Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Оце і є диявол, святий отче! — шепнув мірошник через плече вітцю Янові, але голос підвів старого Стаха, тож сказане почули не тільки Півняче Перо й Сивий, навіть Марта, яка сиділа найдалі.
— Котрий з них? — недовірливо перепитав абат. — Отой, кошлатий?
— Та ні! — прикро повернувся мірошник до нетямущого настоятеля. — Кошлатий — то мій син! А Нечистий…
— …А Нечистий — це він про мене! — Півняче Перо скинув берет і помахав ним із усією можливою люб’язністю, щоб у тинецького настоятеля не залишилося ніяких сумнівів. — Сідайте з нами, святий отче, перекусимо, чим Бог послав…
Спершу абат Ян явно хотів щось сказати, можливо, навіть сакраментальне «Apage, satanas [15]!», але при останніх словах Великого Здрайці поперхнувся й надсадно закашлявся.
— Здоров був, Сташе! — як нічого не бувало вів своє Півняче Перо. — Ну, чого стоїш як стовп?! Ти ж бо торгуватися зо мною прийшов? Сідай, поторгуємося, по руках ударимо!
Схоже було, що в старого Сокири враз пропало будь-яке бажання торгуватися та битися з Великим Здрайцею по руках, але подітися мірошникові було нікуди.
— Тобі потрібна ця жінка, — нарешті набрався відваги мірошник.
— Потрібна, — погодився Півняче Перо, соковито хрумаючи пучком зеленої цибулі, і, незрозуміло чому, додав:
— Ет, перемелеться — борошно буде!
— А мені потрібна душа мого сина, — відрізав Стах і всім сухеньким тільцем обіперся на ковіньку, немов слова ці відібрали мірошникові й без того мізерну силоньку.
— Потрібна, — знову погодився диявол, сьорбаючи пиво дрібними ковточками. — Одного не збагну: за віщо мені її повертати? За твої красиві очі?
— А тому, що інакше… — старий Сокира затнувся. Ні, не так уявляв він собі цю зустріч. Домовитися з Півнячим Пером віч-на-віч, віддати йому Марту в обмін на синову душу, змусити скасувати давню угоду, а якщо обдурити спробує — як щитом, прикритися від Нечистого святим вітцем! Але отак, прилюдно, під пиво…
— А інакше… — тупо повторив мірошник і знову замовк.
— А інакше святий отець мене виганятиме. Правильно, Сокиро?!
Мірошник не озвався. Стояв, кліпав, супив ріденькі брівки.
— Тільки ви, святий отче, спочатку помізкуйте гарненько: чи варто через чаклуна Стаха мене гнати? — з уїдливою посмішкою теревенив Великий Здрайця. — Адже я вас обманом до млина не волік, очей не замилював, та й на Мартину душу не зазіхаю! І життя її мені ні до чого. Не вірите? Тоді запитайте в неї самої, а ще ліпше помізкуйте самі: невже наша мирна трапеза схожа на насильство?! А цей чудовий дідусь, святий отче, намірився прокляту душу сина свого на вашу сестру виміняти, а вашою сутаною бенедиктинською прикритися! От візьму я зараз, скасую угоду на Гарклівського вовкулаку та й піду собі геть — як гадаєте, святий отче, довго ви проживете з тієї хвилини? Адже ви тепер для Стаха Сокири — огнь палаючий, вічна гроза над головою!
Абат Ян відчував, що в словах Нечистого (якщо це й справді був він) приховується підступ, але поки він не міг нічого заперечити.
— Отож, ні до чого вам, святий отче, мене проганяти, — зробив висновок Великий Здрайця. — Я й сам можу піти. А можу й не йти. При мені Стах вас зачепити побоїться. Знає, старий шкарбан: як захочу, навіть сина батькові на горлянку кину. Їдьте з Богом у свої Шафляри, а ми з Мартою опісля договоримо. Авжеж, злодієчко?
І Півняче Перо вдоволено реготнув, помітивши, як пересмикнуло Яна при словах «з Богом», вимовлених нечестивими вустами.
Ян стояв розгублений. Він не хотів вірити дияволу, він би не повинен йому вірити — сатана ніколи нічого не робить просто так, нікому не допомагає задарма, і за всі його послуги потім доведеться розплачуватися, але… ніякого іншого виходу, крім як скористатися пропозицією Великого Здрайці, абат придумати не міг!
Великий Здрайця вичікувально дивився на абата, а той гарячково шукав правильного рішення; мірошник понурився й теж намагався щось придумати, та тільки нічого йому не спадало на думку — Марта вислизала з рук Стаха Сокири, так добре задумана угода розсипалася! А Марта завмираючим серцем чекала, чим скінчиться справа. Їй було страшно й чомусь водночас весело: усе, що могло трапитися, уже трапилося, і гірше, напевно, не буде; як гравець, який поставив на кін усе, що в нього було, вона чекала розв’язки.
Натомість десь зовсім поряд залунав кінський тупіт, і з-за щільної габи туману, що почала світлішати, вилетіла величезна постать вершника. Він летів мов навіжений.
Марта і Сивий ледь устигли відскочити в різні боки, аж тут кінські копита на друзки розбили горщик запашної підливи, що стояв скраю; вершник натягнув повід, кінь здибився й голосно заіржав, а наступної миті вершник уже зіскочив на землю.
— Михале! — скрикнула Марта.
І відразу щось волохате, розпаленіле, кинулося їй на груди й узялося облизувати обличчя мокрим шерехатим язиком.
— Джоше!
— За нами женуться! — сказав захеканий Михал. Він заклопотано дістав із-за пояса важкий пістоль і взявся перевіряти, чи не відволожився порох та чи справний ударний механізм.
Розділ шостий
1
Туман.
Квола мерехтлива завіса крихітними крапельками осідає на одежі, обличчях, руках; досвітня каламуть…
«Ой, туман, туман по долині, тиша навкруги, — зненацька згадалася Марті напівзабута вівчарська пісня, — хльоскає-цвьохкає старий баца довгим батогом…»
І вмить, як розпечене тавро в живе тіло: батько Самуїл, який непритомніє на руках Михала, на руках свого прийомного сина, а Кощава стоїть за плечем і регоче, падло!..
Барабанний дріб безлічі копит гримнув нізвідки. Він наростав, оглушав, огортав пульсуючим покривалом; усі, крім воєводи Райцежа, інстинктивно позадкували до тарантаса Півнячого Пера, немов шукали там захисту, один підмайстер загаявся, злякано озираючись, — і, бідолаха, майже відразу був на смерть стоптаний верхівцями, які вихопилися з туману.
— Дике Полювання! — скрикнув мірошник Стах і затис долонею рота.
Михал уже стояв за огорожею цвинтаря, тримаючи в лівій руці крадений пістоль, а права подовжилася на два з половиною лікті крицевого драгунського палаша, що колись став у пригоді славному баронові фон Бартенштейну.
Троє вершників миттєво спішилися, решта й далі гарцювали неподалік од воєводи та збуджено перемовлялися. Купка людей біля тарантаса, так само як і мертвий підмайстер на траві, їх анітрошки не цікавили. Мало кого чорти витягли такої ранньої пори снідати біля цвинтаря та й кинули під копита…
— Стійте! — Вигукнув абат Ян.
Він рвонув уперед і вужем прослизнув між верхівців, став між Михалом та переслідувачами. Намокла від роси сутана тяжко звисала з вузьких пліч, молитовник здійнятий до сірого неба, і якщо очі людини справді здатні вергати іскри, то це був саме той випадок.
— За яким правом розбій чините?!
Першим спішився вусань — колишній власник спрямованого на нього пістоля — він нетерпляче махнув вітцеві Яну.
— Забирайся геть, чернече! Потрапиш під гарячу руку — полисієш! Геть, кому сказано!
Ян Івонич не рушив з місця.
Вусань прикро скривився і вже намірився почастувати батогом настирливого ченця, що посмів стати їм поперек дороги, але тут із туману виринула нова діюча особа; виринула несподівано для всіх та й для самої себе. Власне, особа ця було не така вже й нова, а вельми-вельми підтоптана, та ще й налилася кров’ю від швидкого бігу, і вся огрядна постать квестора Ігнатія здіймалася й опадала з кожним вдихом-видихом, як тісто в діжі. Умудрившись години півтори тому виламати одну з нещільно прибитих дощок у причілковій стіні сарая — туди його замкнули підмайстри від гріха подалі — тож доблесний квестор увесь цей час блукав у проклятому тумані, ледь не плачучи від безсилля та марно намагаючись вибратися хоч куди-небудь. Кінський тупіт він сприймав, як витівки нечистого. Він навіть не знав, що ходить колами біля цвинтаря, аж поки вигук вітця Яна не стьобнув Ігнатія дужче од ремінного батога, підказавши правильну дорогу до порятунку душі й тіла.
