, - здвигнув плечима корабельний агент. — Але думаєте!

— Відки пан може знати, що думає Лейба? Я сам скажу, що він думає. В Урожі так само небезпечно ходити вночі, як і в місті.

— Але ж ви самі вертаєте додому?

— Я, прошу пана, служив у війську і годен себе оборонити, — і Лейба показав моцні кулаки. — У мене очі на потилиці!

Влодко завагався, але хлопи у корчмі так начадили файками, що аж у носі шваркотіло. Та й він сьогодні рано встав.

— Е, що має бути, того не минути! — махнув рукою корабельний агент.

Тут Лейбу закликав новоприбулий чоловік, і Влодко, посунувшись по лаві, сковзнув у сіни. У скількох селах він бував, та ніколи не чув про випадки, щоб люди боялись увечері виходити з хати. Задля хоробрості почав свистіти. Туман скапував із дерев, місяць освітлював порожню вулицю, як ліхтар десь у Дрогобичі, хіба що під ногами була не тверда горбкувата бруківка, а розбите фірами болото. Треба було йти часом попід пліт, і Влодко з жахом думав, що отак міг загинути той учитель, з яким він так і не познайомився. Він озирнувся, ступив у тінь великої груші, і тут щось шарпнуло його за комір. «О Господи!» — подумав корабельний агент, коли перед його очима блиснув ніж. Він спробував ухилитися, сприйнявши це за жарт, бо виглядало на якусь інсценізацію розповіді корчмаря, й навіть писнув:

— Що за дурні жарти!

— Не можу! — прохрипів голос. — Не можу! Мушу когось забити [291]!

Влодко не бачив обличчя цього молодця, тільки руку в шкіряній рукавиці, що теж було досить несподівано. Може, тому його подив був більшим за страх.

— Слухай, чоловіче, — озвався він, обравши спокійний тон. — Я собі чемно йду, нікого не чіпаю. І нічого такого не вчинив. За що ж мене вбивати?

— Як не вб’ю когось сеї ночі, то вдурію!

Влодко зрозумів, що має справу з маніяком. Голос був йому незнайомий, до того ж приглушений якоюсь шматою. Скоса глянув убік, чи нема поблизу достойнішої жертви, бо не міг, будучи вбитим, поїхати до Америки.

— Знаєте, — сказав він, — я ще дуже молодий і в мене великі плани. Якось не пасує вбивати першого-ліпшого. Та коли вже так, то я хотів би знати, від чиєї руки маю згинути.

Влодко умів говорити гладко і зрозумів, що єдиний спосіб вирватися з рук цього вар’ята — заговорити йому зуби, бо, коли той зразу не вбив, є ще надія порятуватись.

— Поясніть мені, шановний, у чому ваша біда. Виджу, має бути вона велика. Може, я чимось би зарадив…

Він знав, що, навіть, як вирветься, далеко не втече. Та й боротися не зможе. Чув, що чоловік у шаленстві буває дуже сильний.

— Та сука, та проклята сука не хоче зі мною… розумієш?

— Ага, — одразу второпав Влодко.

— Вона має, певно, коханка. Вигнала мене з нашої спальні…

— Ви певні, що та особа має коханка? Може, вона просто дрочиться [292] з вами? Жінки таке часом роблять…

«Господи, — подумав бідний хлопець, — що за ідіотична ситуація! Стояти серед ночі з ножем під ребром і говорити з варіятом про його інтимне життя, ні, таке не привидиться навіть у найгіршому сні!»

— Ну, ну, — сказав він, поплескуючи рукою по чорній рукавичці, - як жінка гнівається, значить, ви їй не байдужі.

— О, коли б хто знав, яке то приниження! Я не витримаю!

— Дайте мені ножа, бо скалічитеся, — проворкотів Влодко. — Купіть їй гарні парфуми чи ще щось…

Він трохи осмілів, але не міг уже стояти. Пошкодував, що не має ока на потилиці, або третьої руки, щоб дати у вухо напаснику. До того ж від незнайомого смерділо цибулею. Такого, певно, жодна порядна кобіта не знесе [293]. Власне, він не знав, чим ще задурити варіята. Добре було би попрактикуватись у якомусь відповідному шпиталі, бо серед його клієнтів такі типи не траплялись. Ясна річ, вдуріти через кобіту дуже романтично, але воно якось не пасує грубому мужчині, що нажерся увечері цибулі.

— Може, пан мене трохи попустить, а то рука затерпла?

— Перепрошую, — сказав маніяк і послабив руку.

Але Влодко постидався одразу втікати. Та й не варто було дрочити звіра. Може, небіжчик учитель теж тікав і настромився на патик. Треба довести справу до кінця.

— А чи пан ніколи не замислювався, — мовив корабельний агент, — що на зорях теж є життя? Мене се, наприклад, тішить, можливо, колись до нас хтось звідти прилетить. Або ми полетимо на інші планети. Чом би й ні? От уже корабель за кілька тижнів перепливає Атлантичний океан, а в Америці будують хмародери…

Правда, не світила жодна зірка, та для Влодка їхня присутність за хмарами не викликала сумніву. Хмародери він бачив тільки на рекламних проспектах.

— Цікаво було би, — продовжив агент, — піднятися на вершок такого дому й подивитись на людський мурашник згори. Задля цього варто поїхати на край світу. Через сто літ люди піднімуться так високо, що дістануть Місяця. Світ, безперечно, стане кращим. Жаль, що нас із вами тоді вже не буде…