Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Ти щаслива, Гледіс? Я радий, що дав тобі повноту життя. Ще хвилинку зажди. Покінчимо з справами, а потім — я твій.
Гледіс сіла в хитке крісло, розгойдалася, в голові ледь наморочилося, різнобарвні шибки купола спліталися в химерні обриси, здавалося, що вона кудись летить. Що Кареос питає? Чи вона щаслива? Смішний! Хіба й так не ясно! О, вона безмежно, безмірно щаслива. Хіба не їй одній-єдиній на цілій планеті випала честь і талан стати подругою всесильного правителя Орани? Хто вона була до того?
Вона жила з батьком та матір’ю серед Південних гір, серед крижаних вершин, що сягали гострими піками на п’ятнадцять мі в небо. У глибокій долині протікала бурхлива гірська річка, на невеликих луках обабіч її берегів росла соковита трава, густі хащі їстівних хао. А на узгір’ях височіли стрункі стовбури хвойних дерев, їхні смолисті горіхи були смачні й поживні. Гледіс не знала, коли батьки поселилися в тій долині. Скільки пам’ятала себе, вони не виходили звідти в широкий світ. Вона навіть не знала про нього. Гадала, що світ кінчається в долині, між горами. Рік за роком, день за днем. Шум водоспаду, громи і блискавиці, шалені грози, біла запона зимових снігів, яка казковими шатами одягає гори та ліс, золоті, полум’яні блискітки таємничих зір. Гледіс приймала все те як продовження свого єства. їй не треба було запитувати у матері чи батька про суть того чи іншого явища, як не питає квітка у дерева, що їй діяти, коли на обрії сходить сонце.
Так минали роки. Дівчина розквітла. І одного разу сталося чудо. В долині з’явився летючий корабель. Батьки і їхні сусіди вельми злякалися, але не встигли заховатися. З корабля зійшли люди. Вони були серйозні, поважні. Нікого не зачепили, нічого не взяли. Милувалися краєвидами, пили воду з гірського потоку. Штучні істоти за їхнім велінням рили біля підніжжя гір, викидали назовні купи блискучих камінців. Але Гледіс те не цікавило. її заворожили люди, небачений корабель. Вона була вражена, збентежена. Отже, десь за горами цілком інший світ. Там дивовижне, небувале життя. Чому ж батьки мовчали про те? Чому нічого не сказали їй? Серед учених і дослідників гір був правитель Орани. Він помітив юну дівчинку, що дикою кізкою виглядала з-за стіни бідного притулку, прочитав у її погляді цікавість і спрагу до незнаного. Він збагнув її душу. І не треба було дуже наполягати, щоб вона згодилася летіти у широкий світ.
Батьки плакали, благали. Гледіс твердо заявила: вона хоче знати, що там, за горами. Чого вона дочекається в цій ущелині?
Другого дня, коли Блакитне Світило засріблило білосніжні верхів’я гірських велетнів, корабель був готовий до вильоту. Гледіс прощалася з батьками. Вони нізащо не хотіли покидати улюблений затишний куточок. Батько цілував єдину доньку в очі, не соромлячись сліз, плакав гірко, примовляв:
— О, моя нещаслива доню! Ти, немов дурненький метелик, летиш на яскравий вогонь шумливого світу! О, ти ще пожалієш!
Мати лише пригорнула Гледіс до грудей, благословила, ледве чутно прошепотіла:
— Не забувай нас, доню. Як стане тяжко, пам’ятай, що в цій самотній долині тебе ждуть. Не забувай…
Ніби хтось зірвав пов’язку з очей Гледіс. Після вузької, глухої долини — вся планета Орана. Вогняним потоком влилося до її свідомості нове знання. Прискореним психометодом вона оволоділа необхідною сумою шкільної інформації. І за півроку вже знала не менше, ніж усі її ровесники.
Кареосу було приємно дивувати недосвідчену дівчинку. Він немовби гордився своєю могутністю, широчінню своїх володінь, можливістю поставати перед нею неосяжним володарем життя та його таємниць, планети і її жителів. Він не розлучався з нею. Поселив у своїй ізольованій віллі, звідки керував Ораною та її супутниками, а коли вилітав у мандри, то неодмінно брав Гледіс з собою.
Дівчина побачила безкраї поля, на яких все було механізовано. Жодної людини! Розумні кіберсіячі виходили самостійно на зорані ниви навесні, а в кінці літа їхні механічні брати — кіберкомбайни — збирали багатющі врожаї розмаїтих культур, щоб передати їх у мегаполіси — грандіозні планетарні міста, де жили мільярди оранців — мислячих істот планети. Крім плодів лісу, садів та полів, жителі міст отримували безліч виробів заводів та фабрик, де різноманітні синтезатори без упину трансформували в біореакторах неорганічні речовини в їжу, машини, меблі, іграшки, парфуми, вбрання та алкогольні чи безалкогольні напої.
Мегаполіси гриміли від музики, пісень та шалених веселощів. Гігантські кінозали демонстрували захоплюючі фільми про подвиги космонавтів, про морські походи прадавніх героїв, про жахливі муки минулих поколінь, про революційні зрушення предків, які посіяли зерна сучасних досягнень. На стотисячних стадіонах вирували стихії почуттів, прихильники спортивних видовищ вітали своїх улюблених героїв після перемог над супротивниками. Океанські та морські пляжі були заповнені мільйонними юрбами. На тисячах кораблів, магнетольотах, космічних лайнерах оранці робили мандрівки морські, повітряні, космічні.
Гледіс усім цим була вражена. Знаючи страхітливу історію далеких віків, коли кожен подвиг героїв, будь-яке прагнення до свободи жорстоко переслідувалося тодішніми правителями, вона сповнювалася почуттями невимовної вдячності до вчених, вождів людства, які розкували мислячих істот.
Кілька мандрівок на супутники Орани відкрили перед дівчиною красу і таємничість космосу. Вона збагнула масштаби планети, відчула її відносність перед безміром простору, сповнилася повагою до тих, хто прагнув підкорити, завоювати далекі світи для блага людей. І вона віддала своє серце Кареосу, людині казкової могутності, яка, не знати навіщо, так високо піднесла її, звичайну дівчинку.
Після турбот дня правитель повертався до вілли і йшов до неї. її довгасті очі, схожі на темно-сині плоди хао, іскрилися радістю й сповнювалися таким непідробним захватом, що суворе серце Кареоса починало хвилюватися від давно забутого почуття, а на сухорлявому мужньому обличчі промінилася щира усмішка. Він цілував її чисті уста, вдихав гірську прохолоду зеленавих кіс, заплющував очі. І тоді правителю здавалося, що зникало все: Орана, невпинний тягар керування, не відомі нікому тривоги за майбутнє. На хвилинку він забував про все. Та хвиля не зупинялась. І вир життя знову захоплював Кареоса.
Гледіс здавалося, що так буде завжди. Вічний сон — прекрасний, ніжний, ніби імлисте марево на обрії. Хто ти — ніхто не скаже! Хмарка чи хвиля, птах чи сонце, пісня чи квітка серед зелених луків? Навіщо думати над тим?
У плин її дум раптово ввірвався тривожний голос. Скаламутив, посіяв якусь бентежність. Відігнала видіння, глянула на правителя. Він сидів у кріслі, ніби поривався вперед, пальці рук побіліли від напруги, на високому чолі залягли грізні зморшки. З екрана на нього дивився літній оранець. Сухе втомлене обличчя його було теж збентежене, в очах проглядав страх і непевність.
— Кареосе, — сказав він, — погана вість.
— Не дивуюся, — жовчно відповів правитель. — Мені останнім часом не приносять гарних вісток.
Гледіс не пізнала його голосу.
— Дев’ята зоряна експедиція зникла.
— Прокляття! — крикнув Кареос, ударивши долонею по підлокітнику крісла. — Що сталося? Чому ти — лідер експедиції — живий?
— Ти не дослухав, — винувато сказав космонавт. — Люди живі. Всі до одного.
— А корабель?
— Цілий.
— Тоді… він?.. — Притишено запитав Кареос.
— Корабель і люди в полоні, — гірко мовив космонавт. — Нас полонив Зоряний Корсар…
Гледіс затремтіла від тривоги і хвилювання.
Зоряний Корсар! Знову це зловісне ім’я. Вже кілька разів вона чула його. У спокійний плин життя планети згадка про Корсара завжди вривається, ніби гігантський камінь у гладінь озера, збурюючи його… Про Зоряного Корсара ходили легенди, але вважалося недозволеним, непристойним говорити про нього в хорошій сім’ї чи культурному товаристві.
— Де він зустрів вас? — запитав правитель.
— Перед поясом астероїдів.
— Ви захищалися?
