Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина (читать книги TXT) 📗
— Мертва для вас, — буркнув князь і звернувся до Івася: Чого ж ти нічого не питаєш мене, отроче?
— Надто багато питань, князю! — смиренно мовив Івась. — А часу в тебе мало.
«Диви, — подумав добродушно Боніфацій, — який смілий! Ну, що ж, хай він і мудріший за мене, але замало прожив…» І теж наважився спитати:
— А чи міг би я запитати вас, князю, чи здоровий той коник, якого привели з лісу акурат перед самою зимою?
— Привели трьох, не знаю, про кого ти питаєш? Утім, ти ще побачиш, як підемо увечері.
Князь повернувся і зник у тому ж темному кутку. За все своє життя Боніфацій надивився чимало вельможного панства, але тепер усі ці гонорові шляхтичі здавалися йому нікчемами супроти цього чоловіка, вбраного в просту темну одежу.
Озеро Обшир. Надвечір
То була тяжка дорога, схожа на дорогу, яку проходить недужий, перш ніж стрінеться зі смертю. Музиканти поспішали і Матвій ледве за ними встигав. У нього боліло серце. Спершу билось, як пташина в тісній клітці, потім біль почав наростати. Чого хотіло серце? Що йому не подобалось в Матвієвих грудях? Хлопець втрачав сили, біль віддавав на кожній грудці глини, коли він підіймався на пагорб, і коли спускався з нього. Врешті він упав і не міг підвестися. Над ним нахилився білий музикант, і в очах його було співчуття.
— Мусиш дійти, хлопче, — сказав він.
Підняв його на ноги одним рухом і поволік за собою. А потім його підхопив чорнявий музикант. Його майже несли. Їм дуже на тому залежало, щоб привести Матвія до княгині. Не так, як раніше, коли два рази покидали його в дурному становищі.Наче насміхались. І Матвій знав, що не вмре зараз, бо це місце, де не вмирають. Він буде терпіти ці муки, бо так мусить бути. І здається, не лише за себе, а й за весь людський рід, що чимось завинив перед Тими, що літають в повітрі…
Вони йшли дорогою, яка звивалася пологими схилами, терасами, лісами, і день ніяк не закінчувався. Сонце пекло голову, сушило уста, але не вільно було ні пити, ні їсти. Так сказав чорний музикант. Та й не хотілося нічого, тільки впасти й не рухатись.
Коли нарешті почало сутеніти і все довкола втратило яскравість барв, почав темніти перстень з кульбаби. Не в’янути, а темніти,і далі спалахнув разом з останніми променями призахідного сонця. Але боліло менше, ніж серце. На пальці Матвія залишився лише обідок спеченої шкіри. Такий самий, як у білого музиканта, і такий самий, як у чорного.
Вони вступили до лісу і невдовзі опинились на березі невеликого озера з темною густою водою. Колись воно було більшим, але бракло у ньому води небесної і земною, і згодом, через тисячу років, воно перетвориться спершу на болото, мочар, а далі на галявину, на якій уночі танцюватимуть майки, крихітні істоти, що раз на рік на Трійцю приходять до людських жител ховатися в клечанні на хаті.Ніхто не знає, чому вони це роблять, окрім них самих.
Матвія відпустили і він впав навколішки просто в болото, торкнувся руками води і вона відразу забарвилася кров’ю. Він мив руки, але не міг відмити від крові.
Над ним стояв чорний музикант.
— Ти знаєш, чия це кров? — спитав він.
Матвій лише застогнав.
— Се кров тих, кого ти убив, сам того не відаючи, поки йшов до нас. Се кров твого батька, але він заслужив своєї смерті.Якби прийшов до нас, не було б стільки смертей. Люди вважають, що твій отець помер через невдячність свого сина, але це не так. Подивися у воду й побачиш інші смерті!
Місяць якраз зійшов і в його круглому наче колесо відображенні Матвій спершу побачив, як спалюють на кострищі перекупку, яка нібито зарізала молодого хлопця, а потім на допиті зізналась в чарах і вбивстві власної дитини. Далі помутніле колесо показало, як котиться з горба малий хлопчик, із затиснутою в кулаці золотою цяцькою, як розбиває собі голову об камінь. Як тонуть у ріці двоє волоцюг, що витягли з мертвих рук прикрасу. Як різьбяр, що витесав з білого каменю фігуру Пречистої Діви, лежить скорцюблений у порожній майстерні.Як хатник, покусаний ласицею, спливає кров’ю. Як під уламками піддашшя, так і не прокинувшись, гине найвірніший слуга його батька. А далі — ганебну смерть двох старших шляхтичів на болоті.
Місяць сховався за хмару. До горла Матвія приступила нудота і з рота йому викотився у воду круглий клубок — його серце. Він поглянув на свої руки, тепер білі й чисті. Увійшов у воду й переплив озеро. На тому боці його чекали обидва музиканти. Подали йому руки й усі троє пішли до двору княгині, що звався Прийма.
Прийма. Двір княгині
Над глибоким яром стояла кругла скеля зі світлого каменю, що нагадувала замерзлий водоспад зі скам’янілими струмками. Те місце й тепер важко знайти, бо воно надійно захищене чарами Тих, що літають в повітрі й живуть під землею. На дні яру, з якого лише випиналася молоденька папороть і яку влітку мало затопити оман-зілля, стояли троє музикантів і грало. Чорнявий на флейті, білявий на бубні, а Матвій — на скрипці. Хоч була ніч, увесь яр світився вогнями: холодними світлячками, діточками Місяця. Що за музику вони грали, Матвій не знав, бо скрипка сама її грала, випручуючись з його рук. Мелодія була дика й неприручена і завдавала болю кожній клітині його тіла. Удар бубна був наче батіг по спині, сопілка стискала горло, а скрипка різала ножем живе тіло. Нараз бубон вирвався з рук білого музиканта, сопілка стрибнула зайцем у папороть, а скрипка злетіла птахом у нічне небо, вкрите тріщинами гілля, а самі музиканти попадали наче мертві.
У повітрі щось загуділо, пролунав пронизливий свист, і надлетіли чорні блискучі коні зі зміїними шиями. Князь приїхав.
Лише раз на рік, коли день рівний ночі, князь міг стрічатися з княгинею, заходити в її печеру, де приймала вона його як жона мужа. Люди сходяться, коли хочуть, але сонце з місяцем ніколи не сходяться, як і зима з літом, а вранішня зоря з вечірньою. Ніхто й не бачив, як сходяться князь з княгинею, що говорять, на якому ложі обіймаються.
У цю ніч біля княгиненого двору сходяться духи землі, повітря, води, дерев у подобі істот, яких люди часом бачать своїм вбогим зором, а тоді розповідають різні небилиці, щоб викликати до них ненависть і обридження.
Цілу ніч в лісі коло Прийми лунав сміх, чулися співи і панувала велика радість. Світ оновлювався, гарнішав, а троє музикантів, що зіграли увертюру до цього дійства, лежали в папороті й бачили сни. Насправді то були не сни, а реальність, виплетена з більш тонкої матерії. Уві сні музиканти бачили танці майок, таких дрібних, що їх семеро могло танцювати в одному чоботі, переліток, що ще називають маленькими ельфами, русалок, які гойдалися на гіллі дерев, лісовиків в одежі моху й торішнього листя, щезників, котрі щезали, коли їм заманеться, ведмежих, вовчих, заячих пастухів. Музикантам здавалось, що вони приймають у всьому цьому участь: п’ють трунки, пробують різні наїдки. Насправді вони лежали і їх смикали за волосся, заплітали волосся в коси, встромряли у ніздрі квітки, розмальовували болотом лице, щипали і лоскотали. Були тут Боніфацій з Івасем, прив’язані стеблами плюща до стовбурів дерев, майже непритомних від подиву, жаху й захоплення. Їх ніхто не помічав. Були наче порожнім місцем.
«Ні, - думав Боніфацій, — се людський світ схожий на цей, а не навпаки». Наслухався розповідей про давні часи, коли сюди прийшли дикі людські істоти. Як вони тремтіли в печері, загородивши вхід до печери хмизом, відганяли вночі звірину. Були такі беззахисні, що духи їх не уникали, дозволяли себе бачити, навіть торкатись. Люди навчились від них багато чого, а потім вийшли з печери, зійшли в діл і стрілись з іншими людьми, що жили на березі ріки. Боніфацієві неважко було здогадатись, що сталося далі. Він усвідомив хід людської історії як низку безперервних злочинів, хитрощів, підступу, на які перетворились жарти й пустощі земних, повітряних та водних, їхні щасливі невинні забави. Усе перевернулось з ніг на голову. «Матко боска!» — вжахнувся Боніфацій у простоті свого розуму та розуміння.
