Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Я допоможу, — зненацька подав голос Михал.
Мірошник скосив око на воєводу, але нічого не відповів.
Михал та Сивий мовчки підняли мертвого Стаса й понесли до цвинтаря.
— Я помолюся за упокій… за упокій його душі, - уривчасто кинув їм навздогін настоятель.
— Дякую, святий отче. Ось могилу вириємо — і читайте все, що належить, — старий мірошник постояв, горопашно крекнув і побрів слідом.
Абат Ян згідно кивнув і повернувся до Марти, до ніг якої усе ще тулився Джош.
Квестор Ігнатій тактовно відійшов подалі, хоч йому й кортіло послухати, про що говоритиме абат Ян зі своєю сестрою, задля якої щойно приїздив сюди сам Сатана! Приїздив — і поїхав ні з чим. Дивина! А тільки чи надовго поїхав?..
— Дивно все це, Марто, — помітно розгублено пробурмотав Ян і скоса глянув на сестру.
— Дивно, — погодилася Марта. — Але що саме? Що тобі дивно, Яне?
— Багато чого, Марто. Цей чоловік… чи не чоловік — якого всі, та й він сам, називають дияволом… Можливо, я беру зараз на себе тяжкий гріх, але мені трохи шкода, що він так швидко поїхав. Нам із ним було б про що погомоніти. У всякому разі, МЕНІ з ним.
Марті на якусь мить навіть відняло мову. Її брат Ян… ні, не так — ксьондз Ян, священик-бенедиктинець, настоятель тинецького монастиря, котрий проводить теологічні бесіди з Великим Здрайцею?!
- І про що ж ти хотів з ним поговорити? — вичавила вона з себе нарешті.
— БАГАТО про що, — бліде обличчя абата на тлі досвітнього серпанку було серйозне й трохи смутне. — ПРО те, про що натякнув, але не договорив він сам. Про те, чому він урятував тебе, — а, за великим рахунком, і мене з Михалом — бо відпустив належну йому душу, укравши її в мертвого й нічого не зажадавши натомість? Та й узагалі: відкіля він узяв цю душу, чому все-таки зважився з нею розстатися, хоч і шкодував потім? Адже не з Пекла він її витяг?! О, у мене до нього було безліч питань, і, гадаю, на багато з них він зміг би відповісти — та чи захотів би?.. Де перебувають занапащені, продані Нечистому душі людські? У пеклі? Чи все-таки не там? І ще: НАВІЩО Дияволу душі? Яка йому з них користь? Невже він просто заради втіхи спокушає й терзає цих малих? І чи так уже вони страждають? Коли він щойно сам кричав, що страждання визволяють, забувши сказати, від чого саме вони визволяють! Багато про що хотів би я в нього спитати, навіть знаючи, що це гріх і що вірити Дияволу не можна; та, швидше за все, він не захотів би мені відповідати — і все-таки…
Абат замовк і понурився.
— Він сам нещасливий. І страждає, - проти волі вирвалося в Марти, і Ян знову звів на неї здивований погляд. — Я бачила його очі, коли він змушував Сивого перевертатися на вовка, і ще, коли він… він показував мені… Скажи, Яне, це насправді було? Заїжджий двір у Казимежі, п’яна бійка жебраків, і ти — у мирському вбранні, схожий на гендляра, сидиш із товстою дівкою на колінах і штовхаєш чоботом одноногого приблуду? Було?!
— Відкіля?! — Янові перехопило подих. — Відкіля… Як ти посміла?!.
— Ні, я не крала цього в тебе. І в тій корчмі не була. Усе це показав мені він, Великий Здрайця. То це правда?
— Правда, — сухо сказав абат і відвернувся.
— Тоді, можливо, правда й інше…
— Що — інше? Що ще він показав тобі з моєї брудної білизни?! — зі злістю промовив Ян, у цю хвилину геть не схожий на колишнього святого вітця, втілення лагідності та всепрощення.
- Ішлося не про тебе, Яносику. Шафляри, батько Самуїл — і Михал. Вони довго розмовляли, сперечалися, чимраз більше гарячкували; потім Михал схопив батька за барки, і той… Отак помер наш батько, Яносику! А Мардула-розбійник ще раніше звинуватив Михалека в смерті Самуїла-баци. Може, і це правда?!
— Правда, — почувся позаду хрипкий голос.
Михал стояв зовсім поруч. Обличчя воєводи було брудне, на чолі садно, рейтузи подерті, зі слідами запеченої крові…
— Правда, — кивнув він, коли Марта і Ян ураз повернулися до нього. — Але не вся. Що ж, доведеться розповісти. Відчував я, що так чи інакше не минути мені цієї сповіді, - от бачите, годинонька й настала…
4
Змалку мурзатий шалапут і задираха Михалек Івонич нечасто обтяжував себе роздумами про власну чи чужу долю, а також про свій злодійський хист. Цим хистом, який старанно викохав старий Самуїл, Михалек користувався там і тут без усякого сорому — за що не раз був битий батьковим батогом. І правильно: щоб на пустиці дар свій не розтринькував, не тягав без потреби все підряд та не викликав у людей підозри щодо стосунків із нечистою силою.
Наука батька Самуїла, з усього видно, була не марною, бо коли Михал Івонич, незабаром провінційний шляхтич Михал Райцеж залишав Шафляри, які стали йому рідними, він уже твердо знав, чого хоче і як зможе цього домогтися.
Він домігся.
Одначе від певного часу в голову Михала Райцежа, майстра клинка та відомого в Європі дуелянта, почали наполегливо навідуватися всілякі думки, які в тій голові раніше не водилися.
Пан Михал зненацька відчув себе неповноцінним. Так, він став шляхтичем, учнем видатних фехтувальників, знавцем ратної справи, але для Михалека його майстерність була такою ж краденою, як і титул, такою ж фальшивою, як і його королівські грамоти, добутою таким же обманом, як і родове ім’я!
А Михал хотів справжнього.
Свого!
Він був певен, що доможеться й цього. Не обманом, а чесною службою, не злодійством, а завзятою працею, і власними учнями він остаточно заслужить повагу інших, і врешті-решт зможе поважати сам себе!
Так Михал осів у Висничому.
І справді був до душі. Його швидко полюбили гайдуки, його оцінив Єжи Любомирський, граф Висницький і нинішній фаворит короля; навіть колишній воєвода Казимир Сокаль, який довго придивлявся до молодого спадкоємця, дедалі частіше схвально гмикав у вуса, дивлячись, як Михал до самозабуття вигострює свою майстерність, запозичену в далеких Тулузі та Флоренції; та й виснажливі уроки самого пана Казимира не пропали марно. Як не глянь — у всьому гарний новий воєвода: і не старий іще, і собою вродливий, і справу свою знає чудово, і вимогливий у міру, і світу встиг побачити; хіба що запальний занадто, але який рубака в його віці бував байдужий? Сам пан Казимир змолоду… Охо-хо, життя наше грішне!..
Отож, коли Михал попросив у Сокаля видати за нього Беату, єдину дочку пана Казимира, який овдовів років сім тому, старий воєвода, а він уже давно бачив, до чого йдеться, і гадки не мав заперечувати.
Оженився Михал з любові. Беата стала першою і єдиною жінкою, при якій Михал Райцеж на якусь часину забував про випади, позиції, вигострення зброї та інші премудрості військової науки, ремесла, мистецтва, що давно стало змістом його життя.
І спочатку Михал був по-справжньому щасливий.
Але минуло зовсім небагато часу, і в ревниву, страчену сумнівами душу нового воєводи, яка лише недавно, здавалося, знайшла довгожданий спокій, почали закрадатися невиразні, але від цього не менш чорні підозри.
Ні, молода дружина була вірна йому — щодо цього Михал сумнівів не мав. Ішлося не про чистоту подружнього ложа…
Ще перед весіллям Райцеж зарікся: ніколи не лізти в душу дружини. Це — святе. Брудні пальці злодія Михалека Івонича не торкнуться чистої Беатиної душі. Її чоловік — воєвода Михал Райцеж, і він не принизить дружину й себе мерзенним злодійством.
І Михал дотримував даного самому собі слова, скрипів по ночах зубами і мучався від того, у чому був уже майже впевнений: Беата його не кохає! Вона просто не могла постати проти батькової волі й пішла під вінець, але любить вона іншого! Кого?
Більше як півроку Михала діймала ця невизначеність; він помічав завбачливу покірність дружини на ложі — звісно, від лагідної Беати не варто сподіватися палкої пристрасті флорентійок чи досвідченості француженок… Але не так, не так мала б поводитися жінка з тим, кого любить! Хто ж його суперник? Хто?!
Незабаром Михал знайшов відповідь і на це питання.
