Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина (читаем книги txt) 📗
— Немудро ти вчинив, Мироне. Сам себе присудив до кари людської, а не Господньої.
— Ет! — махнув той рукою. — Я знав, що так буде! Мушу відповісти за те, що скоїв, бо через мене терпітиме люд і всяке боже творіння. А про видіння ти гарно сказав — як усе просто. Налий мені ще вина!
І розповів мені, як довго марудився, щоб прочитати крюки зі стертого пергаменту, а коли прочитав, й музика зазвучала в його голові, то сон зморив його серед дня, не могли брати добудитись.
— Ти знаєш, що то за музика? — спитав я Мирона.
— Я думав, се райська музика, яку підслухав Слуга з Добромиля. Про нього казали, ніби він чув голоси ангелів і пішов виконувати їхні повеління. А той, хто торгує у Волощині, не- справжній.
— Гарна байка! — всміхнувся я. — Можеш не розказувати далі: ти приспав увесь монастир моєю музикою. Але ж це принесло славу обителі, наскільки я чув.
«Як добре, — подумав я, — що не записав тоді цієї другої пісні.» Втім, я мало вірив у те, що сей світ можна очистити від гріха. Часом його стає більше, часом менше. Такий Закон. Світ очищається сам по собі.
— Зрештою, нагадай мені, як се було? Де ти взяв сопілку?
— Виміняв у пастушків на яблука.
— А чому не зробив сам?
— Бо не вмію. Мене тоді теж зморив довгий сон. Але в монастирі тоді перебував старець на ймення Іоан, глухий як пень. Побачивши, що всі сплять, пропустивши утреню, і сонце давно зійшло, він піднявся на дзвіницю й раптом уздрів, як на Лаврів зі сходу суне чорна хмара і вже починає спускатися. Старець став бити у всі дзвони, бо й село теж заснуло мертвим сном. Де в нього взялось стільки сили, не знаю, а звук дзвонів долинув аж до Тершова і відігнав хмару. Вона пішла далі, на Бусовиська. Казали, ніби тамтешні ворожбити не пустили її на село, а струсили на ліс, і з неї посипалось величезне каміння.
— Згодом ця легенда обросла легендою про святого Іоанна?
— Та ні, Йоаном звали того старця.І який він святий, я тобі розкажу. Спробувавши те, що міг зробити досі лише Слуга з Добромиля, я почав іншими очима дивитися на світ поза монастирем.І втратив смирення, якого мене навчали з дитячих літ. Старця Йоана впросили зостатися на зиму, і він вельми зацікавився скрипторієм, хоча сам не вмів ні читати, ні писати. Він читав по губах переписувачів, бо ж ми навчені читати вголос. Я переписував крюки й тому мовчав. Мені казали, що є інший спосіб запису музики, але не було кому мене його навчити. Я міг би попроситися поїхати кудись до Сілезії, щоб навчитися того досконалішого способу, проте не насмілився. Старця я остерігався, але він ніколи не підходив до мене. Поступово з’явились чутки, ніби отець Йоан заводить з ченцями розмови про Святе Письмо, особливо, про Євангеліє, і що, можливо, се той самий чернець, який втік зі Скиту Манявського, звинувачений у єресі.Він, певно, щось відчув, і затаївся у своїй келії. Навіть перестав ходити до спільної трапези, споживаючи лише хліб і воду, а ми по черзі їх носили йому.
Надійшов мій черід. Казали, що старець геть охляв, і увійшовши до нього, я пройнявся великою жалістю: на постелі лежав уже не поважний чоловік, схожий на біблійного патріарха, а самі мощі.Я навіть подумав, що він не жиє, але рука старого ворухнулась, наче кличучи до себе. Я підійшов, і старець з несподіваною силою вчепився у мою руку. Від страху чи якоїсь мари я зомлів. Невдовзі хтось зазирнув до келії й побачив, що я лежу на підлозі, а отець Йоан — мертвий на своїй постелі.Дивись!
Мирон показав мені зап’ястя лівої руки, на якому крім свіжих слідів від кайданів були чорні плями, відбитки пальців:
— Це слід від руки отця Йоана. Він таки ломігся свого.
— Чого?
— Хіба з тобою такого не бувало, щоб у твоєму тілі оселялась чиясь душа?
— Радше навпаки, — відповів я. — Отже, той старець хотів, щоб ти став виконавцем його волі, чи не так?
— Ні, не його, а волі Господа Нашого Ісуса Христа! — голосно й чітко відказав Мирон.
Я ледь не похлинувся вином, а тоді з поважною міною заговорив:
— Диявол часто вводить нас в оману таким способом, мовлячи від чужого імені.
Той чоловік виявився просто одержимим, і я враз втратив до нього цікавість. Проте додав:
— Диявол не спить ніколи. Раз отой Йоан не заснув від тієї пісні, це вже щось означає.Ти ніколи над цим не замислювався?
— Він же був глухий!
— Але пісня моя — незвичайна. Можливо, той старець був просто сильним ворожбитом, котрий мав збаламутити релігійні почуття молодого ченця, аби цим скористався хтось інший, сильніший.
— Неправда твоя, — глухо мовив Мирон і запхався в куток, куди не досягало місячне світло. — Забирайся геть!
Він закрився у собі, затулив лице руками, як, буває, роблять діти, гадаючи, що коли вони заплющать очі, то стають невидимими.
— Що ж, хай буде по-твоєму, — згодився я. — Скоро почне світати, і я не почую твоєї історії, й не зможу її записати правдиво. Там будуть мої припущення й здогади. А, може., ти її вже написав?
У нього зблиснули очі.Здається, бідолаха навіть не підозрював, що міг би сам написати розповідь про себе і десь притулити поміж інших паперів, якщо такий уже встидливий. Дивись, хтось знайде, прочитає і чогось навчиться…
— Писати про себе?! Та хіба ж я посмію! У мене б рука відсохла…
Ні, недаремно він називав себе Многогрішним.
— А дописувати до святого Євангелія у тебе рука не відсохла? На се потрібна ще не така відвага.
— Звідки ти знаєш, чародію? — визвірився досі тихий Мирон. — Ну, звісно, се ченці тобі сказали, що привезли мене сюди!
— Ні, я сам здогадався. Голову чи руку відрубують за дописування до Святого письма навіть одного слова. Як на мене, се дурниця, бо Божі книги тлумачили з гебрейської та грецької, і не завше вірно. А чи знаєш ти, писарю многогрішний, що самих Євангелій було аж двіста, а Церква признала лише чотири. Чув я, ніби є серед тих відкинутих і писане з уст самого Христа, арамейською мовою, якою наш Господь говорив зі своїми апостолами, тільки сховане воно в піску на острові посеред моря і ніхто не читав його. Але чув я також, що Ісус просив не будувати храмів йому ні з дерева, ні з каменю, позаяк Бог є всюди, а віруючі — то його храм. Тому сей світ — прекрасний. Що ж ти написав?
— Те, що велів мені Господь Наш, Ісус Христос!
— Ти вже казав про це. Він що, являвся тобі?
— Нічого ти не розумієш! — розгнівався Мирон. — Слухай, що було далі.Після того, як старця Йоана поховали на горі, що згодом назвали Івановою, я ще довго слабував. Щоб поправити моє здоров’я, отець-настоятель відсторонив мене від скрипторію і послав збирати з хлопчиком-послушником зілля для лікування недужих. Той хлопець, дарма що мав 12 літ, знався на травах, навчений отцем Нестором, котрий через похилий свій вік не міг ходити по горах і долах за травицею і корінням. Ми з Грицьком виходили ще до сходу сонця, щоб не випарувалась роса. Той хлопець розповів мені про Слугу з Добромиля дещо інше. Ніби його страх як бояться опирі та ворожбити, а нужденним він помагає і навіть їх лікує.Звісно, я не признався про знайдену мною пісню, щоб додати щось до твоєї славної парсуни…Помалу я заспокоївся. Мені подобалось стрічати сонце на полонині, дивитися, як Грицько вклякає перед кожною рослиною, котру мав зірвати чи викопати корінь крем’яним ножем, і молиться. Проте, що він шепотів, я не чув. Не для мене була ся таємниця.
Якось ми вертались і зайшли помолитись на горішній цвинтар, де почали будувати каплицю Йоана Хрестителя. На цій освяченій землі колись було поганське капище. Я пішов на гріб старця Йоана, спонукуваний якоюсь непереборною силою, а Грицько ліг у траву, нагріту сонцем, щоб передрімати. Бідний хлопець ніколи не висиплявся. Я вклякнув, проказав «Отче наш» і «Богородицю», й встаючи, ненароком торкнувся дерев’яного хреста. Відчуття було таке, як і тоді, коли вмираючий старець вхопив мене за руку. У вухах зашуміло, кров шугнула до голови, і я впав навзнак. Здавалось, прийшла моя смертна година і я найбільше боявся, що вмру без сповіді.Я не міг ні крикнути, ні ворухнутись. Душа моя висіла над моїм тілом й хиталась наче від вітру. Ні, то, мабуть, не була моя душа, бо я бачив її знизу. Я чув, що в момент смерті душа дивиться на тіло згори. Се було так жахливо!
