Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

Коли вони потоваришували, першими подарунками Метью були пляшка шампанського «Круг» та поїздка до шпиталю імені Джона Редкліфа. Там Метью повів демона на магнітно-резонансну томографію, під час якої поставив йому кілька запитань, а потім порівняв знімки Геміша зі знімками видатного нейрохірурга, що працював у шпиталі. Геміш, вдягнений у хірургічний халат, попросив Метью кілька разів прокрутити ті знімки і щоразу дивувався з того, як його мозок спалахував світлом, наче автомат для гри в пінбол, навіть коли він відповідав на найпростіші запитання. При цьому друзі попивали шампанське. То був найкращий з усіх подарунків, які він отримував на свій день народження.

— Зі сказаного тобою я роблю висновок, що Діана тепер на тій стадії, на якій перебував я до того, як ти зводив мене на томографію, — зауважив Геміш. — Вона знає, що є відьмою. Але вона й досі веде подвійне життя.

— Вона справді веде подвійне життя, — невдоволено пробурчав Метью, сьорбнувши ще ложку супу. — Діана вдає, що вона — людина.

— А хіба не цікаво було б дізнатися, навіщо вона це робить? А ще важливіше ось що: чи буде тобі комфортно поруч із такою істотою? Ти ж не любиш, коли прикидаються і брешуть.

Метью замислився, але нічого не сказав.

— Тут є ще один момент, — правив своє Геміш. — Ти не любиш брехні, але сам приховуєш чимало таємниць. Якщо ця відьма потрібна тобі — неважливо для чого — ти маєш завоювати її довіру. А єдиний спосіб досягти це — розповісти їй те, чого ти не хочеш їй розповідати. Вона збудила твої захисні інстинкти, і тобі доведеться їх долати.

Поки Метью неквапливо обмізковував ситуацію, Геміш змінив тему розмови і завівся про нещодавні фінансові катастрофи в лондонському Сіті та уряді. Вампір остаточно заспокоївся, захопившись тонкощами фінансів та політики.

— Гадаю, ти вже чув про оті вбивства у Вестмінстері, — сказав Геміш, побачивши, що Метью повністю розслабився.

— Чув. Комусь доведеться покласти цьому край.

— Може, ти цим займешся?

— Це не мій обов’язок. Поки що.

Геміш знав, що Метью має гіпотезу стосовно цих убивств, пов’язану з його науковими дослідженнями.

— Ти й досі гадаєш, що ці вбивства є ознакою поступового вимирання вампірів?

— Так. — Метью тримався думки, що всі створіння поступово вимирали. Спершу Геміш відкинув цю гіпотезу свого приятеля, але тепер йому здавалося, що Метью таки мав рацію.

Вони перейшли до менш дражливих тем розмови, а після вечері піднялися нагору. Демон розділив одну з вільних приймалень хатини на гостьову кімнату і спальню. В гостьовій кімнаті основним елементом інтер’єру була велика древня шахівниця з різьбленими елементами зі слонової кістки та чорного дерева, гідна місця в музеї під захисним склом, а не в гігантській їдальні з постійними протягами. Як і магнітно-резонансна томографія, ця шахівниця була подарунком від Метью. Довгими вечорами, коли вони грали в шахи та обговорювали свою роботу, їхня дружба міцніла й поглиблювалася. Одного вечора Метью почав розповідати Гемішу історії про свої колишні звитяги. Тепер у Метью Клермона залишилося мало секретів від Геміша, і вампір був єдиним зі знайомих демону створінь, хто не боявся його потужного інтелекту.

Геміш, за звичкою, сів грати чорними.

— А ми завершили нашу попередню партію? — спитав Метью, зобразивши подив, коли побачив фігури, акуратно виставлені в початкову позицію.

— Так, завершили. І ти виграв, — коротко кинув Геміш, заслуживши широку всмішку друга, що траплялося досить рідко.

Вони рухали фігури. Метью — неквапливо, а Геміш — швидко й рішуче, коли наставала його черга. Було тихо, тільки дрова потріскували в каміні, та годинник цокав на стіні.

За годину гри у шахи Геміш перейшов до реалізації завершального етапу свого плану.

— Маю до тебе запитання, — обережно мовив він, чекаючи, коли його приятель зробить свій наступний хід. — Ця відьма — вона потрібна тобі сама по собі, чи як істота, що має владу над отим манускриптом?

— Та не потрібна мені її влада! — вибухнув Метью і зробив хибний хід турою, яку Геміш швидко взяв. Вампір схилив голову, від чого став іще більше схожий на ангела з картини доби Відродження, що замислився над якоюсь всесвітньою проблемою. — Господи, я й сам не знаю, чого хочу.

Геміш доклав зусиль, щоб зберегти непорушність своєї пози.

— А мені здається, що знаєш, Метью.

Вампір зробив хід пішаком і нічого не відповів.

— Оті інші створіння в Оксфорді, — продовжив Геміш, — невдовзі вони дізнаються, якщо вже не дізналися, що тебе цікавить дещо більше, аніж ота древня книга. До чого ти прагнеш?

— Не знаю, — прошепотів вампір.

— Кохати її? Скуштувати її? Зробити її подібною собі?

Замість відповіді Метью загарчав.

— Дуже страшно, — кинув Геміш знудженим тоном.

— Є багато такого, чого я не розумію, Геміше, але є й таке, що я знаю, і в чому я не сумніваюся, — напружено проговорив Метью і взяв келих, що стояв на підлозі біля його ніг. — Я не піддамся своїй жазі до її крові. Я не хочу і не збираюся брати під контроль її силу та здібності. І я, безперечно, не хочу робити з неї вампіра. — Від думки про це Метью аж здригнувся.

— Що ж, тоді залишається одне кохання. Нарешті ти маєш відповідь на свої запитання. Насправді ти добре знаєш, що тобі потрібно.

Метью відпив ковток вина.

— Я бажаю того, чого мені не слід бажати, і жадаю ту, яка ніколи не стане моєю.

— А ти не боїшся поранити її? — тихо спитав Геміш. — Ти ж раніше мав стосунки з теплокровними жінками і ніколи не завдав шкоди жодній із них.

Важкий кришталевий келих у руці Метью хруснув навпіл. Верхня частина його впала на підлогу, і вино розлилося по килиму. Геміш побачив, як тьмяно блиснули дрібні скалки скла між вказівним та великим пальцями вампіра.

— Ой, Мет! А ти мені раніш про це не розповідав! Чому? — Геміш миттю взяв під ретельний контроль вираз кожної риси свого обличчя, щоб не видати вампіру ані краплини того потрясіння, яке він відчув.

— Як я міг про це розповісти?! — Метью дивився на свої руки, потім розтирав скалки кінчиками пальців доти, поки вони не заблищали темно-червоною сумішшю крові та скла.

— Ти завжди думав про мене краще, ніж я на те заслуговую.

— Хто була та жінка?

— Її звали Елеонора. — Вимовляючи це ім’я, Метью мимоволі затнувся. І різко провів перед очима тильною стороною долоні, немов намагався стерти з уяви її обличчя.

— Якось ми з братом билися. Зараз я навіть не пам’ятаю, через що ми з ним посварилися. А тоді мені хотілося задушити його голими руками. Елеонора закликала мене до здорового глузду. Вона стала між нами і… — Голос вампіра затремтів і перервався. Він обхопив голову руками, навіть не завдаючи собі клопоту стерти кров із порізаних пальців, які вже встигли загоїтися. — Я так її любив — і я убив її.

— Коли це було? — прошепотів Геміш.

Метью опустив руки і, повернувши долонями догори, пильно поглянув на свої довгі дужі пальці.

— Сотні років тому. А може, вчора. Яка різниця? — спитав він із типовою для вампірів зневагою до часу.

— Велика різниця, якщо ти зробив цю помилку ще новоспеченим вампіром і не мав змоги контролювати власні інстинкти та голод.

— А, он як. Тоді я вбив іще одну жінку — Сесілію Мартін. Це сталося трохи більше ніж сторіччя тому. І тоді я вже не був, як ти кажеш, «новоспеченим вампіром».

Метью підвівся з крісла і підійшов до вікон. Йому хотілося вистрибнути в темряву і щезнути там, аби тільки не бачити жаху в очах Геміша.

— Кого ти ще убив? — різко спитав демон.

Метью похитав головою.

— Більше нікого. Дві — це вже й так занадто. Третьої бути не може. Ніколи.

— Розкажи мені про Сесілію, — сказав Геміш тоном наказу, подавшись уперед у своєму кріслі.

— Вона була дружиною банкіра, — неохоче почав Метью. — Я побачив її в оперному театрі — і буквально захворів нею. У ті часи кожен чоловік у Парижі був до нестями закоханий у чужу дружину. — Він намалював пальцем обрис жіночого обличчя на спітнілому склі вікна.