Останній шаман - Тисовська Наталя (книги онлайн .txt) 📗
Саме в розпал їхньої емоційної розмови відділ новин вибухнув реготом: то заступник редактора відділу новин розповідав анекдоти. Журналісти реготали так, що навіть Ліна і Вальтер Тадейович, які анекдотів не чули, не втрималися й усміхнулись.
Не сміявся тільки Юрась Булочка, який ховався за екраном комп’ютера з сумним і замученим виразом обличчя. Юрасикові було не до сміху: сьогодні йому виповнилося двадцять два роки і п’ять місяців, і чомусь саме сьогодні він гостро відчув, що час минає, а в житті його нічого не відбувається — нічого, вартого лишити слід в історії і на папері. А — що гріха таїти — мріяв Юрась Булочка про письменницьку славу, про товсті книжки із його прізвищем на титулі, що їх люди зніматимуть із полиць книгарень, гортатимуть, потім забиратимуть із собою, щоб читати вдома під лампою, закладаючи сторінки не використаними проїзними квитками, а спеціальною стрічкою-закладкою, вклеєною в корінець палітурки…
Визираючи з-за монітору, Юрасик час від часу поглядав на рудоволосу журналістку й важко зітхав. Треба зізнатися, що саме журналістка на ім’я Ліна Оверченко була причиною сьогоднішньої його депресії. Ще кілька місяців тому він нізащо не повірив би, що сидітиме колись отак, у куточку, й тяжко страждатиме через жінку, яка, до всіх її сумнівних чеснот, ще й на сім з половиною років старша за нього. Але ж ось воно — сталося. Непередбачене, неймовірне, непогамовне почуття прокинулось у Юрасиковому серці й прагло виплюснутися назовні.
На екрані монітору плавали різнобарвні симпатичні рибки, а з колонок линуло заспокійливе шарудіння водоростей на дні морському, але Юрасикова душа не виповнювалася гармонії й умиротворення. Натомість під чорним каменем, за який час від часу запливав блакитнокровий і прозорий, як скло, кальмар, ховаючись од хижого ока меч-риби, Юрасеві Булочці ввижався півзасипаний піском кістяк потопленого корабля, а в розтрощеному трюмі його — сувої червоної китайки, що розповзалася від одного доторку, від одного поруху води, коли мимо пропливала велика рибина; дубові діжки з темною, коньячного кольору мадерою; порепані мішки з кавою, якої вже ніхто не вип’є; але найголовнішим, найважливішим із того, що бачили туманні Юрасикові очі, була велика скриня, накрита розбитим віком, довкруж якої розсипалися золоті монети й загадкові тьмяні перли. В уяві своїй Юрась Булочка низав на нитку перлину до перлини, могур до могура, а потім одягав намисто на тонку смагляву шию — обережно, щоб не заплутатись у рудих пасмах волосся…
Раптом та, на чиїй шиї виблискувало намарене намисто, зупинила щоденну ритуальну суперечку з Вальтером Тадейовичем і почала квапливо збиратися додому. Безжальною рукою спущений на землю Юрасик гарячково засовавсь у кріслі: йому негайно треба було вигадати привід, який був би достатнім виправданням провести Ліну — не до метро, цього замало! — до самого дому. Не зле було б і до квартири втрапити, але Юрась міркував, що осяяння може зійти на нього останньої миті, коли він уже прощатиметься з Ліною під під’їздом.
— Шефе, — говорила тим часом рудокоса журналістка, — ви помізкуйте над моєю ідеєю. Оголошення можемо дати вже в п’ятничний номер. Скажімо, таке: «Подарунок для наших читачів і дописувачів — новий розділ „Українські химери“. Саме тут щоп’ятниці друкуватимуться найоригінальніші читацькі історії…» — Ліна перевела подих і зауважила в дужках: — Звісна річ, і без любовних оповідок не обійдеться, — вона розвела руками й продовжила текст оголошення, — «… претенденти на головний приз — тисячу гривень і передплату на наступний рік. Приз присуджуватиметься щопівроку». То як?
Юрась Булочка відірвався од примарного золотого намиста й перевів очі на Лінине обличчя. Ще толком не усвідомлюючи, що саме зацікавило його в словах старшої колеги, він дозволив думці плисти за течією, і десь там, за плесом, в голові його прозвучало чітко й недвозначно: кому, як не тобі, написати кримінальну історію, що візьме головний приз? Юрасик підвівся з-за монітору.
— Вальтере Тадейовичу! Я вашу розмову випадково підслухав. Лінина ідея — супер. Якщо вона захоче обробляти й відбирати для публікації тексти, я міг би взяти на себе її колонку новин «одним рядком». Правда ж? — повернувся він до рудої журналістки.
— Треба подумати, — відкинувсь у кріслі редактор відділу новин, здивований Юрасиковим ентузіазмом: зазвичай спільне з Ліною завдання той сприймав як кару небесну. — Мушу з головним редактором побалакати. Ми ж не самі газету робимо…
— То ви побалакайте! — ухопився за останню фразу Юрась. — А ми з Ліною обговоримо практичну реалізацію чудового задуму… Я тебе проведу додому?
Ліна була здивована не менше від Вальтера Тадейовича. Відшукавши на столі під горою списаного незрозумілими гачечками паперу старенький мобільний телефон і пришпиливши його в сумці на спеціальний ланцюг товщиною в палець, вона без люстерка, навпомацки підфарбувала губи (помада виявилася такого пісного кольору, що майже не виділялася на смаглявому обличчі), тернула задля годиться щіткою по волоссю й готова була до виходу. Юрасик обережними кроками наблизився до дверей, готовий супроводжувати старшу колегу.
— До завтра, — змахнула рукою Ліна. У відповідь вчулося неодностайне бубоніння, бо заступник редактора відділу новин саме наближався в черговому анекдоті до розв’язки.
— До завтра, — повторив Лінин жест Юрась Булочка і вислизнув за двері, доки Вальтер Тадейович не оговтався й не завернув його назад.
У дворі Ліна з замилуванням помітила, що Юрасик таки збирається її супроводжувати, а не використав як привід вшитися у власних невідкладних справах. «Чого тобі?» — так і крутилося в неї на язиці, але вона досі стримувала себе. Тісний двір засипаний був абрикосовим квітом; двічі круто повернувши й минувши арку, журналісти нарешті вийшли на Малопідвальну й посунули в бік метро.
— Ти… цей… — почав мимрити Юрась, через слово затинаючись, — ти ніде… цей… не спішиш?
— Спішу-спішу, — кинула Ліна через плече, поглядаючи на дорогу, куди вже ступила її нога, — статтю дописувати для завтрашнього числа. Я вдома диктофон випадково лишила.
— Ага, — промовив Юрасик замислено.
Прохолода метро війнула в обличчя, вистуджуючи плямистий рум’янець на його щоках. Підставивши голову вітру, який запаморочливо пахнув рейками, важким мастилом коліс, підземеллям — отим незмінним духом метро, що навіює думки про швидкісні потяги, вокзали й далекі дороги, Юрась Булочка придумував слова, які вже зараз, уже сьогодні що-будь має сказати Ліні. Слова не трималися купи.
Рудокоса ж журналістка, яка ні сном ні духом не відала про його терзання, була весела й балакуча. Привісивши собі на лікоть сумку, вона хиталась у проході вагона, розмахуючи руками, а що була на зріст невеличка й до поруччя над головою не діставала, щораз хапала Юрасика за руку, коли поїзд починав перед станцією різко стишувати хід. Від доторку її чіпких маленьких долоньок Юрасю робилося зовсім зле.
Тринадцять хвилин від Майдану до Оболоні минули напрочуд швидко, тож Юрасик так і не встиг виробити план. Відставши на півкроку, він тягнувся за Ліною три зупинки до її дому, відмовивши її дочекатися маршрутки, яка, звісна річ, обігнала їх ще між першою зупинкою і другою. Слідком за тою їх обігнали ще дві, тож на підході до будинку Ліна парувала, як праска. Юрась Булочка тяжко зітхав і надимав щоки, але нічого не міг вигадати, щоб не розлучатися з Ліною ще хоча б годинку. Під під’їздом журналістка рішучо зупинилась і простягнула колезі руку.
— Ну, бувай, Юрасику. Піду працювати.
— Ага… цей… — і тут (о божественна мить!) на нього з неба спустилося натхнення, — а давай я до тебе піднімуся на півгодини, і ми запишемо приблизний текст оголошення про конкурс. А я потім вдома ще над ним подумаю… Ну, щоб до п’ятничного числа встигнути…
Вигляд у Юрасика був такий жалюгідний, що саме в цей момент Ліна нарешті запідозрила підступний задум, тільки була вона настільки приголомшена несподіваним здогадом, що без слова дозволила колезі запхатися в тісний ліфт разом із нею й піднестися на сьомий поверх. Перші двері — розхлябані й без замка — вона нервово смикнула на себе, ледь не зірвавши з завісів, і Юрась опинився в маленькому тамбурі на дві квартири. З-за дверей ліворуч почувся несамовитий гавкіт, ніби там одночасно завелися щонайменше троє псів. «Сусідський пудель Борько», — пояснила Ліна мимохідь. Вона тим часом відмикала важку залізну бронь квартири прямо, дослухаючись до того, що робиться всередині помешкання. Через Борька нічогісінько не можна було вчути. Останній бастіон упав, і Ліна увійшла до квартири.
