Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн полностью .txt) 📗

Енти вийшли провести нових друзів; вони вишикувались попід стіною та довго мовчки махали руками їм услід. Коли попереду відкрився вихід з долини, гобіти озирнулись. Сонце ще висіло над горами, але Ізенгард залляли сутінки, руїни ледь виднілись. Біля воріт самотньо, мов могутнє дерево, височів Древес…

Проїхали повз стовп із вказівною Білою Рукою. Стовп стояв, як і раніше, але кам'яна рука валялась роздроблена на землі. Довгий білий палець лежав посеред дороги.

— Енти жодної дрібниці не забули, — схвально зауважив Гандальф.

— Ми що, всю ніч будемо їхати? — спитав через деякий час Меррі. — Не знаю, як тобі подобається дрібна сволота, що чіпляється за твою полу, але ця сволота охоче відчепилась би та лягла спати…

— Отже, ти слухав його нісенітниці, - відізвався Гандальф. — Не край собі душу. Ваше щастя, що Саруман не удостоїв вас довшою промовою: він з гобітами досі справи не мав і не знав, який тон вжити. Але придивився він до вас уважно. Якщо це проллє бальзам на твою уражену гордість, знай, що він зараз думає про тебе з Піном більше, ніж про всіх нас разом. Хто ви? Як та нащо попали до Ізенгарда? Чи багато знаєте? Чи були в полоні? Якщо так, [171] то як врятувались? Ось які загадки хвилюють мудрого Сарумана. Його насмішка — це вища почесть…

— Дякую красненько, — сказав Меррі. — Але для мене вища почесть — це чіплятися за твою полу, Гандальфе. В такому разі в мене залишається надія дізнатись: всю ніч ми будемо їхати чи відпочинемо?

Гандальф розсміявся, і зауважив:

— Цей народ з пантелику не зіб'єш! Раджу кожному магу тримати при собі гобіта, навіть кількох; вони навчать висловлюватися коротко та не заноситися за хмари. Вибач, Меррі. Поговоримо про низькі подробиці. Ми проїдемо ще десь дві години, заночуємо після виходу з долини. Вранці поїдемо далі, вже швидше. Я мав намір спочатку навідатись до Едораса, але вирішив спершу повернутись до Хельмового Яру — бачив, гінці випередили нас? Вони послані попередити про повернення Теодена. А звідти ярл з усім своїм військом піде гірськими стежками до городища Дунхаран. Нам не годиться з'являтися великим товариством відкрито ні вдень, ні вночі без нагальної потреби.

— Завжди з тобою так: то ні мідного грошика, а то раптом золотий, — пробурчав Меррі. — Я ж тільки спитав про сьогоднішню ночівлю! Що таке Хельмів Яр? Я не знаю тутешньої місцевості!

— А годилося б знати, бо інакше нічого не зрозумієш. Але мені зараз бракує часу — маю обміркувати більш важливі предмети.

— Гаразд, я краще порозпитую Блукача. Він не такий образливий, як ти. Тільки скажи — навіщо нам ховатися? Ми, здається, виграли війну?

— Не війну, а тільки першу битву. Тепер треба подвоїти обережність. Я й не підозрював, що Ізенгард і Мордор спілкувались якимсь чином. Око Барад-Дура буде нетерпляче вдивлятись у Долину Чародія та в роханські степи. Чим менше воно нагляне, тим краще.

Загін повільно посувався по дорозі. Русло Ізени то наближалось, то віддалялось. Ніч накрила гори чорним ковпаком; повіяв холодний вітер. Місяць, вже майже уповні, розливав навкруги бліде сяйво. Гори праворуч почали зменшуватися, попереду відкрилась гладенька рівнина.

Тут подорожні завернули на плоскогір'я та зупинились у невеличкому видолинку, що відкривався на південь, серед відрогів останнього піка південного ланцюга гір, суціль [172] укритих зеленню. Під ногами шурхотіла торішня папороть, тугі пагони висувалися з вологої землі; свіжістю відгонило від неї. Близько півночі роханці розташували табір у заростях. Між розчепіреного коріння старого, покрученого вітрами, але міцного глоду запалили вогонь, повечеряли, призначили вартових, по двоє на зміну, та обляглись. Гобіти вибрали собі зручний куточок осторонь, зробили м'яку підстилку з сухої папороті. Меррі страшенно хотілося спати, але Пінові чогось стало неспокійно; підстилка тріщала й шурхотіла під ним.

— Та що ти все крутишся? — незадоволено буркнув Меррі. — До мурашника потрапив, чи що?

— Ні, просто ніяк не вляжусь зручно. Ти не згадаєш, коли ми останнього разу спали на постелі?

— Полічи на пальцях, — позіхаючи, порадив Меррі. — Від того дня, коли ми попливли з Лоріену…

— Це не те, — зітхнув Пін. — Я маю на увазі справжню постіль, ліжко та все інше.

— Тоді треба лічити від Рівенделлу. Особисто я нині засну без будь-якої постелі.

— Тобі поталанило, — знову зітхнув Пін по хвилі роздумів. — Ти їдеш з Гандальфом…

— То що ж з того?

— Він тобі, либонь, багацько порозповідав.

— Авжеж! Цілий оберемок. Тільки ти все чув, ми ж не робили з цього таємниці, а ви їхали близько. Ну, а якщо вважаєш, що тобі він більше скаже, — давай поміняємось завтра, якщо старий не буде проти.

— Спасибі, ти дуже люб'язний… Але Гандальф такий скритний! Він зовсім не змінився.

— А на мій погляд, змінився, — заперечив Меррі. Сон відлетів, настирливі питання Піна стурбували його. — Він немов виріс, став і грізнішим, і лагіднішим, і веселішим, і серйознішим. Як він Саруманові дав відсіч! Адже раніше Саруман стояв вище Гандальфа, він очолював Раду… Хоча, хай мене оліфант вбрикне, якщо я знаю, яка це Рада. Він був Саруманом Білим. А тепер у білому ходить Гандальф.

— Це ти насправді правильно помітив, — згодився Пін. — Але потайливості в ньому менше не стало. От хоч би щодо цієї скляної кулі. Відразу ж було видно: ця знахідка його обрадувала, щось таке він знає чи здогадується. Та нам — ані пари з уст! А це ж я підняв це скельце, не [173] дав йому потонути у багнюці, сам його тягав! «Ану, відцай-но!» — оце й уся подяка! А скельце цікаве. Страшенно важке, між іншим.

Останні слова Пін промовив пошепки, майже безгучно, одними вустами.

— Ага, ось що тебе розпирає, - сказав Меррі. — Перегріне, голубчику, згадай слова Гілдора: у справи мудреців носа не сунь — голову втратиш. Сем це часто повторював…

— Але ж ми бозна-скільки часу тільки тим і займаємось, що втручаємось у справи мудрих. Я готовий ризикнути, аби довідатись, що це за кулька.

— Та спи ти, невгамовний, — розсердився Меррі. — Можеш мені повірити, щодо допитливості жоден Тук не переплюне Брендібоків, але зараз не час…

— Сам знаю. Я просто сказав — цікава штучка, що ж тут такого? Тільки нам її не побачити, як своїх вух: Гандальф над нею трясеться, мов квочка…

— Ранок покаже, — позіхнув Меррі. — Завтра по сніданку ми з тобою цим займемось, я тобі допоможу, може, старий щось і скаже. А зараз у мене очі злипаються. Якщо я ще раз позіхну, то щелепи виверну… На добраніч!

Пін не став більше заважати другові, але сон все ще не йшов до нього. Тихо шелестіли вогкі віти з бруньками, що вже набубнявіли, мирно похропував Меррі; думки про чорну кулю все сильніше оволодівали Піном. Він пригадав, який важкий той кришталь, як таємничо блищить багрове ядро під гладкою матовою оболонкою… Бідолашний гобіт крутився дзиґою, товкся, відганяючи спокусу, — нарешті відчув, що більше йому несила терпіти. Він підвівся, спираючись на лікоть, озирнувся. Місяць залляв стоянку білим тьмяним світлом, під кущами лежали виразні тіні. Вартові зникли — мабуть, піднялись вище чи залягли у папороті. Сам не розуміючи, що його штовхає, Пін прокрався до Ган-дальфа. Маг, здавалося, спав, але повіки його були напіврозплющені, з-під довгих вій виблискували зіниці. Пін відступив. Гандальф не ворушився, і Пін, майже мимоволі, підкоряючись нездоланній силі, підповз збоку та завмер. Гандальф загорнувся у ковдру, плащ підстелив зісподу; між його ліктем та правим боком окреслювалась куля, зав'язана у темне сукно. Руки мага зісковзнули з вузла та безтурботно розкинулись поряд з ним. [174]

Тамуючи подих, Пін почав потихеньку витягувати вузол. Він виявився не таким уже й важким. «Яке-небудь ганчір'я», — подумав він з полегшенням, але вузол на місце не поклав. Йому спала на думку нова витівка. Він відійшов навшпиньки, намацав у траві камінь бажаного розміру, розгорнув сукно та зробив новий вузол; тільки підклавши його під бік Гандальфові, він наважився поглянути на свою здобич. Так, це була жадана куля: гладка, темна та невинна, вона смирно лежала на колінах у гобіта. Пін нашвидку загорнув її у свій плащ і вже зібрався відбігти, аж тут Гандальф перевернувся та щось нерозбірливо промурмотів уві сні; рука мага намацала твердий вузол і міцно стиснула. Гандальф зітхнув та знов затих.