Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Бліде сонце, що зійшло над старим садом, де лиш подекуди збереглось листя, не давало тепла. Священик знав кожне дерево, але не лічив, скільки їх у саду. Колись лазив по тих яблінках, молодих і сильних, бо сам був молодий і дужий. Але тепер вони зістарились: дерева і він. Ні, не могли ці дерева піти від нього, як він не міг від них піти. Дурний сон… Хоча в глибині душі він не вірив, що сни бувають дурні. Треба вміти їх розгадувати. " Може, не їхати? «— завагався він, згадавши погану дорогу. Вітер за рікою і міст, по якому страшно було їхати кіньми. Та ще й не знати, чи вдома отець Михайло. Але ж ніхто не знає, що чекає чоловіка, котрий вирушає в дорогу… Тільки Господь. Яка Його воля, така твоя доля…

— Петре, Петре! Вставай!

Петро висунув голову з-під верети. Слава Богу, вже настав білий день. Він схопився і пішов до дверей.

— Слава Йсу! — привітався сусід Іван. — Вчора прийшов мій брат з Нагуєвич, просив переказати, що вмер Митро. Ну, той, що був на похороні…

— Як вмер? Коли?

— Ще вчора в обід. Встав з-за столу, вийшов надвір і впав. Завтра будуть ховати.

— Ага, — сказав Петро.

— Вже було пізно, ви спали з Орком. То нічого, похорон аж завтра. Нині хіба парастас. То я піду.

— Ага.

— Хлоп — як мур [207], шкода, — додав Іван. — Правду кажуть: ніхто не знає ні дня, ні години…

Петро вернувся до хати.

— Що там, тату? — спитав Орко.

— Умер Митро з Нагуєвич, твій, так би мовити, вуйко.

— Та він був учора в нашій церкві, живий і здоровий! — здивувався Орко.

— То тобі привиділося, сину.

— Але я його добре видів!

— Може, й видів. Але на той час Митро уже був неживий. Він таке вміє…

— Тату! Вмерлі ходять вночі, а не вдень…

— Що ти від мене хочеш?! — розгнівався Петро. — Іван сказав, що вмер, і більше я нічого не знаю.

Він не бачив нічого дивного у тому, що вмерлий Митро з’являється в Урожі й кличе малого на міст, але як він посмів?! Усе відбувалось поза його волею, але вчора він пережив такий великий страх, що вже нині, як кажуть люди, перегоріло серце.

Батько з сином обійшли [208] коня, відкрили двері стайні, аби той не нудився, вбрались у святочне й пішли в горішній кінець. На панській брамі стояв управитель. Мав трохи заболочені чоботи, видно, зранку обходив господарку. Петро зняв капелюха, привітався.

— То що, Петре, у празниковім строю [209] хочеш гній возити?

— Ні, прошу пана. Ми мусимо піти до єгомостя. Гній повезем після обіду.

— Так-так… Але дармо йдете. Отець Антоній поїхав щойно до Монастирця. Можете вертатись до гною. Але ж ні! Вам треба йти на похорон до Нагуєвич. Я би сам подивився, як ховають твого родака. Се має бути цікаво…

Петро понурив голову. Міг би такого не казати при дитині. По дорозі хлопець мовчав, а потім бовкнув:

— Тату, а то правда, що вуйко Митро опир?

— Хто тобі таке сказав?! — визвірився Петро. — Щоб я більше не чув того слова! Перебирайся [210] скоро! Будемо панський гній возити.

Фотограф Юліан прокинувся пізно. Зрештою, то панська звичка. Він не все був волоцюгою: мав колись дім, де виріс, але позбувся його через опікуна, котрий, щойно ставши удівцем, згадав молодість, і в казино спустив увесь статок. Виставив хлопця, якого так і не зміг полюбити, за двері, не давши скінчити гімназії. Після цього Юліан назавжди розчарувався у стабільності життя, бо як не гра в карти, то революція, війна чи ще якась холєра вказують людині на її правдиве місце, з якого зжене хіба смерть. А щодо життя позагробового — то се лише царство духів, те, що лишилось від розпаду свідомості, й тиняється у сумерку, терплячи якісь невідомі живим страждання.

Прокинувся фотограф з відчуттям, що стіни його тимчасового пристановиська зроблені з дикти [211] або картону. А за стіною чувся плач. Боліла голова, очі пекли, а кожен рух завдавав муки. Напевно, вчадів. Наступної миті його охопила безмежна туга, яка прокралася слідом минулої ночі, але він дозволив собою заволодіти. «Нині мене тут не буде», - вирішив він. Провідував колись опікуна в лічниці для душевнохворих, бачив таких пацієнтів і у фронтових шпиталях, проте його знання були недостатні, щоб чинити опір атаці, спрямованій на нього вчора біля школи. Але й винне у тому було й оточення! Голі дерева відкривали краєвид з цвинтарем і чорними бойківськими хатами, над якими літали ворони. Наче з природи зняли шкіру й виставили обдерту напоказ: дивіться, хіба можна вижити в такому світі, не стративши розуму? Час перед війною, що має вигубити ціле покоління, виглядає,зазвичай, нікчемним, щоби потім ні вбивця, ні жертва, не мали підстави шкодувати за життям. Мабуть, у вигаданому світі жити добре, коли уявляєш себе дитиною, квіткою, звірятком. Людей, що занурені у той вигаданий світ, не можна замикати разом з маніяками й одержимими. Це — різні істоти. Одні потребують жити власним життям, інші прагнуть увесь світ заповнити собою. Коли їм не дають так жити, вони хворіють умислово. І те божевілля може бути заразним.

Хто би міг подумати, що в бідному затурканому селі терплять на щось подібне, пояснюючи, правда, душевну хворобу впливом злих духів. Пан Юліан був тут спостерігачем, чужинцем, але знав, що, як тільки дасть собі послаблення, неминуче втягнеться в якусь неприємну історію. Нехай би Влодко повернувся, він вибереться звідси. Як і кожен мандрівець, фотограф потрапляв у різні пригоди. Не завше чинив розважливо.

Хлипання за стіною йому не сподобалось і, привівши себе в людський вигляд, Юліан пішов узнати, в чому річ: може, треба боронити те дівча, що його він сватав за графа чи барона. Поки він думав по дорозі, як це зробити делікатніше, двері розчинились і визирнула господиня, пані Ривка:

— Ой, яке нещастя, пане Юліане, яке нещастя! Нехай боронить Бог і вас, і вашу родину від такого нещастя!

— Заспокойтеся, пані Ривко, — узяв Юліан жінку за руку. — З ким нещастя? Сподіваюсь…

Ривка залилася слізьми:

— Бідна моя дитина, бідна моя Регінка!

З покою почувся розпачливий крик:

— Мамусю!

— Та скажіть, врешті, що сталося! — не витримав Юліан, подумавши, що в такому тихому куточку Імперії великого нещастя не мало би бути.

— Наш учитель, Господи…Моя Регінка…знайшла його. Неживого!

Фотограф порадив дати дитині чаю з рум’янку і вкласти до ліжка, а сам вийшов надвір. Утім, найцікавіше він уже пропустив. Мала Регінка, йдучи рано до школи, першою побачила вчителя. Той лежав у фосі з розпореним горлом, трохи віддалік того місця, де сталася трагедія. Виглядало так, ніби бідолаха в темряві напоровся на гострий патик у плоті, коли оминав болото.

— Але ж ніч була місячна! — вголос здивувався пан Юліан.

— Звідки пан знає, яка була ніч?

Від стривоженої юрби відділився чоловік в поліцейському мундирі.

— Бо… я учора увечері виходив подихати свіжим повітрям.

— Подихати повітрям?

Юліан зітхнув і вийняв з кишені візитівку.

— Ви знали небіжчика?

— Збирався з ним зустрітись.

— Вночі?

Для Юліана з його професією подібні питання не були чимось новим.

— Ні, вдень. Я хотів сфотографувати пана вчителя з учнями, а не насаджувати на кіл!

— Не мудруйте, добродію! Звідки ви знаєте, що сталося?

— Господиня сказала. Я зупинився на кілька днів у Лейби, разом з товаришем, корабельним агентом.

— А де ваш товариш?

— У нього повне алібі, пане офіцере. Ще вчора в обід поїхав до Дрогобича. Власне, я збирався його дочекатись і їхати туди нині.

— Прошу поки що зостатись.

«Звідки такі люди, як цей офіцер, — майнуло в голові у Юліана, — відчувають, що від них щось приховують? Або чоловік чується так, ніби він щось намагається приховати?» І щоб не дратувати поліцейську нишпорку, додав цілком мирно: