Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

Гобіти дуже втомилися. Ноги немов чавуном налились. Дивні, приглушені вигуки лунали в очеретах обабіч стежки; а глянувши вгору, на бліде небо, вони бачили зморшкуваті, гулясті пики, що вирячувалися на них з високих лісистих берегів. Усе це не могло бути наяву; мабуть, їм снився зловісний, безпробудний сон. Ще трохи, і ноги відмовилися б нести їх, аж ось земля пішла угору. У темряві забелькотіла вода. Майнуло пір'я білої піни там, де річка падала з невисокого порожка. Нарешті дерева розступилися, туман залишився позаду. Гобіти вийшли з лісу. Перед ними лежала широка трависта лука. Річка, тепер вузька і швидка, весело неслась їм назустріч, і вода її грала та іскрилася у світлі зорь, що вже всипали небо.

Трава була м'яка і низенька, немов підстрижена. Останні дерева лісу стояли рівно на зразок огорожі. Добре помітна біла доріжка, дбайливо розчищена та обкладена камінням, вилась до верхівки невеличкого пригорк'а, осяяного зоряним світлом, і там, високо, вони побачили будинок з освітленими вікнами. Ще один спуск, ще підйом по гладкому зеленому схилу, й несподівано широка смуга світла лягла на траву — то відкрилися двері дому. Гобіти наблизилися до Бомбадилової оселі. За нею височіли оголені сірі скелі, а далі здіймалися темні верхівки Могильної Гряди.

Гобіти й поні — усі заквапились. Втому та страх як рукою зняло. А назустріч їм лилася пісня:

Потім ще один голос, юний та віковічний, як весна, задзвенів, вітаючи їх, немов гірський потік, що тече з гір серед тихої ночі: [134]

Під цей спів гобіти ступили на поріг і замружились від яскравого золотого світла.

Розділ 7 ГОСТЮВАННЯ У БОМБАДИЛА

Четвірко гобітів переступили широкий кам'яний поріг і застигли, кліпаючи очима. Вони опинилися у довгій низькій кімнаті, освітленій лампами, що висіли на сволоці попід стелею; на столі з темного блискучого дерева яскраво горіли високі свічки жовтого воску.

У кріслі на протилежному кінці кімнати сиділа прекрасна жінка. її довге золотаве волосся струменіло по плечах; її вбрання, ніжно-зелене, як молодий очерет зі сріблястими краплями роси, прикрашав пояс із золотих ірисів, переплетених з незабудками. Біля її ніг у пласких посудинах з сірої та рудої глини плавало біле латаття, і здавалося, немов крісло її — це трон посеред чудового озера.

— Заходьте ж, добрі гості! — сказала вона, і гобіти відразу впізнали той голос, який щойно співав уночі.

Вони зробили кілька несмілих кроків уперед і почали низько вклонятися, відчуваючи себе ніяково, немов прохаючи напитися під дверима сільської хатинки, зустріли королеву ельфів, убрану у живі квіти.

Але перш ніж до них повернулася мова, жінка легко підвелася, перескочила через посудини з квітами і, сміючись, підбігла до них. Вбрання її шелестіло, мов трава понад струмком.

— Заходьте ж, друзі! — повторила вона, узявши Фродо за руку. — Смійтеся, веселіться! Я — Золотинка, дочка Ріки.

Вона зачинила за ними двері і, широко розкинувши білосніжні руки, промовила:

— Ніч сюди не пустимо! Може, ви ще боїтесь туманів, і темряви, і глибокої води, і диких істот? Нічого не бійтесь: сьогодні вас захистить Том Бомбадил! [135]

Очманілі гобіти дивилися на неї. А вона скинула на них оком і посміхнулась.

— Прекрасна пані! — промовив нарешті Фродо. Серце його несподівано виповнила незбагненна радість, як при зустрічі з ельфами; хоч зараз чари були не такі піднесені, але глибші та ближчі до серця смертного, чудові, але не чужі.

— Прекрасна пані! — повторив він. — Тепер я зрозумів ту радість, що бриніла у Бомбадилових піснях!

Він зам'явся й замовк, вражений, звідки узялися в нього ці рядки. Золотинка розсміялась:

— Ласкаво просимо! Мені не доводилось чути, щоб мешканці Гобітанії були такі красномовні. Але я бачу, ти — друг ельфів, бо очі твої блищать, а голос дзвенить. Приємна зустріч! Сідайте ж та підождіть господаря цього дому. Він зараз прийде, тільки улаштує ваших поні.

Гобіти охоче всілися на низьких стільчиках з плетеними сидіннями, а Золотинка заходилася клопотати коло столу; і рухалася вона так легко та спритно, що годі й уявити. Звідкись з-за дому долинув спів; серед нескінченних «там-па-рам, бампа-рам, тинда-тин» можна було уловити:

— Прекрасна пані! — втрете сказав Фродо по хвилині роздуму. — Можливо, моє запитання здасться тобі безглуздим, але скажи нам, будь ласка: хто такий Том Бомбадил?

Вона зупинилась і відповіла з посмішкою:

— Він — Бомбадил!

Фродо здивовано глянув на неї.

— Він такий, яким ви бачите його, — пояснила Золотинка. — Господар пагорбів, лісів та вод.

— Отже, весь цей дивовижний край належить йому? Ні, ні! — трохи спохмурніла вона і додала тихо, мов для себе: — Це було б занадто важко. Дерева та трави, все, що росте на землі, не належить нікому. Але Том — господар. Ніхто ще не насмілювався завадити йому, коли він гуляє по лісі, плюскотить у воді чи стрибає по схилах під [136] сонцем і місяцем. Він нічого не боїться. Том Бомбадил — господар.

Саме у цю мить двері відхилилися і увійшов Том Бомбадил. Замість капелюха на його густих кучерях лежав тепер вінок з осіннього листя. Він засміявся і, наблизившись до Золотинки, узяв її за руку.

— Ось моя пречудова пані! — сказав він, вклонившись до гобітів. — Золота моя ягідка у зелені та сріблі, з квітами на поясі! Бачу, що стіл вже накритий! Ось вершки, мед і хліб. Бачу ще сир та свіжий салат, тарілки й келихи поряд стоять. Масло, та ягоди, та молоко — чи цього нам досить? Чи вечеря готова?

— Вечеря готова, — сказала Золотинка, — а ось гості — ще ні!

Том поплескав у долоні й вигукнув:

— Даруйте, Тому все балачки, а гості ж втомилися! Гаразд, ідіть-но зі мною, проведу вас, відразу полегшає. Вмийтеся, друзі мої, освіжіть обличчя, скиньте брудну одежину, розчешіть волосся!

Він відкрив двері і провів їх коротким коридором, а потім до кімнати з нахиленою стелею у північному куточку дому. Гладкі кам'яні стіни були вкриті зеленими килимами та жовтими завісками. По підлозі, викладеній плитками, був розсипаний свіжий очерет. Біля стіни рядком лежали чотири м'яких матраци, кожен з купкою ковдр, а напроти, на довгім ослоні, стояли глиняні тази й глечики з холодною та гарячою водою. А ще біля кожної постелі були приготовані зелені пантофлі.

Незабаром, умиті й свіжі, гобіти посідали до столу, по двоє з кожного боку, а на кінцях його сиділи Золотинка та Господар. Трапезували довго та весело. Хоч гості їли, як здатні їсти тільки зголоднілі гобіти, частування не бідніло; їм підливали у келихи звичайну холодну воду, але вона бадьорила як вино та розв'язувала язики. Вони й не помітили, коли вдалися до співу, ніби співати було для них так само просто та звично, як розмовляти.

Нарешті Том з Золотинкою підвелися й спритно прибрали зі столу. Гостей посадили у крісла з ослінчиками для втомлених ніг і звеліли сидіти тихо. У широкому вогнищі жеврів вогонь, кімнату заповнювали приємні пахощі яблуневої деревини. Коли все прибрали, світло загасили, крім одного світильника та пари свічок у кутках камінної полиці. Золотинка зі свічкою у руці підійшла до них і побажала доброї ночі та міцного сну. [137]