Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
А бабця жувати не забувала.
– Далеко мандруєте, молоді панове? – запитала нарешті вона. Голос пасував її очам – виявився низький і чистий, без старечої хрипоти.
І чимось невловимим був схожий на голос еміра Дауда. Примарилося, звісно, але – чого в житті не буває?!
Я зі скреготом непевно знизав плечима. А Кос, якому відверто сподобалося почуватися молодим паном у його сорок п’ять років, бадьоро повідомив:
– У Мейлань їдемо. Із Кабіра.
– Попутники, значить! – зраділа балакуча бабця. – Це добре, це чудово… лише я з Дурбана їду, у справах там була, а в Кабір не заїжджала, ні… хотілося старій на столицю хоч одним оком глянути, та не довелося, все справи та справи…
Які у неї в Дурбані були справи і чому вони не пустили її в Кабір – про це бабця не сказала й слова. Чи забула сказати. Чи просто вирішила, що її справи не варті уваги двох чудових молодих панів. Чи вирішила, що не варто двох чудових молодих панів посвячувати у свої чудові справи. Чи…
А, пішла вона в Шулму разом зі своїми справами! Не дуже й цікаво…
– Матінка Ци, – назвалася тим часом бабця, натякаючи таким чином на необхідність назватися й нам.
– Дуже раді знайомству, – чемно усміхнувся Кос. – Кос ан-Танья з Кабіра.
Я теж усміхнувся, наслідуючи прикладу Коса, але усмішка вийшла доволі кисла.
– Е-е-е… Чен.
– Чен Анкор, – машинально додав чесний Кос, а я подумки побажав йому залізти під сідницю Жовтого бога Мо.
– Чи ж не з тих Анкорів ви, молодий пане, що звуться Анкорами Вейськими? Чи ви з Анкорів Кунів? – аж просльозилася старенька, одночасно заковтуючи здоровенний шматок коржа з сиром. Я б таким шматком одразу подавився і вмер у муках. – Ото вже не чекала, не сподівалася…
Тут, на наше щастя, з’явився господар із довгоочікуваною вечерею, перервавши балаканину цікавої Матінки Ци, і ми з Косом узялися за їжу – причому Кос накинувся на неї із завидною запопадливістю й швидкістю. Господар шанобливо подивився на ан-Танью й відійшов, побрязкуючи на боку довгим кинджалом без ґарди, вкладеним у піхви з багряного сап’яну з бронзовими накладками.
Поїли мовчки. Тоді піднялися у виділену нам келію – рідну сестру вчорашньої – ще пізніше вийшли простежити за тим, як служителі обходяться з нашими кіньми, з’ясували, що коні давно розпряжені й хрупають овес, і з чистою совістю повернулися в келію, де сіли грати в нарди.
Я виграв у Коса вісім динарів.
А він мені їх не віддав.
До цього часу встигло стемніти.
Хоч в око стрель.
3
…Ми зійшли у внутрішній дворик караван-сараю, де було дуже темно. Цікаво, а чого я чекав уночі в неосвітленому дворі? Місяць сховався за випадкову хмару, лише злегка присипавши світною пудрою верхній край свого тимчасового притулку, і якісь дві нервові зірки підморгували нам із-за глиненого дувалу.
Утім, особливого освітлення ми й не потребували. Кос одразу ж відійшов до дувалу й сів спиною до нього, схрестивши ноги й укрившись плащем – темне на темному, непорушний валун біля підніжжя згуслої ночі з двома кліпаючими очима-зірками.
Я свиснув ан-Таньї і плавно кинув йому Сая Другого руків’ям уперед. Ще недавно я сказав би: «Кинув сай», але тепер я знав, що Сай живий і говорити про нього треба, як про живого. Я кинув, почув шерех Косового плаща – і все. Якщо не було звуку падіння, отже, ан-Танья піймав Сая й поклав поруч із собою.
Нехай полежить.
Для початку я просто походив по дворику туди-сюди, піднімаючи й опускаючи руки, нахиляючись у різні сторони, пересуваючись то боком, то стрибками – одним словом, звикаючи до нового відчуття тіла, убраного в лати.
Потім я впав. Полежав. Підвівся. Знову впав. Перекотився на лівий бік… на правий… показав язика цікавим зіркам і підхопився.
Непогано, як для початку. Падаю шумно, але цілком пристойно.
Я високо підстрибнув, приземлившись на коліна, стрімко подався вперед, застигаючи в позиції низького випаду – і виявив оголеного Єдинорога у себе в правій руці.
Ми нічого не сказали один одному. Що значать слова для тих, хто здатен злитися воєдино тісніше, ніж обійми закоханих, ближче, ніж матір і дитина в її лоні, спаяніше від двох смертельних ворогів, що зійшлися у вирішальній сутичці?! Мова Єдинорога – мова Звитяжців – була ближчою до того, що переповняло нас обох, але й вона не годився для висловлення очищених від розумового лушпиння почуттів і рухів, що злилися в єдиний порив.
Ось ми й не говорили.
Ми рухалися. Словом можна обдурити, і я не хочу нікого обманювати, описуючи це словами; рухом обдурити не можна. Справжній удар не буває нещирий.
…Я не думав про те, що роблю. Свідомість моя була звільнена, і я чомусь згадав спершу свого батька, Янґа Анкора, а тоді й діда Лю. У роду Анкорів було дві головні галузі – Анкори Вейські й Анкор-Куни, жителі півдня й жителі півночі, але за віки змішаних шлюбів ці галузі зрослися майже намертво. Мій дід Лю – як і я – мав вигляд чистокровного мешканця півдня: невисокий, стрункий, жилавий, із буйною, та легкою відхідливою вдачею і здатністю моментально спалахувати з будь-якого приводу й без приводу. У його старшого сина й мого батька, спокійного й неквапного Янґа, волею долі проявилися в основному північні риси: потужна статура й урівноважена вдача, ледача грація великого звіра й уміння непомітно уникати будь-яких зіткнень. Утім, батько в останні роки життя з Єдинорогом у руках вигравав у діда, озброєного Великим Да, одну Бесіду з двох.
Це було чимало. Це було навіть забагато. Могутній Янґ із легким Єдинорогом і маленький Лю з величезним Да-дао. На їхні Бесіди сходився подивитись мало не весь Кабір.
Мій батько загинув, коли мені було сімнадцять років. Загинув безглуздо: ошалілий кінь понісся по краю обриву, випадковий осип і… і все. Дід пережив його на вісім років і тихо вмер у своїй постелі п’ять років тому. Але Єдинорога дідусь Лю відтоді жодного разу не торкався, віддавши його в моє безроздільне користування (до того я брав Єдинорога лише під час навчання – вірніше, мені його давали – а так я носив такий самий прямий меч Дан Ґ’єн, але трішки гіршої проковки). Дід забрав мій перший меч собі, віддавши Великого Да своєму небожові, який минулого літа виїхав із ним у Мейлань – і хай буде проклята чорна лихоманка, яка за тиждень звела в могилу вічномолодого Лю Анкора!
У нашій родині існував один переказ – про те, як наш божественний предок Хен у час великої посухи врятував першу виноградну лозу бога виноробства Юя, і як подяку одержав від божества барило вина й дар п’яного меча. Яким чином Хен рятував цю лозу й чим він її поливав і вдобрював – про це Анкори воліли не розповідати стороннім, щоб уникнути марних балачок. Але далі в переказі мовилося, що предок Хен, не надто довіряючи лукавому богу, спершу відпив із барила один-два ковтки й одразу після цього взяв у руки п’яний меч. Але погода була спекотна, і зіпрілий Хен незабаром випив цілу піалу, тоді перелив частину барила в жбан і осушив його єдиним ковтком (а вміли пити предки!), а невдовзі в барилі вже було видно дно.
Відтоді й поділяються майстри «п’яного меча» на «п’яниць одного ковтка», «п’яниць із піалою», «п’яниць із жбаном» і «п’яниць із барилом».
Мій дід Лю був великий майстер «барила» – і коли він метався по турнірному майданчику з «п’яним у дим» мечем у руці, встигаючи впасти обличчям вперед – плазом! – і миттєво перейти до «Фенікса, що злітає в грозове небо», на це варто було подивитися.
Але так само варто було подивитися й на його сина Янґа, чий «Фенікс» був удвічі важчий, і перш ніж злетіти в «грозове небо», він «розправляв крила», потім «бив дзьобом на чотири сторони світу» і лише тоді…
Властиво, злітати найчастіше вже не доводилося, оскільки у Бесідників, які втрапляли під дзьоб могутнього фенікса Янґа, виникали великі неприємності.
Ось такі справи… Просто синові й онукові Чену Анкору, який вдягнув лати аль-Мутанаббі, довелося стати менше схожим на свого діда й більше – на батька. Добре, запам’ятаємо – у латах мені більше жбана не випити.
