Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
Це все, що я можу вам порадити. У самому лісі я мало чим можу вам допомогти, – ви мусите покластися на вашу фортуну й відвагу та на припаси, якими я вас забезпечив. Мушу вас просити: коли в’їдете до лісу, відішліть назад моїх поні та коня. А загалом, бажаю вам успіху – мій дім завжди відкритий для вас, якщо ви коли-небудь повернетеся сюди.
Звісно, вони подякували йому, безперестанку вклоняючись, махаючи каптурами і раз у раз проказуючи: «До ваших послуг, о господарю просторих дерев’яних хоромів!» Але їхня бадьорість підупала через його суворі слова, і вони зрозуміли, що пригода виходить набагато небезпечнішою, ніж їм здавалось, і що все одно, навіть якщо вони здолають усі небезпеки дороги, наприкінці на них чекатиме дракон.
Цілий ранок вони були заклопотані приготуваннями. Пополудні востаннє поїли разом із Беорном, а після трапези посідали на позичених скакунів і, наговоривши багато прощальних слів, доброю риссю виїхали за ворота.
Проминувши високу огорожу на сході Беорнових земель, вони рушили на північ, а тоді повернули на північний захід. За порадою Беорна, вони не скористалися головною лісовою дорогою, що тяглася на південь від його володінь. Якби вони обрали той напрямок, то їхня путь пролягла б уздовж струмка, який збігав із гір і з’єднувався з Великою Рікою на кілька миль південніше від Візкаменя. У тому місці був глибокий брід, який їм довелось би перетнути верхи на поні, а за ним – стежка, що вела до узлісся та до початку отієї старої лісової дороги. Але Беорн попередив їх, що цим шляхом тепер часто користуються ґобліни, а на східному краї лісова дорога, як він чув, уся позаростала, стала непроїжджою і веде в непролазні болота, де немає жодної стежки. До того ж на сході вона закінчується набагато південніше від Самотньої Гори, і їм не залишиться нічого іншого, як здійснити звідти довгий і тяжкий перехід на північ. А на північ од Візкаменя Морок-ліс підступає до берега Великої Ріки ближче – і, хоча до гір (і до ґоблінів) звідти теж рукою подати, Беорн порадив їм обрати саме цей шлях: бо на відстані п’ятьох днів путі верхи, просто на північ од Візкаменя, починається мало кому відома стежка через Морок-ліс, яка майже навпростець виводить до Самотньої Гори.
— Ґобліни, — пояснював Беорн, — не наважаться переправитися через Велику Ріку ближче, ніж за сто миль на північ од Візкаменя, ні наблизитися до мого будинку – вночі він добре захищений! — але на вашому місці я б поскакав якомога швидше, бо якщо вони влаштують набіг уже зараз, то переправляться через річку на півдні й обнишпорять усі узлісся, щоб відрізати вам шлях, – а варґи бігають швидше за поні. Тож вам безпечніше податися на північ, навіть якщо здаватиметься, що ви повертаєтеся назад, до ґоблінських укріплень, – бо це те, чого ґобліни чекають найменше, і їм доведеться довше гнатися за вами. А тепер – у путь, і якомога швидше!
Ось чому вони їхали зараз мовчки, пускаючи поні вчвал, де ґрунт був рівний і росла трава; ліворуч темніли гори, спереду наближалася смужка ріки, облямована деревами. Коли вони виїхали, сонце щойно починало хилитися на захід, і до самого смерку воно золотило довколишні терени. Якось важко було думати про ґоблінів, котрі женуться за ними десь позаду, – тож, коли їх віддаляло від Беорнового будинку вже багато миль, вони знову почали балакати і співати, забуваючи про темну лісову стежку, що лежала попереду. Але надвечір, коли спустилися сутінки й гірські шпилі запалали у вечоровій заграві, вони влаштували привал і виставили сторожу – проте більшість спала неспокійно, ніби чуючи вві сні виття вовків і крики ґоблінів.
Однак наступний ранок видався ясним і погідним. На землі, ніби восени, білів туман, повітря було прохолодне, але невдовзі на сході встало червоне сонце й тумани щезли, – і, доки тіні ще не покоротшали, наші мандрівники знову рушили в путь. Вони їхали вже другий день і весь той час не бачили нічого, крім трави, квітів, пташок, поодиноких дерев та – зрідка – невеликих стад благородних оленів, які або паслись, або, опівдні, відпочивали в затінку. Часом Більбо помічав, як із високої трави стирчали ріжки ланей, і думав спершу, що то сухі гілочки. Надвечір третього дня мандрівники так завзято поспішали (бо ж Беорн казав, що вони досягнуть в’їзду в ліс на ранок четвертого дня), що скакали й після смерку, і якийсь час уночі під місяцем. Коли місячне сяйво померкло, Більбо стали ввижатися, то праворуч, то ліворуч, невиразні обриси великого ведмедя, який скрадався в тому ж напрямку. Та коли гобіт наважився сказати про це Ґандальфові, чарівник відповів лише:
— Цить! Не звертай уваги!
Наступного дня вони рушили в путь перед світанком, хоча нічний спочинок був коротким. Щойно розвиднілося, вони побачили ліс, який ніби вийшов їм назустріч або ж чекав на них, подібний до чорної та похмурої стіни. Стежка повела вгору, і гобітові здалося, що на них почала насуватися тиша. Пташки співали дедалі рідше. Олені вже не показувалися, навіть кроликів не було видно. Десь опівдні вони досягли краю Морок-лісу і зупинилися відпочити мало не під навислим гіллям його перших дерев. їхні стовбури були дебелі та вузлуваті, галуззя – покручене, листя – темне і довгасте. Плющ вився по стовбурах і звисав до землі.
— Ну ось і Морок-ліс! — промовив Ґандальф. — Найбільший ліс Півночі. Сподіваюся, на вигляд він вам сподобається. А тепер ви мусите відіслати назад цих чудових поні, яких вам позичили.
Ґноми мало не розбурчалися з цього приводу, але чарівник сказав, що вони бовдури.
— Беорн не так далеко, як ви думаєте, та й у будь-якому разі вам краще дотримати своєї обіцянки, бо він грізний ворог. У пана Торбина зір гостріший за ваш, якщо ви не помічали щоночі з настанням темряви великого ведмедя, який ішов назирці за нами або сидів на віддалі в місячному сяйві, стежачи за нашим табором. Не тільки щоб охороняти вас і пильнувати, чи туди ви їдете, але також і щоб наглянути за поні. Нехай Беорн вам друг, але своїх тварин він любить, як власних дітей. Ви навіть не здогадуєтесь, яку ласку він виявив до вас, дозволивши їхати на його поні так далеко й так швидко, і що трапиться з вами, якщо ви спробуєте взяти їх із собою до лісу.
— А як же кінь? — запитав Торін. — Ти не згадав, що відішлеш його назад.
— Не згадав, бо не відішлю.
— І як же тоді з твоєю обіцянкою?
— Це моє діло. Я не відішлю коня назад – я повернуся верхи на ньому!
Тепер їм стало зрозуміло, що Ґандальф збирається покинути їх на самому узграниччі Морок-лісу, – й усі були в розпачі. Але хай би що вони белькотіли, це не змінило його рішення.
— Ми ж уже все з’ясували, коли орли висадили нас на Візкаме-ні, — сказав чарівник. — І нічого сперечатись. У мене, як я й казав, є термінові справи на півдні – і я вже спізнююся через клопоти з вами, добродії. Ми, може, ще зустрінемося, перш ніж усе скінчиться, а може, звісно, й не зустрінемося. Це залежить від вашої фортуни, відваги і здорового глузду, до того ж я посилаю з вами пана Торбина. Я вже казав вам раніше, що в ньому закладено більше, ніж ви здогадуєтесь, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтесь. Тож веселіше, Більбо, і не хмурся ти так! Веселіше, Торіне й Компанія! Врешті-решт, це ваша виправа. Згадайте про скарб, який чекає на вас, і забудьте про ліс та про дракона – принаймні до завтрашнього ранку!
І коли настав завтрашній ранок, він повторив те саме. Тож тепер їм не лишалося нічого іншого, як наповнити міхи водою з прозорого джерела, яке вони знайшли біля узлісся, і розв’ючити поні. Вони поділили вантаж якомога чесніше, проте Більбо вважав, що його частка нестерпно важка, й ідея плестися не одну милю з такою ношею на спині йому зовсім не подобалася.
— Та не переймайся ти так! — потішав його Торін. — Дуже швидко тягар полегшає. Гадаю, невдовзі, коли їжа почне закінчуватись, усі ми захочемо, щоб наші клунки стали тяжчими.
Тепер нарешті вони попрощалися з поні й повернули їхні морди у бік дому. Ті весело потрюхикали геть, очевидячки, дуже раді показати хвоста темному Морок-лісу. Коли поні подалися назад, Більбо міг би заприсягнутися, що з затінку дерев виступила постать, подібна до ведмежої, й хутко почвалала слідом за ними.
