Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл (читать книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗

— Тут жила колись володарка на ймення Морвен, — відказав Турін, — і давно-предавно я мешкав у її домі. До нього вертав я, щоби після далеких мандрів потішитися гостинністю, але не застав ані вогню, ні жодної живої душі.

— Так триває цілий цей довгий рік і ще довше, — відповів старий. — Злиденними були вогонь і мешканці того дому від часів смертоносної війни; адже Морвен походила з давнього народу, про що тобі, без сумніву, відомо, і була вдовою нашого володаря Гуріна, сина Ґалдора. Східняни не сміли займати її, боячись відьмачки, гордої та прекрасної, мовби королева, допоки печаль не зсушила її (а відьмачка означає новою мовою «подруга ельфів»). Однак вони пограбували її. І якби не володарка Аерін, то часто Морвен і її донька ходили би голодні. Аерін, кажуть, допомагала їм потайки, і за це мужлан Бродда, чоловік із примусу, частенько лупцював її.

— Оцей довгий рік і ще довше? — перепитав Турін. — їх убили чи віддали в рабство? Чи, може, на неї напали орки?

— Достеменно цього не знає ніхто, — відказав старий. — Вона зникла кудись разом із донькою; а цей Бродда розграбував і розікрав усе, що зосталося. Забрав геть усе до останнього пса, а її служників перетворив на власних рабів. Тільки дехто подався старцювати, як-от я. Багато літ я, Садор Одноногий, служив Морвен, а до неї — величному панові; якби ж не клята сокира в лісах колись давним-давно, я би зараз спочивав у Великому Кургані. Ех, пригадую, як плакав Гурінів хлопчик, коли його відсилали геть; і як плакала його мати, коли він пішов. Кажуть, до Таємничого Королівства.

Старий раптом прикусив язика й окинув Туріна недовірливим поглядом.

— Я вже старий, пане, і белькочу дурниці, — сказав. — Не зважайте на мене! Хоч і приємно розмовляти давньою мовою з тим, хто володіє нею так само добре, як у минулі дні, проте час нині лихий і треба бути напоготові. Не кожен, хто говорить гарною мовою, має добре серце.

— Правду кажеш, — промовив Турін. — Моє серце безжалісне. Та якщо ти думаєш, ніби я шпигун Півночі або Сходу, то анітрохи не помудрішав звіддавна, Садоре Лабадале.

Старий глянув на нього, роззявивши рота від здивування; а тоді заговорив із трепетом в голосі.

— Ходімо надвір! Там холодніше, та безпечніше. Ти говориш заголосно, а я — забагато для хоромів східнянина.

Коли вони виходили на подвір'я, бурлака вчепився за Турінів плащ.

— Кажеш, давним-давно ти мешкав у тому домі? Володарю Туріне, навіщо ти повернувся? Нарешті-бо прозріли мої очі й почули вуха: у тебе батьків голос. Але тільки юний Турін кликав мене Лабадалом. Він не бажав злого: в ту пору ми були веселими друзями. Що він шукає тут нині? Нас мало зосталося — самі старі та беззбройні. І щасливіші за нас ті, хто спочиває у Великому Кургані.

— Я не думав про бій, коли йшов сюди, — мовив Турін, — однак твої слова, Лабадале, викликали таку думку нині. Проте з цим слід зачекати. Я прийшов у пошуках володарки Морвен і Ніенор. Що ти можеш розповісти? Та хутко!

— Небагато, володарю, — відповів Садор. — Вони таємно покинули цей край. Поміж нас ходили чутки, наче їх прикликав Володар Турін; бо ми й не сумнівалися, що, підрісши, він став королем чи володарем якої-небудь південної країни. Та бачу, що це не так.

— Не так, — сказав Турін. — Був я володарем південної країни, а тепер от — бурлака. І я не прикликав їх.

— Тоді не знаю, що тобі сказати, — мовив Садор. — Але, без сумніву, про те, що тебе цікавить, знатиме володарка Аерін. Вона відала про всі наміри твоєї матері.

— Як мені зустрітися з нею?

— Цього я не знаю. Навіть якщо вдасться якось викликати її, то перешіптування при дверях із приблудним негідником, вихідцем із пригніченого народу, коштуватиме їй неабиякого болю. А такий жебрак, як ти, не пройде залою аж так далеко, щоби дістатися до високої лави, адже східняни схоплять його і поб'ють — або й гірше.

І, розлютившись, Турін вигукнув:

— Я не пройду Броддиною залою, бо вони поб'ють мене? Ходи-но, подивишся!

І він вихором увійшов до хоромів і, скинувши каптур та змітаючи все на своєму шляху, твердим кроком рушив у напрямку лави, на якій сиділи господар дому, його дружина й інші східнянські вельможі. Декотрі підвелися, щоби затримати його, та він пожбурив їх на долівку і вигукнув:

— Невже ніхто не правує в цій оселі, чи вона належить оркам? Де господар?

Тоді підвівся розгніваний Бродда.

— Я правую в цій оселі, — сказав він.

Але раніше ніж устигнув щось додати, Турін мовив:

— Отже, ти й досі не навчився привітності, якою славилася ця земля до твого приходу. Невже тепер годиться дозволяти прислужникам кепсько поводитися з родичами господаревої дружини? Адже я родич володарки Аерін і маю до неї справу. То мені підійти з твоєї чи з власної волі?

— Підходь, — сказав Бродда, насупившись; і Аерін зблідла.

Тоді Турін підійшов до високої лави, і став перед нею, і вклонився.

— Прошу пробачення, володарко Аерін, — мовив він, — що вдираюся до тебе отак; але справа моя нагальна і привела мене сюди здалека. Я шукав Морвен, Володарку Дор-ломіну, а ще Ніенор, її доньку. Та дім їхній стоїть спорожнілий і розграбований. Що ти можеш мені розповісти?

— Нічого, — відповіла перелякана Аерін, бо Бродда грізно дивився на неї.

— Цьому я не вірю, — мовив Турін.

Тоді Бродда вискочив наперед, аж розпашілий од п'яної люті.

— Досить! — закричав він. — Як смієш ти, жебрак, котрий розмовляє невільницькою говіркою, суперечити моїй дружині в моїй присутності! Дор-ломін не має Володарки. А щодо Морвен, то вона була серед рабів і втекла, як утікають раби. І ти теж утікай, та хутчіш, бо накажу повісити тебе на дереві!

По цих словах Турін кинувся на нього, і витяг чорного меча, і, схопивши Бродду за волосся, відкинув назад його голову.

— Аніруш! — мовив він. — Інакше ця голова впаде з плечей. Володарко Аерін, іще раз прощу пробачення, проте не думаю, що цей хамула коли-небудь поводився з тобою гідно. Кажи-бо тепер, не відмовляй мені! Хіба я не Турін, не Володар Дор-ломіну? І хіба не належить мені веліти тобі?

— Вели мені, — промовила вона.

— Хто розграбував оселю Морвен?

— Бродда, — відказала Аерін.

— Коли вона втекла і куди?

— Рік і три місяці минуло відтоді, — мовила Аерін. — Хазяїн Бродда й інші прибульці з-поміж присутніх тяжко гнобили її. А до Таємничого Королівства її давно кликали; тож нарешті вона наважилася на подорож. Кажуть, у землях, через які їй довелося пройти, на деякий час запанував спокій завдяки відвазі Чорного Меча з південної країни; але тепер там знову панує зло. У Таємничому Королівстві вона сподівалася застати сина. Проте якщо ти Турін, то, боюсь, усе пішло шкереберть.

По цих словах Турін гірко засміявся.

— Шкереберть? Шкереберть? — вигукував він. — Так, завжди шкереберть: мій талан — такий самий покруч, як і Морґот!

І зненацька непереборна лють струсонула його єство; чари Ґлаурунґа втратили силу, й він, мовби прозрівши, зрозумів підступний обман.

— Мене обдурили, заманили сюди, щоби я прийшов і загинув безславно, я, котрий міг би щонайменше як герой полягти перед Дверима Нарґотронда?

З нічної пітьми, що обступила залу, до нього долинули крики Фіндуілас.

— Я помру тут не першим! — крикнув Турін, схопивши Бродду, і з усією силою непереборної муки підняв його догори, і підкинув, наче якогось пса.

— Морвен серед рабів — так ти сказав? Ти, сину негідників, злодію, рабе рабів!

Далі він жбурнув Бродду головою вперед через його власний стіл, просто в обличчя східнянам, котрі підхопилися з наміром напасти на Туріна. Шия Бродди зламалася від удару, а Турін перескочив по той бік столу та порішив іще трьох, котрі, заскочені беззбройними, притиснися там до землі. У залі зчинилася метушня. Східняни кинулися би на Туріна, проте їм завадило чимало інших людей, зібраних у залі, котрі належали до колишнього народу Дор-ломіну: довго були вони покірними слугами, але тепер підвелися, викрикуючи бунтівні гасла. Тож небавом у залі зчинився запеклий бій, і, хоча раби боролися самими лише ножами для м'яса і тим, що змогли вихопити, супроти кинджалів та мечів, багато загинуло і з одного, і з другого боку, доки Турін ускочив поміж них і порішив останнього східнянина, котрий був у залі.