Зоряний Корсар - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Еволюція, — сказала вона.
— Що? — Не збагнув хлопець.
— Кажу, еволюція. Не вельми вона економна.
— Проба…
— Хороша проба! Гора м’яса. Кому потрібна така проба?
— Біологічний тупик. Навіть люди заходять у нього. Десять років пише книгу, а вона — бездарна. Сотні років формується нова система, а вона — немічна і реакційна. А природа діє наосліп.
— Ви гадаєте?
— А що ж — бог? — скептично запитав Григір.
— Я не сказала цього, — сухо парирувала дівчина. — Бог і творіння несумісні. Тим більше ось таке, як ці бегемоти. Чи мавпи.
— Тоді хто ж?
— Не знаю. Якісь мислячі істоти. Але безсердечні.
— Де ж вони?
— Може, тут, на Землі. Може, на інших планетах. Може, це ми самі…
— Не розумію.
— Точніше не можу. Це в мене як марення. Психіка страшна сила. Мені інколи здається, що ми кожною думкою щось народжуємо. Прекрасне чи потворне. Квітку чи хижака. Метелика чи мавпу. Я дивилася на самицю орангутанга… У неї з очей дивиться людина. Мені стало страшно.
— Чому?
— Не знаю. Так, ніби я співучасник злочину.
— Може. Я починаю розуміти…
— Правда? — зраділа Галя. — Ходімо далі. Щось мені не подобається тут.
Вони зупинилися біля хижаків. Крізь грати поблискували сумні очі тигрів, левів, пантер та барсів. Пружні, сильні тіла судорожно металися в тісних і брудних закапелках, міряючи грізними лапами нескінченну дорогу, яка нікуди не веде.
— Страшно, — прошепотіла Галя, глянувши на Григора. В її очах блищали сльози і пливла мука.
— Страшно? — розгублено перепитав хлопець.
— Звіринець — це злочин, — вперто сказала дівчина, ніби хтось їй мав заперечувати. — По якому праву люди полонили тварин? Хто їм дав право?
— Право, — сказав Григір, сумно усміхнувшись. Як багато вони сперечалися про це найгуманніше поняття! Що сказати Галі? Де вона, точна формула? Ніхто не знає. — Тут лише право сильного…
— Право сильного — не право, — гнівно сказала Галя. — Право — це правдива дія. Хіба не чути цього в самому корені слова? А хіба це правдиво — полонити тварин, виривати їх з природи? Навіщо? Для чого?
— Ви ж захотіли зайти сюди… подивитися.
— Лише тому, що це існує… Я чула, але не бачила. Тепер школи не піду. Це гидко, аморально. Краще зробити клітку для людей, хай їздять у ній, дивляться на звірів на волі.
— Так роблять в Африці.
— Чому ж у нас так не роблять?
— Ви забули, де ми живемо. Тут нема джунглів, нема екзотичних тварин.
— У крайньому разі… зробити просторі вольєри, хай звірі гуляють у зарослях, на луках. Втім, що я кажу? Все’дно неволя. Ширший звіринець чи вужчий — байдуже. Ми теж у звіринці. Я це збагнула сьогодні.
— Як у звіринці? — збентежився Григір.
— У космічному звіринці. Або щось подібне до цього.
— Ви жартуєте?
— Анітрохи. Хіба так важко це помітити? Безконечне полювання людини за людиною. Кров і знущання. Обман і сподівання. Мрія і безодня реальності.
— Ви загострюєте темні аргументи, Галю. Ви не хочете бачити світлих.
— Світлі — мара. Фантом. Ось вона, дійсність. Кажіть цьому левові про вищі ідеали, про братерство. А він же — істота. Жива, тепла, розуміюча. Він не доріс до інтелекту — хай так! Але хіба інтелект дає право на перевагу в споживанні природних дарунків? Лев, тигр, мавпа — це ембріон мислячої істоти. Це — нерозвинута людина. Безсила, страждаюча. І тим більше — вона потребує захисту. А його нема. Людина — бог Для тварин. Вона виявилася жорстоким богом, як і біблійний Єгова. Може, ми теж сміття якоїсь іншопланетної еволюції, нас безжалісно викинули з космічного едему в планетарний звіринець?
— Галю! Ваші думки архіфантастичні, хоч ви недавно насміхалися над фантастами.
— Над оптимістами.
— Хай так. Але мислення ваше дуже парадоксальне. Ви полюбляєте аналогії. Переносите їх на космічний масштаб. Так не можна. У космосі можуть бути цілком інші закономірності.
— Які?
— Не знаю…
— Тоді не заперечуйте. Я не логік. Я інтуїтивіст. І відчуваю, що в древній казочці про вигнання з раю є слушність. Всякий непотріб з інших світів виганяли на Землю. Осколки еволюцій. Тому тут таке еклектичне зібрання. Ніби паноптикум, космічний зоопарк. Ми думаємо — прогрес, а насправді — сцена. А за зоряними лаштунками холодні, байдужі глядачі. Вони дивляться на наші війни, страждання, любов, поривання. І сміються. Регочуться. Аж трясеться безмір. Як же, їм треба розваги. У небі сумно — хай їх розважать мізерні планетні клоуни…
— Галю, — торкнувся Григір плеча дівчини. — Ходімо звідси. Ходімо, бо ви…
— Що я?
— Збуджена… дивна.
— Я вже чула це.
— Все-таки. Не можна робити таких висновків. Для пояснення людської історії досить земних причин.
— Ні, не досить! — уперто сказала дівчина.
— І потім… не тільки ж війни та бруд на Землі. Згадайте Жанну д’Арк. Згадайте Спартака. Кампанеллу. Ціолковського. Лесю Українку. Гарібальді. Бетховена. Шевченка. Лермонтова. Ганді… Боже мій, можна згадати безліч вогняних душ! Що ж — вони теж покидьки іншопланетних еволюцій? Я вже не кажу про невідомих. Про тих, які мовчки роблять своє непомітне, але єдино потрібне діло. Сіють хліб, малюють картини, народжують дітей.
— Винятки лише стверджують правило, — стріпнула густою гривою волосся Галя. — Може, крім злочинних душ, на Землю приходять ще й героїчні. Щоб допомогти людству. Дати хоч якийсь промінь серед пітьми.
— Галю! Революції, науковий прогрес, всенародна освіта… Невже це все вас не переконує?
— О ні! Людина залишається незмінною. Що їй освіта? Лише модне вбрання на тварині. Мавпу теж можна навчити їсти виделкою. О ні, Григоре! Я не вірю в наукові революції! Ви вражені? Злякані? Я несучасна? Життя розвіяло мої наївні мрії. Я не бачила того, про що мріяла.
— Розбіжність між ідеальним і практикою… Це закономірно.
— Як ви легко це промовляєте, — іронічно кинула Галя, вколовши хлопця крижаним поглядом. — «Закономірно». За тим словом — тисячі трагедій. Для когось це — абстракція. А для іншого — життя. У нестатках, без любові, без надії. Самота і смерть. О Григоре, невже ви не розумієте? Доки є хоч одна нещасна людина — нема щастя на Землі. Та що я кажу? Навіть інакше… Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів, — не знати нам справедливості. Ви ж юрист. Чи ваша юриспруденція — сухий закон? Перелік параграфів?
Григір мовчав. Що він міг сказати Галі — палкій і напруженій, ніби тугий клубочок плазми у магнітній пастці? Вона — ніби оголений нерв, відкритий на біль світу. Він знав, що то крик душі, він знав, що за тими болісними словами стоїть травма життя, дитячі образи, розчарування і безкомпромісний роздум над тайною буття. Але нічого не зміг протиставити їй! Нічого переконливого, нічого певного! Це не тема для легковажної бесіди. Це — сфінкс тисячоліть. Усі легенди, всі перекази, філософії та релігії клекотять тим невгасимим вогнем пошуку і тривоги, сумніву і болісного запиту, на який нема відповіді.
— Я налякала вас, — сказала Галя.
— Ні…
— Не кажіть. Я бачу. Думали — дівчина. А воно — «філософ» у спідниці.
— Даремно ви так, Галю…
— Більше не буду. Я ні з ким про це не розмовляю. Тільки сама з собою. А ви… це вперше.
— Галю…
— Ходімо звідси. Я втомилася. Проведіть мене додому…
— А як же?..
— Що?
— Нова зустріч?
— Ви хочете її?
— Дуже…
— Тоді завтра. Зранку. Я маю вільний день. Кудись поїдемо.
— На Дніпро, — зрадів Григір. — На луки.
— Куди завгодно, — сказала Галя. — Аби не в місті. Ждіть мене біля причалів… О десятій.
— Ждатиму.
Поверталися додому мовчки, не сказали одне одному жодного слова. І мовчання їхнє не було обтяжливим. Попрощалися, розійшлися. Григір йшов стежиною, їхав на трамваї, прислухався сам до себе. В душі не було протиріч, не було аналізу. Було мовчазне примірювання душі до душі, серця до серця. Ніби круговий політ двох птахів серед неосяжного неба. Політ восени перед далеким хвилюючим вирієм.
