Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина (книги бесплатно txt) 📗
Приятель Лі, щиглик влетів через вікно і вмостився у Бібліотекаря на голові.
? Ти й без мене маєш з ким пити чай, ? пожартував Антон.
? Так, але я йому вже розповів про свій сон, а тобі ще ні!
? Шкода, що я не вмію розмовляти з птахами….
? Зате ти вмієш слухати людей.
«Навіть, коли вони мовчать», ? подумав Антон.
? Незабаром ти читатимеш їхні думки. Чи, сказати краще, чутимеш.
Антон почухав потилицю:
? Ну… Прибульці загалом поводяться однаково. Неважко здогадатися, що вони думають про мене чи про Притулок. То ? нескладна наука.
? Терпіння ? найважча з наук.
Антон поклав до рота шматок коржа, спостерігаючи, як Лі годує щиглика з долоні крихтами сиру. А потім зітхнув:
? Цей прибулець з тих, хто надто бентежить Старого. Через нього він знову матиме болячки на руках. Як ти кажеш, їх називають?
? Стигмати.
? Ніяк не запам’ятаю.
? Коли дивишся на рану, то бачиш кров, ? загадково мовив Лі.
? Я провів із ним більше часу, і глянь ? руки в мене чисті! Мозолі, вони від мотики і коси. Чому з ним таке буває, а з іншими ? ні?
? Може, рани у тебе всередині, і ти їх так само не помічаєш, як намагається не помічати Старий. Ти пильно робиш свою роботу…
? Не знаю… Однак мені час. Дякую за гостину.
? Стривай, я не розповів тобі свій сон, ? зупинив його Лі. ? Може, прогуляємося трохи? О, ти ще не допив чай, друже!
Антон заглянув у чашку і на дні її побачив великого зеленого жука, що зручно вмостився, як у себе в хаті.
? Та ну тебе!
? Що сталося?
? Подивися сам!
Щиглик кинувся першим. Антон інстинктивно затулив чашку руками.
? Це, напевно, одна з моїх золотих рибок прийшла нагадати, що час обідати, ? пояснив Лі.
Антон ще раз зазирнув у чашку й побачив, що у ній плаває крихітна, завбільшки з ніготь мізинця, рибка.
? Як вона сюди потрапила?
Це була їхня давня гра. Лі любив пожартувати, але ніколи не розкривав таємниці подібних перетворень. Він міг спалити на очах в Антона книгу, а потім, покропивши попіл водою, відновити її неушкодженою. Він міг пофарбувати зграю горобців у барви веселки й послати її в гості до мешканців Притулку. Витівки Лі не лише веселили серця. Коли, наприклад, довго не було дощу, Лі міг пригнати сюди хмари. Колись давно він приніс зі своєї далекої країни у кишенях та за пазухою духів земних, небесних і водних, бо там їм не дуже добре стало вестися.
Щиглик всівся на плече Лі. Той узяв чашку з рибкою, яка могла перетворитися на що завгодно, але, мабуть, то була-таки справжня рибка, бо Лі виплеснув її у ставок і вона приєдналася до товаришок. Ставочок був крихітний. Вода з джерельця стікала в ямку, викладену камінням, а ставочок затіняв кущик шипшини. З нього уже обсипався цвіт. Натомість заявилися зелені довгасті плоди з колючими вінчиками. Лі сів на пласкому камені, де любили вигріватись ящірки, бо той камінь був теплішим за їхні вогкі житла. Антон вмостився поряд на траві, прикипівши очима до рибок, спостерігаючи, як ті вправно ловлять крихти хліба, не перешкоджаючи одна одній. Варто було раз глянути у ставочок, і ти опинявся в його полоні. Навіть коли рибки ховалися перед дощем у намулі, ставочок не видавався порожнім. У ньому мешкали інші істоти, видимі й невидимі для ока, і той, хто переймався їхнім існуванням, ставав однією з них.
А для Лі цілий світ був схожим на цей ставочок. Він вдивлявся у його води, ніколи не почуваючи себе самотнім серед цієї безмежної багатоманітності, де однакову вартість мали політ джмеля, писк жаби, хода старого чоловіка з палицею, зблиск окремого слова з орфографічною помилкою у нудній книзі, напіввідірваний листок на клені восени, шурхіт миші пополудні, хмара, що на очах міняє колір і обриси… Власне, вартість їхня полягала у тому, що вони, ці звуки, кольори, форми, думки ледь торкалися свідомості, викликаючи почуття втіхи, і поверталися назад такими ж самими. Лі не перетворював їх ні на золото, ні на мудрість. Бо не можна стати багатим чи мудрим, забираючи щось у когось. Просто, буває, хтось має вроджене вміння повертати у світ неушкодженими всі речі, які помічає довкола. І чи міг навчити Лі Антона, народженого в поті і крові? Від одних речей той тікав, деякі пробував пізнати, інші ламав, як дитина іграшку. Виходило так, що вони змінювали його, коли він не відпускав їх від себе. Лі було байдуже, чи трава скошена, але Антон не міг би через це спати спокійно. Основу його тривоги становив кістяк буденних клопотів людини, яка залежить від примх природи і нездатна збагнути, що природа не буде кривдити себе саму. І, певно, з Лі був би зовсім інший Писар Східних Воріт Притулку.
Уявіть собі прибульця, спершу оточеного чудовими магічними штуками, якому доведеться далі жити в Притулку, де все вимагає зусиль, де не ростуть на вербі груші, де рибки не приходять до хати нагадувати про обід, де птахам не розповідають власних снів. Він буде засмучений, коли свято минеться, побачивши Лі, який з окулярами на носі порядкує в бібліотеці, чи Антона, що копає картоплю на городі. Доводиться бути мудрим, щоб не мати претензій до Притулку. Або надто зосередженим у собі. Ось чому Притулок існує і буде існувати. А можна знайти й інші причини.
Ти, що читаєш ці рядки, уже став сам прибульцем, відійшовши недалечко від Східних Воріт. Перепочинь і послухай сон Лі.
Один зі снів Лі.
Лі притулив до вуст маленьку срібну флейту і заграв. Його сон почули навіть рибки і перестали метушитися. Антонові мимоволі заплющились очі. Деякий час він нічого не бачив, лише повільний рух сірих тіней. Він розумів, чому Лі оповідав сон разом із флейтою, адже сни завжди важко переповісти словами, особливо, коли слів замало і доводиться обходитися одними й тими ж день при дні. Сни ? це ніби мандрівка туди, куди ти ніколи більше не потрапиш. Що більше думатимеш про це, то менше лишатиметься надії на повернення.
У власному сні Лі танцював, на нього дивилося багато людей. І коли танок мав скінчитися. Лі повинен був приєднатися до людей, стати частиною їхньої спільноти. Через це він не хотів припиняти танцю, хоча хіба погано жити, коли довкола багато хороших людей? Однак ці люди не були добрими, від них віяло холодною байдужістю. Одна мелодія кружляла довкола іншої, не наближаючись. Доки? ? спитав себе Антон, розплющив очі й зустрівся із сонцем, яке вже мандрувало до заходу.
Прибулець, чистий, у свіжій сорочці, лежить, напевно, на ліжку, чекаючи темряви, щоб заснуло його тіло і спочив розум. І він ще не вирішив, що робитиме в Притулку.
І час доїти кіз. Лі обірвав свій танок життя і посміхнувся. Колись же треба спинитися.
II
Мешканці Притулку отримали багатий спадок: руїни. Колись, ще до Притулку, тут було велике місто. Жителі покинули його, випивши всю воду, вирубавши ліси, виснаживши землю. Багато міст мали таку ж долю і досі перебувають, забуті, під товщею піску. Але тільки це місто стало осереддям Притулку і джерелом будівельного матеріалу, з якого час вивітрив усі спогади.
Прибульці не шукали для себе якоїсь певної моделі співжиття. Вони не знали, що саме їх захищає, але вірили, що тільки Притулок гарантує їм повну безпеку. Віра ? річ самодостатня і абсолютна. Якщо іноді й виникали якісь громади, то вони об’єднували утікачів тим, від чого ті втікали. Але поступово Притулок наситився співчуттям настільки, що кожен міг жити, не почуваючись покинутим, не потребуючи опіки. Здавалося, тіні людей, які жили тут упродовж тисячі років, блукали поруч із живими, повертаючись сюди знову після смерті у тому світі.
Із Притулку виходили через Західні Ворота. Антон уявляв собі, що там також живе Писар, який має книгу для записів, комірку для неї у товщі муру, тільки біля Воріт не висить дзвінок. Йому здавалося, що Писар Західних Воріт ? ніби дзеркальне відображення Писаря Східних. Пише лівою рукою замість правої і ґудзики пришиті в нього з другого боку.
Можливо, все було інакше. Бо жоден Притулок не зміг би існувати стільки часу. Він став би скалкою в оці тих, кому небайдужа доля їхніх жертв. У тому світі завжди було вдосталь притулків: церкви з кімнатами для втікачів, монастирі, навіть міста. Можливо, це давнє місто, нині розпорошене, теж колись служило притулком. На усіх таких притулках лежала печать недовговічності. Варто було туди потрапити хворому ? і чума притулок порожнів. Часто порушувалася недоторканність.