Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл (читать книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗

Один із ельфійських вершників, борючись у тумані з власним конем, раптом угледів Володарку Морвен: вона проїхала поблизу, мовби сірий привид на скаженому скакуні та зникла в імлі з криком: «Ніенор!»', і відтоді її не бачили.

Коли сліпучий жах зійшов на вершників, кінь Ніенор також помчав, але спіткнувся і скинув вершницю. М'яко впавши у траву, вона залишилася неушкодженою, а коли підвелася, то була сама-самісінька — заблукала в імлі без коня чи супутника. Мужність не покинула її, вона обміркувала становище й дійшла висновку, що йти на той чи інший крик — марна річ, адже крики лунали звідусіль, а водночас ставали дедалі слабшими. У тій ситуації найдоцільнішим видавалося піднятися знову на пагорб, адже Маблунґ, без сумніву, заверне туди перед поверненням, аби переконатися, що ніхто з його загону не зостався там.

Отож, ідучи навмання, пильнуючи, щоби земля постійно піднімалась угору під її ногами, вона відшукала пагорб, який виявився зовсім близько, і повільно піднялася стежкою зі східного боку. Що вище дівчина піднімалася, то помітніше рідшав туман, аж нарешті вона дісталася до залитої сонцем голої вершини. Тоді зробила кілька кроків уперед і глянула на захід. І там, просто перед собою, побачила голову Ґлаурунґа, який у той самий час наповзав на пагорб із протилежного боку; Ніенор і отямитися не встигла, як її очі поринули в жорстокий дух його очей — жахливих очей, сповнених жорстоким духом Морґота, його повелителя.

Незламні були сила волі та серце Ніенор, і вона боролася з Ґлаурунґом; але він застосував усю його силу.

— Чого шукаєш ти тут? — запитав.

І, примушена відповісти, вона відказала:

— Я шукаю такого собі Туріна, який мешкав тут певний час. Але він, мабуть, мертвий.

— Не знаю, — мовив Ґлаурунґ. — Його зоставили тут захищати жінок і немічних; але, коли я прибув, він покинув їх і втік. Хвалько та боягуз, як на мене. Чому ти шукаєш такого?

— Брешеш, — відказала Ніенор. — Діти Гуріна — точно не боягузи. Ми тебе не боїмося.

Тоді Ґлаурунґ засміявся, бо так донька Гуріна викрила себе перед його злобою.

— Значить, обоє ви дурні, ти і твій брат, — сказав він, — і гордість ваша зійде нанівець. Це кажу я, Ґлаурунґ!

Потому він поглинув її погляд своїми очима, і воля дівчини зламалася. їй здалося, ніби сонце поблідло, а все навколо затуманилося; всеосяжна темрява поволі оповила її, а в темряві тій була порожнеча; Ніенор нічого не знала, нічого не чула, нічого не пам'ятала.

Тривалий час Маблунґ досліджував чертоги Нарґотронда — наскільки йому вдавалося долати темряву та сморід, але не знайшов ані живої душі: кістяки лежали непорушно, й ніхто не відгукувався на його заклики. Нарешті, пригнічений жахливістю цього місця й остерігаючись повернення Ґлаурунґа, він подався до Дверей. Сонце котилося на захід, тіні від Фароту темними смугами лягали на тераси та на бурхливу річку внизу; але вдалині попід Амон-Етіром йому привиділися зловісні обриси дракона. Перебрідати Нароґ удруге, з острахом і в поспіху, виявилося значно важче та небезпечніше, ніж першого разу; і щойно він, досягнувши східного берега, зачаївся осторонь під насипом, наблизився Ґлаурунґ. Але тепер він рухався повільно та обережно, позаяк вогонь у ньому ледь жеврів: він-бо витратив багато сили, тож хотів перепочити і поспати в темряві. Звиваючись, він перебрався через воду та неспішно поплазував до Дверей, залишаючи на землі слизький слід од черева, наче велетенська змія кольору попелу.

Та перш ніж заповзти, він обернувся на схід, і з його грудей вирвався сміх Морґота, невиразний, але жахливий, мовби зловісне відлуння далеких чорних глибин. А потім пролунав холодний і низький голос:

— Ось ти лежиш, ніби польова миша під насипом, могутній Маблунґу! Погано ти виконуєш доручення Тінґола. Поспіши-но до пагорба та поглянь, що сталося з твоєю сторожею!

Тоді Ґлаурунґ заповз у лігво, сонце зайшло, й сірий прохолодний вечір опустився на землю. А Маблунґ поспішив до Амон-Етіру, і, коли піднімався на вершину, на сході зійшли зорі. На тлі зоряного неба він побачив темну та непорушну, мов камінна скульптура, постать. То стояла Ніенор, не чуючи нічого, що він говорив, і не відповідаючи. Та коли, врешті, він узяв дівчину за руку, вона ворухнулась і дозволила повести себе; доки він тримав її, вона йшла слідом, а щойно відпускав — ставала без руху.

Горе та збентеження Маблунґа не мало меж; а втім, у нього не було іншого вибору, крім як вести Ніенор довгим шляхом на схід, без підтримки і товариства. Так вони, мовби сновиди, перейшли в затінену нічними сутінками рівнину. А з настанням ранку Ніенор спіткнулась, і впала, і лежала непорушно; Маблунґ же у відчаї сидів обіч неї.

— Не даремно мене лякало це доручення, — мовив він. — Здається, воно буде останнім у моєму житті. Згину в нетрях із оцим нещасним людським дитям, й ім'я моє зневажатимуть у Доріаті, якщо взагалі якісь вісті про нашу долю коли-небудь дійдуть туди. Усі інші, без сумніву, загинули, помилувано тільки її, та й то не з милосердя.

Так їх і застали троє вершників, котрі втекли з берегів Нароґу до приходу Ґлаурунґа й після довгих блукань, коли розсіялась імла, повернулися на пагорб, а побачивши, що там порожньо, взялися шукати дороги додому. Тоді для Маблунґа воскресла надія, і товариство разом попрямувало на північ, а потім — на схід, адже південна дорога була закрита, бо від часу загибелі Нарґотронда поромникам заборонили перевозити будь-кого, крім тих, хто прямував із Доріату.

Мандрувати довелося поволі — як подорожнім, котрих обтяжує стомлене дитя. Проте що далі вони відходили від Нарґотронда та підступали ближче до кордонів Доріату, до Ніенор мало-помалу поверталися сили і вона могла вже годинами слухняно йти, тримаючись за руку провідника. Проте широко розплющені очі дівчини не бачили нічогісінько, а її вуста не промовили ні слова.

І от нарешті, після багатьох днів подорожі, вони наблизилися до західного кордону Доріату, трохи південніше від Тейґліну; адже було вирішено перейти через огорожі невеликого Тінґолового краю по той бік Сіріону і так дістатися до сторожового моста поблизу того місця, де в Сіріон впадає ріка Есґалдуін. Там вони зупинилися на деякий час і вклали Ніенор на ложе з трави, і вона заплющила очі, чого раніше не робила, і, здавалося, заснула. Ельфи також перепочивали, й утома призвела їх до втрати пильності. Тому на них несподівано напала зграя орків-мисливців, котрих на ту пору багато вешталось у тім краю — так близько до захисного бар'єру Доріату, як дозволяло їхнє зухвальство. У розпал сутички Ніенор зненацька підхопилася з ложа, мовби розтривожена серед нічного сну, і з криком помчала в ліс. Орки розвернулись і кинулися навздогін, ельфи — за ними. Та Ніенор, дивовижно перемінившись, випередила всіх і бігла, мов олениця поміж дерев, аж волосся розвівалось од швидкості. Маблунґ і його соратники хутко наздогнали орків, убили всіх — од першого до останнього — і поспішили далі. Але за той час Ніенор зникла, наче привид, і вони не змогли ні угледіти її, ні відшукати бодай сліду, хоча забігли далеко на північ і шукали там багато днів.

Тоді Маблунґ таки повернувся в Доріат, прибитий горем і соромом.

— Признач нового чільника для твоїх мисливців, Володарю, — сказав він Королю. — Я-бо знеславлений.

Проте Меліан мовила:

— Це не так, Маблунґу. Ти зробив усе можливе, ніхто з-поміж королівських слуг не зробив би більше. Лихий випадок звів тебе з такою великою силою, якій ти не зміг протистояти — якій не зміг би протистояти ніхто зі сущих нині в Середзем'ї.

— Я послав тебе зібрати відомості, й ти виконав мій наказ, — сказав Тінґол. — Не твоя провина, що ті, кого новини стосувалися насамперед, зараз не можуть їх почути. Жахливий кінець спіткав рід Гуріна, однак це не на твоєму сумлінні.

Бо на ту пору не лише Ніенор очманіло мчала десь глушиною, а й Морвен теж зникла. Ні тоді, ні пізніше ні в Доріаті, ні в Дор-ломіні так і не дізналися нічого певного про її долю. Проте Маблунґ не заспокоївся і з невеликим загоном рушив у нетрі, і впродовж трьох років мандрував од Еред-Ветріну аж до Гирла Сіріону, шукаючи слідів чи новин про зниклих.