Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл (читать книги онлайн без .txt) 📗
- Речі моргульські, з солдатів Горбага, - менші і чистіші, - сказав Сем, - але після сьогоднішнього хизуватися в них необачно. Тепер дайте-но подивитися на вас! Справжнісінький орк, прошу вибачити, коли б іще маску надягти, руки витягнути, а нога вивернути... На всяк випадок загорніться ще в оце, - додав він, простягаючи йому цупкий чорний плащ. - Тепер гаразд! По дорозі підберемо ще де-небудь щит.
- А ти, Семе? Ти ж збирався теж перевдягнутися?
- Знаєте, я поміркував і передумав. Залишати тут мої речі не можна, а спалити або ще якось знищити неможливо. [172]
Кольчугу на все це не натягнеш, я лише прикриюся чим-небудь.
Він старанно згорнув свій сірий плащ - пакунок вийшов на подив маленький, - поклав у торбу, закинув її за плече, натягнув орчий шолом і накинув чорний плащ.
- Гаразд! - оглянувши себе, сказав він. - Тепер ми більш-менш подібно до них. Ходімо, пане!
- Мене надовго не вистачить, - сумно посміхнувся Фродо. - Сподіваюсь, ти розпитав, де тут найкращі трактири? Чи забув, що нам пити-їсти треба?
- А, щоб мене розірвало, забув, пане! - схаменувся Сем. - Оце ви нагадали, так у мене відразу і живіт затягло, і в горлі пересохло! Вже й не пам'ятаю, коли ми останній раз щось у роті тримали... Доки я вас шукав, у мене все з голови вилетіло! Ну, поміркуємо... На мене самого хлібців і Фарамирових запасів вистачило б на пару тижнів, якщо розтягнути. Отож на двох і ще менше. А води у флязі - краплина, і двох ковтків не буде. Пошукати тут? Хіба орки не п'ють, не їдять? Чи вони живляться тільки смердючим повітрям і отрутою?
- Зовсім ні, - сказав Фродо. - Той, хто їх створив, уміє лише наслідувати і передражнювати; нового він створити не може. Орки, як і все живе, повинні їсти. їм годиться і багниста вода, і тухлятина, але отрути вони не перенесли б. Мене ж тут годували, так що я навіть ситіший за тебе. Напевно тут є якісь комори...
- Так, тільки шукати ніколи!
- Не все ще так погано. Поки ти ходив, я зробив маленьке відкриття. Он бачиш ганчір'я, що лежить жужмом у кутку? Під ним знайшлась моя торба. Вони її, звичайно, перетрусили, все розкидали, частину потоптали, але вигляд і запах ельфійських хлібців їм ще миліший, ніж Горлуму. Отож і я не без харчів. А ось гондорські припаси відібрали і фляжку розчавили....
- Ну, тоді і турбуватися нема про що. Їжа на перший час є, з водою, щоправда, трохи гірше. Ходімо. Якщо забаримось, нам ніяка вода не допоможе...
- Спершу попоїси, - сказав Фродо, - інакше я і з місця не рушу. Ось тобі шматочок хлібця, і запий, скільки там залишилося. Справи наші безнадійні, нічого турбуватися про завтрашній день... [173]
Нарешті вони вирушили у дорогу. Злізли по драбині (Сем стягнув її і поклав у коридорі поруч із скорченим тілом Снага). До вежі прокралась темрява, але плаский дах ще трохи освітлювала заграва від Ородруїну; підібравши два щити, вони увійшли під баню надбудови.
Довго і тяжко спускалися вони нескінченними сходами. Камера під шпилем тепер здавалася їм затишним сховищем. А тут вони знову були на видноті, затиснуті вогкими, чужими стінами. Усе наче повмирало у фортеці над Кіріт-Унголом, та залишилися страх і ворожість.
Перед тим, як вийти надвір, вони затрималися. Навіть тут, за товстими стінами донжона, відбивалися люті чари невсипних Вартових. їхні чорні, нерухомі постаті було ледве видно під ворітьми. Кожен крок по двору, устеленому тілами орків, давався друзям важко. Пружна сила остаточно зупинила їх за десять кроків від арки. Просунутися ще хоча б на п'ядь значило зазнати нестерпного болю у всьому тілі, до краю напружувати волю. Фродо безпорадно повалився на холодні плити.
- Не можу більше, Семе, - прошепотів він. - Я, здається, зараз знепритомнію... Ох, не знаю, що зі мною...
- Але я знаю, пане. Тримайтеся! Це все та брама. На ній якесь пекельне закляття. Але пройшов же я сюди, отож вийдемо й звідси. Навряд чи це більш небезпечно!
Він витяг фіал Галадріелі. Ніби винагороджуючи за мужність і твердість руки, що здійснила стільки вражаю-ливих вчинків, кришталева посудинка спалахнула відразу на повну силу, полилося світло, подібне до блискавки.
- О Елберет Гілтоніель! - вигукнув Сем. Чогось перед очима у нього постали ельфи, які колись зустрічалися їм у Лісовій межі Гобітанії, і залунала пісня, що налякала Чорного Вершника...
Сила Вартових зламалася зненацька, як рветься занадто натягнута струна; Фродо і Сем пішли, а потім і побігли, промайнули під аркою, повз обидві жахливі постаті з палаючими очима, а лише ступили на дорогу - за їхніми спинами склепіння надломилось, і брама фортеці впала, розпадаючись купою трісок і щебеню. Задеренчав дзвін. Вартові пронизливо, верескливо застогнали. З пітьми, що клубочіла в небі, їм відгукнулось волання, сповнене лютої злості. З чорного неба, як снаряд, зірвався крилатий наз-гул, роздираючи своїм воланням густу хмарову завісу. [174]
Розділ 2 НА ЗАТЕМНЕНИХ ЗЕМЛЯХ
Обачність Сема спрацювала і цього разу: він миттєво сховав фіал за пазуху.
- Побігли, пане, - шепнув він. - Ні, не туди! Там відразу за стіною прірва. Біжіть за мною!
Вони помчали вниз по дорозі. За п'ятдесят кроків від воріт вона огинала підніжжя нависаючого над обривом бастіону, і гобіти вже були недосяжні для ворожих очей. Притулившись до скелі, вони зупинилися відсапнутись, і раптом їхні серця тьохнули: назгул послав їм навздогін свій убивчий клич. Луна рознесла його по горах. Гобіти перечекали, поки затихне, і попленталися далі. Новий закрут знову виніс їх на видноту усьому світу. Цілу страшну хвилину вони бігли, нічим не прикриті і, оглядаючись, встигли помітити величезний чорний силует над стіною; потім знову опинилися в тіні високих обривів, що затискали дорогу. Вони вийшли до роздоріжжя, де зливалися дороги до перевалу і на Мінас-Моргул, так і не побачивши ні орків, ні їхніх слідів. На заклик назгула ніхто не відповів. Проте гобіти знали, що переслідування почнеться з хвилини на хвилину.
- Все даремно, - сказав Фродо. - Якби ми були орками, бігли б не від форту, а до нього. Перший же зустрічний нас розпізнає. Давай зійдемо з дороги, Семе!
- Куди? Крил ми поки що не маємо.
Східні схили Горілих Гір обривалися дикими, голими стрімчаками в бездонні прірви. Від наступного хребта го-бітів відокремлювала вузька ущелина. За перехрестям виявився місток, перекинутий над ущелиною до хребта Моргаї. Фродо і Сем з відвагою розпачу кинулися на цей місток, але не встигли ще перебігти, як повітря прорізали верескливі крики. Форт Кіріт-Унгол був уже далеко й високо; його стіни тьмяно блищали. Хрипко пролунав дзвін, заволали сурми, аж загула луна, й розсипалася тиша. Через міст донеслися відгуки сторожі. В ущелину згасаюче світло Ородруїну не досягало, і гобіти нічого не бачили попереду, тільки чули швидкий тупіт підбитих залізом чобіт і кінські копита.
- Стрибаємо, швидко! - гукнув Фродо. [175]
Вони миттю перемахнули через низькі поруччя моста. На щастя, схил Моргаї доходив тут майже до самої дороги. Але було темно і не видно, куди вони опустяться після стрибка...
- Ну, я пішов, - промурмотів Сем. - До побачення, пане!
Він стрибнув першим, Фродо - за ним. Падаючи, вони почули гуркіт копит по настилу моста, потім ходу пішого загону. І все ж таки Сем ледве стримав сміх: каркаломний стрибок скінчився лише на кілька футів нижче. Гобіти гепнулися з хрускотом і тріском у густі зарості колючих кущів. Тепер Сем лежав на них, присмоктуючи подряпану руку. Коли стукіт і тупіт затихли, він шепнув:
- Оце так-так! Хто міг подумати: у цьому Мордорі щось росте! Вдало стрибнули, га? Мов навмисне поцілили! Ох, і колючки тут... мабуть, з лікоть завдовжки. Треба було кольчугу в орків прихопити!
- Від таких колючок кольчугою не врятуєшся, - пирск-нув Фродо. - Тут і кожух не допоможе...
