Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Півняче Перо похлинувся й замовк.
Люди, які зібралися на могилі Самуїла-баци, теж приголомшено мовчали — вони боялися підвести очі й подивитися на Великого Здрайцю.
— Думаю, я не все зрозумів із твоєї промови, — прорік нарешті абат Ян, — але душею відчуваю, що говорив ти щиро. Господи, прости мене, грішного, за те, що скажу зараз, — але якщо шлях порятунку відкритий для кожного, то це якраз і має означати «для кожного»?! Може, і в тебе є надія, про яку ти говорив, — надія спокутувати свої гріхи та врятуватися? Скажи, чи не можу я чимось допомогти тобі?
Отець настоятель відчував, що блюзнює, але слова самі зривалися з його вуст — мимо волі Яна.
— Допомогти МЕНІ? — саркастично посміхнувся диявол.
І якийсь час заперечно хитав, дивлячись прямо перед собою.
— Ще ніхто не пропонував мені допомоги, — стиха вимовив він після тривалого мовчання. — Я допомагав багатьом, а мені ж — ніхто. Можливо, ти й справді святий? Незважаючи на всі твої гріхи? Грішний святий, святий грішник… Настоятель Казимежського шинку! Але навіть якщо так, якщо ти щирий у своєму пориві, як я у своїй сповіді, - чим ТИ можеш МЕНІ допомогти?
— Ще не знаю, — чесно зізнався Ян. — Та коли ти дещо поясниш мені, я сподіваюся, знайдеться вихід…
- І про що ж вам так кортить довідатися, святий отче? Не доводилося жодного разу сповідати диявола? — Півняче Перо збився на свій звичний уїдливий тон, але відразу урвав сам себе. — Тим більше, що я не раджу вірити мені остаточно. Навіть коли я кажу правду — а я говорю її значно частіше, ніж гадаєте ви, люди, — у ній, у цій правді, може чаїтися підступ, непомітний для мене самого! Ти це маєш розуміти ліпше за інших, святий отче… А я, у свою чергу, не йму віри, ніби ти здатен чимось мені допомогти. Подумай — як ти можеш це зробити? Душу свою продаси, аби врятувати проклятого?! Ні, знаю, не продаси… Та й немає в мене права укладати таку угоду. До зустрічі з нею, — він кивнув на Марту, яка сиділа, прикусивши губу, — я навіть не розмовляв би з тобою про це. Але що лишень чорт витіває, допоки диявол спить! Як тобі такий жарт, святий отче?! Знаю, не подобається… Запитуй! І я відповім, якщо зможу.
— Тоді, на млині, - абат говорив спроквола, ретельно добираючи слова та намагаючись не дивитися Півнячому Перу в очі, - ти сказав перед від’їздом, що страждання визволяють. І що душа того нещасного, котру ти силоміць, попри волю її самої, вклав у мерця, тепер для тебе занапащена. Якщо це так — а це, напевно так, інакше гріховна сама ідея чистилища! — то, можливо, і ти, пройшовши крізь муки, здатний будеш очиститися та визволитись?
— Не здатний, — сумно скубнув себе за еспаньйолку Півняче Перо. — Для мене цей шлях закрито. Мене проклято. Але я можу визволитися інакше. Тобі, напевно, не сподобається ця дорога до порятунку, святий отче, але для мене вона — єдина.
Для абата та й для інших не зосталося непоміченим, що останні слова диявол вимовив непевно. «А що, коли він і тепер хитрує, веде якусь свою гру?!» — майнула думка у Марти, але, глянувши на понуреного Великого Здрайцю, вона відразу сама засоромилася такого припущення. Треба бути дияволом, щоб так спритно прикидатися!
Утім, істота перед нею таки була дияволом.
— Мене проклято, — повторив Півняче Перо. — Я живу серед вас, я творю те, що ви, люди, називаєте злом, але для мене це не зло, а тільки спосіб мого існування. Я просто не можу інакше, як ви не можете не дихати!
— Не можеш чи не хочеш? Чи просто не знаєш, як це — інакше? — перебив диявола абат.
— Не знаю, — подумавши, відповів Півняче Перо. — Я спокушаю людей тим, що справді можу їм дати і, щоб виконати обіцяне, вдаюся до помочі тих, хто зробив мене таким, як я є. Вельзевул, Сатана, Люцифер, Антихрист — називайте їх як завгодно! Я сам ніколи їх не бачив, ніколи не розмовляв з ними знайомою мені мовою, і жодне з імен людських чи нелюдських не підходить їм, як зміїна шкіра не пасує вовкові; але коли я вдаюся до могутності Пекла, щоб виконати обіцяне, я відчуваю Геєну в собі — й тоді мої муки стають сильніші в тисячу разів! Але ж вона, Геєна, дарує мені сили зробити те, що мені потрібно. І в результаті я здобуваю чиюсь душу. Одну, другу, третю… Я збираю викуп. Викуп, що визволить мене. Я не знаю, скільки душ мені для цього знадобиться — але я збираю…
Півняче Перо приречено зморщився й відвернувся.
— Ти певен, що це — шлях до визволення? — тихо спитав блідий як смерть абат Ян.
— Так, — кивнув Великий Здрайця.
- І де ж ти зберігаєш належні тобі душі? — абат ледве стримував хвилювання; те, що зараз відкривалося йому, викликало озноб, і отець настоятель, напружившись, внутрішньо тремтів дрібним дрожем. Він відчував: ще трохи — і він дізнається про все чи майже про все, що хотів, ще трохи — і він зрозуміє: вихід є, його просто не може не бути!
— Звільнити їх хочеш? — підвів брову диявол. — Не вдасться, святеннику. Так буває лише в казках — розпороли вовкові черево, і вийшли з нього цілі юрби з’їдених… Та й почали жити собі на втіху. Вони, ці продані душі, - у пеклі, як і годиться… У мені! Вони — частина мене, це ти розумієш, мій жалісливий абатику?! А тих, котрі ще перебувають у тілах живих, я прив’язав до себе невидимими нитками й тримаю їх, як ляльковод тримає своїх маріонеток, і в міру потреби смикаю за ці нитки, змушуючи їх коритися!
— Отже, вони теж страждають?
— А ти як думав?! Ні, абатику, ти просто дивуєш мене… Вони — у пеклі, а це пекло — в мені. Хоч воно й ніщо порівняно з Пеклом, яке час від часу входить у мене! — але і його цілком достатньо, аби ці душечки настраждалися донесхочу! Та й коли вийдуть на мить із моєї примхи на волю, погуляють на короткому повідку — не почуваються краще! Уяви, святий отче: випавши з пекельного небуття, відчути себе, приміром, у тілі мерця! Ти ніколи не бував у неживому, змушеному жити?! Тобі пощастило, абатику…
— Але, страждаючи в тобі, вони очищаються?
Довколишні нарешті побачили, як тремтить від збудження святий отець.
— Ні. В мені — аж ніяк. Очищають лише муки чистилища, але не пекельні страждання. Чого тебе навчали, святий отче?! Тут, на землі, і тільки тут проходять люди крізь своє чистилище: помирають, знову народжуються, забуваючи себе, забуваючи, ким були колись, як не пам’ятаю цього і я; одні поступово простують нагору, і мені вже не дотягтися до них; другі дедалі більше грузнуть у тому, що ви називаєте гріхом, а все-таки бояться постати з дияволом віч-на-віч; треті ж самі вигодовують вогонь, що їх пожирає, бо без упину вимагають від життя «дай!» — от саме цих я не проґавлю! А потрапивши до мого внутрішнього пекла, душі варяться в ньому без права дочекатися кінця — адже ці муки не спокутують їхньої провини, а лише є способом існування. Те ж саме, але в сто разів гірше, одержав свого часу і я…
— Отже, альбігойці міркували багато в чому слушно, — пробурмотав абат. — І не тільки альбігойці. Рай і пекло безлюдні, ми радіємо й страждаємо тут і тільки тут, адже ти сам кажеш, що твоє внутрішнє пекло — ніщо порівняно з Пеклом, яке іноді входить у тебе. А ти — тут. І той, хто не продав душу тобі, помираючи, народжується знову й знову, раз по разу проходячи всі кола земного чистилища… А коли людські діяння переповнюють чашу буття — отоді й настає час Страшного Суду. День Божого Гніву.
— Альбігойці? — розреготався диявол. — Не знаю, може, вони й праві і мали слушність, але мені було потішно спостерігати багаття з «чистих» катарів, коли Прованс палахкотів вогнем! Не дивуйся, святий отче, я не перший день ходжу серед вас… Я дивився на тих, котрі горіли, і на тих, котрі спалювали, і думав: що ж таке зробив я, за що мене зробили дияволом — адже і перші й другі щиро сподіються потрапити в рай?!
Абат підніс руку, закликаючи Великого Здрайцю замовкнути.
— Тоді, може, правильне й інше: терзаючи в собі інших, ти не очищаєшся сам, як казан із горючими залишками їжі не очищається від кіптяви. Але й ти перебуваєш на землі — отже, у чистилищі! І якщо, страждаючи сам, ти відмовишся мучити інших; якщо ти відпустиш їх на волю, розкидаєш свій викуп, роздаси його жебракам і сам перетворишся на жебрака, якому нічого втрачати, то, можливо, зумієш очиститися й народитися заново?! Спустошивши пекло в собі та пройшовши кола чистилища — чи збережеш ти ім’я диявола?!
