Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
– Ти чого?! – з острахом брязнув Уламок. – І справді дурень… Хто ж такими іменами серед ночі розкидається?! Я гадав, дурнішого від мене нікого нема, а виявляється…
Тьху, пропади! Виявляється, я в запалі імена Повитух переплутав. Хотів Муніра згадати, а мені на клинок Масуд підкрутився!
Навіть у темряві я бачу – ні, радше відчуваю – як вони переглядаються. Звичайно! По-перше, якщо дурень Єдиноріг такими іменами розкидається, то він їх напевно знає. Питання – звідки? Припустити, що від Придатків – оце вже ні; Дзютте, звичайно, теж дурень, але ж не божевільний. І, може, я з певним наміром Масуда, Повитуху Тьмяних пом’янув? Мало чого…
– Гаразд, – нарешті зважується Дитячий Учитель, – правда, то й правда. Від Кабіра до Мейланя скільки днів шляху?
А він у Мейлань зібрався? Родичів моїх провідати?
– Тижнів зо три, – відповідаю, – трішки більше. Це якщо коней не жаліти. А якщо з караваном, не поспішаючи, – то ще довше. А що?
– Нічого. А від Мейланя до Кулхана?
Кулхан – це піски на північному сході від Вея, окраїни Мейланя. Я й не був там жодного разу… адже мейланьською «кул-хан» – «погані піски». І не просто погані, а дуже погані.
– Та… не знаю. Днів три, якщо стежки вивчити. Або когось із Мисливських ножів у провідники взяти.
– А якщо навмання?
– Тоді – тиждень. Або взагалі не доберешся.
– Так… А якщо через Кулхан наскрізь пройти, а тоді далі на північ? Там що?
Бач, заглянув! Я й не чув, щоб хтось у такі нетрі забирався… сипучі піски там, якщо вірити чуткам. Тобто це в Кулхані сипучі, а за ним…
– Нічого, – відповідаю. – Кінець світу. Восьме пекло Хракуташа, де Вухатий демон У поганих Придатків перековує.
– Так? – втручається Уламок. – А нам сказали, що там Шулма.
– Яка ще Шулма? Хто сказав?
– Друг твій, – невесело хихикає Уламок. – Такий собі Близький Довгий, трішки вигнутий, руків’я мало не на півклинка, а ґарди й немає майже. Руки Придаткам рубати любить.
– Но-дачі?!
– Він… То що, Наставнику, розповідай…
І Наставник розповів.
4
За словами Дитячого Вчителя, днів за десять до того, як сталося перше вбивство в Хаффі на відкритому турнірі, до нього з’явилися гості.
Но-дачі з’явився, тоді ще один Звитяжець, дуже схожий на Но-дачі, але зовсім маленький, не більший від Дитячого Вчителя; і троє дивних кинджалів із вузьким гранованим клинком і довгими гострими вусами вигнутої ґарди, через що самі кинджали дуже нагадували тризубців, знятих із ратища.
(Згадав я турнір, кинджали ці згадав, як вони вели Но від мене й Чена безпам’ятних; голос їх скрипливий згадав, Придатка незграбного, одного на трьох – і не сказав я нічого, лише китицею хитнув Дитячому Вчителеві родини Абу-Салімів: продовжуй, мовляв…)
…Говорив, в основному, Но-дачі. Інші мовчали. Зле якось мовчали. З викликом. Короткий Звитяжець спершу навіть імені свого не назвав, а з виду його рід визначити не вдалося. Кинджали-тризубці веліли називати їх Саями, а більше нічого не додали.
Ото й звав їх Учитель про себе: Сай Перший, Сай Другий і Сай Третій.
Але мова в першу чергу не про них.
Якщо вірити Но-дачі – а він спершу справив на Дитячого Вчителя (як і на мене) доволі непогане враження – отож, Но-дачі нібито був моїм земляком, і біс якось заніс його в Кулхан.
Що він там шукав – невідомо, і Дитячий Учитель вирішив не загострювати на цьому уваги. Мало куди захочеться піти молодому Звитяжцеві? – а Но-дачі був, схоже, років на тридцять молодший від мене. Чому на тридцять? Коли я їхав із Мейланя, муаровий візерунок на клинках був темний, але всі казали, що незабаром у моді світлий буде, «лянь памор» по нашому. Мені при від’їзді всього лише двадцять дев’ять років стукнуло, візерунок у Но світлий, чистий «лянь памор», а візерунок при народженні твориться. Сходиться?
Гаразд. У цій справі багато чого на віру доведеться брати. Візьмемо, і далі підемо.
Одним словом, Но-дачі ухитрився пройти Кулхан. У Придатка його чи на воду чуття, чи пощастило – двічі на занедбані криниці натикався, і ще раз на кінного Придатка, захопленого піщаною бурею. Фляга в небіжчика знайшлася, невелика, але на два дні шляху вистачило.
Коня в них першого ж тижня скажений варан зжер, тож Придаток пішки йшов, Но-дачі на плечі ніс і сушену варанятину жував – щоб помститися за коня абощо…
Ніс, ніс і виніс. На свою голову.
…Убили його, Придатка цього. Піски наскрізь пройшов, гнилу воду по краплі цідив, коли варанів не стало – змій на сонці в’ялив… і все для того, щоб біля першого ж дерева, кривого й хирлявого, прирізали його, як худобину.
Три списи чекали біля цього дерева. Три легкі списи невідомого роду й три ножі. І, звісно, три Придатки на коротеньких кошлатих конячках.
Тільки мовчали вони, і списи ці, й ножі – мовчали, як Но-дачі не кричав їм зоддаля. І ще дух від них ішов… нехороший. Ніби й не Звитяжці вони взагалі, а так – річ.
Річ нерозумна. Мертва.
Або майже мертва.
Або така, що й не жила ніколи.
Отож, коли Придаток Но-дачі з останніх сил добіг до них – один із вершників глянув на нього скоса, нахилився, вийняв байдужний ніж і діловито перерізав горло підкорювачеві Кулхана.
Як гілку зрізав. Байдуже так, спокійно, без люті.
І витер неживий клинок об шкіру коня.
Якби Но-дачі знав наперед те, про що він тоді лише почав дізнаватися; якби вмів він у ту мить те, чому невдовзі навчився, – не поспішав би він до вершників. І так неквапом всіх дев’ятьох поклав би рядком біля того ж дерева. Три списи, три ножі, три Придатки.
У пилюку.
(Ось у це я повірив одразу).
…Забрали його. Приторочили до сідла й забрали. І дуже скоро з’ясував Но-дачі, що довкола Шулма, і Придатки, які живуть тут, називають себе шулмусами; а ще довідався, що немає в Шулмі Звитяжців.
Зброя є. Річ нерозумна, для вбивства створена.
А вбивали в Шулмі часто. Рід на рід, плем’я на плем’я, то набіг, то звада. То ж роботи в заліза було багацько.
Світилося щось у місцевих клинках, немов ґніт мокрий свічковий горів – спалахне, згасне, знову спалахне, засичить, затріщить і плюється в усі боки. Чадить, а не світить.
Річ – не річ, тварюка – не тварюка. Але й не Звитяжець.
Дикі Леза. Зовсім дикі.
Без легенд і казок. Без краси вимислу.
Як є. По-справжньому.
…Не всіх сторонніх Придатків у Шулмі різали. А тих, що із-за Кулхана з’явилися, – тих узагалі берегли й, на відміну від інших рабів, навіть на важкі роботи не ставили.
І годували не впроголодь. Це Придаткові Но-дачі просто не пощастило чомусь. Не сподобався він шулмусам на заставі, абощо?
Чого вже тепер гадати…
А ось Звитяжців у прибульців відбирали. Зброю тобто, з погляду шулмусів. І зберігали полонених Звитяжців у почесному наметі.
У кожного племені, що поважає себе, – а племен, які себе не поважають, не було в безкрайній Шулмі – був такий намет.
Добряче житло! На окремому візку возили, трьох білих коней запрягали й трьох гнідих – це коли на нове місце відкочовували. А коли на стоянках розбивали, блищав та іскрився намет золотими смугами переплетених кольорів і візерунків, мистецьки вишитих на зеленому оксамиті; низ намету натягався на масивні кілки з червоного металу, вкриті найтоншою карбівкою роботи золотих справ майстрів невідомих.
Начебто й небагата ремеслами кочова Шулма, а бач!..
У наметі тому й познайомився Но-дачі з братами Саями, похмурими й неговіркими, і з іншими Звитяжцями, що казна-якими шляхами потрапили в Шулму. Лише не одразу зрозумів Но, чому одні Звитяжці в наметі на білій, як сніг, повстині лежать, а решта – на яскраво-червоній.
Як по крові пливуть.
…Довго розуміти не довелося. Спочатку сусідів запитував – ті, що з білої повстини, й самі нічого не знали або вдавали, що не знали, а ті, що з яскраво-червоної – відмовчувалися.
Незабаром усе з’ясувалося саме собою.
На великі місцеві свята, шість-сім разів на рік (як турніри в Кабірі!), влаштовувало плем’я спільний той. Перегони, танці, пісні, козодрання, казани сорокавідерні м’ясною парою киплять, маленькі Придатки-шулмусики з голови до ніг баранячим жиром і кислим каймаком перемащені. А в останній день тою звали якого-небудь раба Придатка – неодмінно того, хто із-за Кулхана прийшов – і змушували вибирати зброю, яка подобається.