Камертон Дажбога - Бердник Олесь Павлович (версия книг .TXT) 📗
Десь із простору підпливла ще одна зірка-серце. Це дівчина. Звідки вона знайома мені? Нібито ніколи не зустрічалися, проте її серце здавалося дуже близьким, невіддільним від мого.
Дівочі очі заглянули глибоко в мою душу, почулися ніжні слова:
— Як довго я чекала тебе. Хоч і прекрасно в небі, поміж інших зірок, але ж ти один-єдиний. Колись нас розлучили, і ми вже тисячоліттями шукаємо свою долю. Хочеш знову бути спільним серцем?
Я щасливо засміявся. Так ось в чому таємниця кохання? Так просто? Злити два серця в одне?
Я розкрив обійми, кинувся до рідного серця. Але зненацька загуркотів оглушливий грім. Навстріч мені наїжачилися чорні кам’яні громаддя і зелені вістря гострих кристалів. Таємниче дівоче серце зникло. Замість нього випливло з імли титанічне темне обличчя. Де я його бачив?
Гори. Широка рівнина. Далеке Сонце. Пустеля, і над нею байдуже сяйво світил. І статуя. Статуя таємничого Брата. Погляд його занурений у безодню Космосу, шукає розгадки віковічної тайни Буття. Вуста його ворушаться, і чути суворі слова:
— Не поспішай, брате. Щоб стати єдиним серцем, треба забути ті віки, коли ти був розділеним серцем. Самозречення й подвиг — ось твій шлях. Чи знайдеш у собі силу, щоб ввійти добровільно в озеро вогняне?
Вістря кристала пронизало моє серце. Гострий біль блискавично змів з поля свідомості все — зірки, серця, гори, статую. Я застогнав. Поворухнувся. І одразу ж почув грубувато-ніжний голос:
— Нарешті отямився. Вставай, вставай! Нема часу кабанитися.
Я розплющив очі. Наді мною схилилося знайоме обличчя. Хто це? Невже Колослав? Як, звідки? Він же на Місяці. А тут Плутон… Ба, мабуть, не Плутон. Бо я без скафандра, довкола стіни невеликої каюти, за широкою спиною Колослава у оптичних отворах мерехтіння зоряних сузір’їв. Ми в польоті? Отже, я врятований?
— Проспав, — сміється Колослав, і рудувате волосся смішно майорить над високим чолом, ніби язички полум’я. — Ех ти, ледащо! Скільки з тобою мороки. Шукай тебе серед снігів Плутонових! Витягай, неси. Гадаєш — легко?
— А ти все такий же, — радісно озвався я, вже цілком прийшовши до тями. Потім, згадавши, де я був недавно, я поторсав товариша за руку. — Послухай… А як ви дізналися, де я? Хто вам повідомив?
— Як хто? — здивувався Колослав. — Ти сам.
— Я?
— А хто ж іще?
— Як?
— А тобі це краще знати. Тут я нічого не розумію. Суцільна містика. Прискакали з Інституту Думки посланці до Космоцентру. Ваш Буревій, кажуть, на Плутоні. Негайно посилайте квантовий корабель туди. Дають координати. Ми засумнівалися. Вони продемонстрували відеозапис. Туманно, нечітко… проте там записано контакт з тобою… серед скель Плутонових. Всякі там сентиментальні думки. Ну, а далі — ти знаєш. Ми рвонули в Космос. І забрали тебе.
Я зачудовано вислухав друга, а потім сказав:
— Неймовірно. Я теж був свідком такого дива, що свідомість відмовляється вірити. Раптом серед криги, поміж мертвих скель — привид жінки.
— Не привид, — пролунав іронічний бас за спиною Колослава, — а мій асистент, співробітник Інституту Думки Ріона. Чудова дівчина. Не має жодного зв’язку з привидами.
— О, — відсунувся вбік Колослав, — шановний академік тобі все пояснить. Керівник Інституту Думки Багрян. Сам побажав летіти до тебе на Плутон.
— До мене? — здивувався я. — Чим я заслужив?
— Заслужив, заслужив, — махнув рукою Багрян, схиляючись до мене. Академік був невисокий, повновидий, але погляд його пронизував наскрізь. Очі прозорі, холодні, ніби криниці з іскристою водою. Дуже дивна людина.
— То скажіть же мені, чим я вас зацікавив?
— По-перше, навіть дитина могла б зрозуміти, що експерименти з передачею думки краще ставити в космічних масштабах, а по-друге…
— Заждіть, — скрикнув я, — невже видіння, яке я бачив там, на Плутоні… телепатичний сигнал із Землі?
— Саме так, — кивнув Багрян. — Заспокойтесь. Для вас хіба це дивина? Пам’ятаєте наші давні суперечки? Між Космоцентром та Інститутом Думки? Ви твердили — кванти підкорять простір. А ми наполягали — думка.
— Пам’ятаю, — пробурмотів я. — Це було давно. Років сім тому. Я серйозно не сприймав ту суперечку.
— Тим гірше, — іронічно заперечив Багрян. — Смішно те, що найкращі докази на нашу користь дав космонавт.
— Хто ж?
— Ви. Саме ви. Тільки завдяки нашим експериментам ви врятовані, здобуто цінні відомості про Плутон, підтверджено можливість міжпланетного та міжзоряного зв’язку на принципово нових засадах.
— Гаразд, — не здавався я, — хай у вас ведуться експерименти, щось там виходить, але зі мною домовленості не було? Факт. Я перебував за шість мільярдів кілометрів від Землі.
— То й що? — ласкаво підхопив Багрян. — Відстань у телепатії не має значення. Тут діють інші закономірності й константи. В хвилини відчаю (а у вас були саме такі хвилини, спробуйте заперечити!) конденсується колосальна психічна енергія, могутнім розрядом генерується у простір. По закону тотожності цей розряд приймається психічно близьким суб’єктом. Саме так відбулося тут. Ми одразу виявили двох…
— Кого двох?
— «Психодвійників». Індивідів, психічний резонанс яких вібрує в одній частоті. Працівник, про якого я казав, — дівчина. Ви знаєте вже її ім’я. Ріона. Дуже талановита. Правда, розхристана, недисциплінована. Саме вона прийняла ваш заклик.
— Я жодного заклику не робив, а просто внутрішньо прощався з Землею.
— От-от! — засміявся Багрян. — Це якраз і є наш метод — внутрішнє звертання, яке їй пощастило відтворити через оптичний психоінвертор.
— А я? Чому я побачив дівчину там, на Плутоні?
— То — особливий експеримент, — радісно потер долоні Багрян. — То ефект створення особливого… Е-е, зачекайте. Я вам відкриваю наші секрети, а ще не запитав основного: чи підете ви до нас?
— Куди? Звідки?
— З Космоцентру. До Інституту Думки.
— Мене забрати від космосу? Це нереально.
— Навпаки, — сердито замахав руками Багрян. — Не забрати вас від космосу, а дати вам космос по-справжньому. Вже півжиття я воюю з ученими-техніцистами, доводячи їм, що космос неможливо опанувати ракетами.
— Дивлячись якими ракетами, — ревниво заперечив я. — Квантові пристрої не мають меж для проникнення в глибини Світобудови.
— Дурниці. Квантові, суперквантові, мезонні, фотонні, навіть тахіонні — всім їм одна ціна. Тягти у простір мільйони тонн речовини, посилати людей на страшенний ризик, ждати їх через тисячі або й мільйони років, враховуючи парадокс часу. Не годиться така перспектива. Не кажучи про те, що ви ніколи ракетами не перескочите квантову межу — швидкість променя.
— Перескочимо. Кожна межа — умовна!
— Ха-ха! — весело підхопив Багрян. — Ось ми й руйнуємо вашу межу. І не колись, а сьогодні. Тільки на принципово новій основі.
— Думка?
— Так. Тільки не розумійте примітивно. Мовиться не про зв’язок між космонавтами або з іншими мислячими істотами за допомогою парапсихологічного уміння. Все набагато грандіозніше! Я кажу про мандри між планетами, між зорями, між сферами, про вивчення інших світів, систем, галактик. Нема межі для вивчення світу за допомогою думки. Чому? — запитаєте ви. Тому, що швидкість розповсюдження думки — миттєва. Це — динаміка Логоса, це характеристика Всюдисущого Бога. Думка не вкладається в просторово-часові аспекти. Вона вбирає їх в себе. Ви розумієте? Саме думка — творець всіх констант Світобудови. Посилаючи мандрівників до інших галактик чи метагалактик, ми не будемо їх чекати через мільйони років. Для цього досить буде кілька хвилин, секунд, годин. Та, власне, вони нікуди й не літатимуть.
— Літатимуть — не літатимуть, — знизав я плечима. — Як це зрозуміти?
— Чудовий діалектичний горішок, — кумедно поворушив кудлатими бровами Багрян. — Проте ви не відповіли: чи підете до нас? Можу сказати відверто: таких, як ви, на Землі, може, десяток, а може, й менше. Та й тих ми не знаємо. Ваш перехід до Інституту Думки підніме досліди на небачену висоту.
