Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

— Правду кажучи, ми залишилися без речей, майже збилися з дороги і схоже на те, що потребуємо допомоги чи принаймні поради. Мушу сказати, ми досить кепсько згаяли час у горах із ґоблінами.

— З ґоблінами? — перепитав здоровань уже не так грубо. — Ого! То ви мали клопіт через них, чи не так? Чого ж ви до них потикалися?

— Ми не збиралися цього робити. Це вони зненацька заскочили нас уночі, на перевалі, який нам належало перетнути. Ми йшли із Західних Земель у тутешні краї, – це довга історія.

— Тоді вам краще зайти в дім і розповісти мені бодай частину, якщо це не забере цілий день, — промовив чолов’яга, жестом запрошуючи їх пройти до будинку через темні двері, які виходили у двір.

Увійшовши вслід за ним, вони опинились у просторій залі з вогнищем посередині. Хоча було літо, там горіли дрова і до почорнілих кроков підіймався дим, шукаючи виходу крізь отвір у покрівлі. Вони перетнули цю напівтемну залу, освітлену тільки вогнищем і світлом, яке пробивалося крізь горішню діру, й увійшли крізь іще одні, менші, двері до якоїсь ніби веранди, що стояла на дерев’яних палях, зроблених зі суцільних стовбурів. Вона виходила на південь і ще була зігріта й осяяна косими променями призахідного сонця, що золотило садок, увесь зарослий квітами, які підступали до самих сходинок веранди.

Тут вони всілися на дерев’яні лави, і Ґандальф почав свою розповідь, а Більбо чеберяв ніжками і розглядав квіти в садку, охочий дізнатися, як вони звуться, – адже він і половини з них ніколи раніше не бачив.

— Я йшов через гори з одним-двома друзями… – почав чарівник.

— Двома? — перепитав Беорн. — Я бачу лишень одного, і до того ж дрібненького.

— Ну, правду кажучи, мені не хотілось, аби ми потурбували вас усі гамузом, доки я не з’ясую, заклопотані ви чи ні. Якщо можна, я подам умовний знак.

— Ану подавайте!

І Ґандальф протяжно і пронизливо свиснув – одразу ж Торін і Дорі вийшли з-за будинку садовою доріжкою і стали перед ними, низько вклоняючись.

— Ви хотіли сказати «з одним-трьома», я бачу! — уточнив Беорн.

— Але це не гобіти, це ґноми!

— Торін Дубощит, до ваших послуг! Дорі, до ваших послуг! — разом промовили ґноми, знову вклонившись.

— Мені не потрібні ваші послуги, дякую, — відказав Беорн, — але гадаю, що вам потрібні мої. Я не надто полюбляю ґномів, але якщо ви справді Торін (син Траїна й онук Трора, як мені відомо) й оскільки ваш супутник цілком респектабельний, а до того ж ви вороги ґоблінів і не збираєтеся бешкетувати в моїх володіннях… – між іншим, як вас сюди занесло?

— Вони прямують у землю своїх батьків, на схід від Морок-лісу, — відповів за них Ґандальф, — і це цілковита випадковість, що ми взагалі опинились у ваших володіннях. Ми долали Високий Перевал, який мав вивести нас на дорогу, що пролягає південніше від ваших країв, — і там на нас напали злющі ґобліни, як я й збирався вам розповісти.

— Так-так, розповідайте! — гаркнув Беорн, який ніколи не був особливо ввічливим.

— Була жахлива гроза, кам’яні велети жбурлялися скелями, і ми знайшли притулок у печері на вершині перевалу – ми з гобітом та кілька наших супутників…

— Ви називаєте двох кількома?

— Та ні. Власне, їх було більше, ніж двоє.

— І де ж вони? їх убили, з’їли, вони повернулися додому?

— Та ні. Коли я свиснув, не всі з них наважилися вийти. Гадаю, вони знітилися. Розумієте, нас таки досить багато і ми дуже боїмося вас обтяжити.

— Ану ж бо свисніть іще раз! Оскільки гостини, здається, все одно не уникнути, то одним-двома гостями більше – не має великого значення, — пробурчав Беорн.

Ґандальф свиснув знов – і не встиг він досвистіти до кінця, як ніби з-під землі вигулькнули Норі й Орі (бо, як ви пам’ятаєте, Ґандальф звелів ґномам підходити парами через кожні п’ять хвилин).

— Здоровенькі були! — сторопів Беорн. — Та й моторні ж ви – і де ви тільки ховалися? Чи не в чарівника у скриньці? Ходіть сюди, мої стрибунці-молодці!

— Норі, до ваших послуг, Орі, до… – почали вони, але Беорн їх перервав:

— Дякую! Коли мені буде їм- ріпна ваша допомога, я попрошу. Сідайте і дайте мені послухати продовження цієї історії, а то вже настане час вечеряти, поки вона дійде до кінця.

— Щойно ми заснули, — вів далі Гандальф, — як у глибині печери розчахнулася тріщина, звідти вискочили ґобліни і захопили гобіта, ґномів, та ще й табунець наших поні…

— Табунець поні? Ви що – мандрівні циркачі? Чи везли силу-силенну всілякого добра? Чи ви завжди звете шістьох конячин табунцем?

— О, ні! Власне, поні було більше, ніж шість, бо й нас було більше, ніж шестеро, – а ось і ще двоє!

Саме тієї миті з’явилися Балін та Двалін і вклонилися так низько, що підмели бородами кам’яну підлогу. Здоровань спершу насупився, але вони просто зі шкіри пнулись у перебільшеній чемності, все киваючи і схиляючись, вклоняючись і махаючи каптурами біля колін, аж поки він перестав хмуритися й уривчасто розреготався: дуже вже вони були кумедні.

— Справжнісінька циркова трупа! — вигукнув він. — Та ще й прекумедна! Ходіть сюди, мої веселуни, – то як же звати вас? Зараз мені не потрібні ваші послуги – лише імена. Та сядьте вже і припиніть розгойдуватися!

— Балін і Двалін, — відповіли вони, не сміючи ображатись, і гепнулися просто на підлогу, з вигляду дещо ошелешені.

— А тепер розповідайте далі! — попросив Беорн чарівника.

— На чому я зупинився? А, так – лише мене й не схопили. Я вбив одного чи двох ґоблінів спалахом своєї патериці…

— Непогано! — буркнув Беорн. — Отже, й від чарівника може бути якась користь.

— …і прослизнув у тріщину, перш ніж вона зімкнулася. Я дійшов слідом за всіма до головної зали, де було повно ґоблінів – Верховний Ґоблін і з ним тридцять-сорок озброєних вояків. Я сказав собі: «Навіть якби ґноми не були закуті в ланцюги – що може зробити дюжина супроти такого збіговиська?»

— Дюжина?! Це вперше я чую, щоб вісьмох називали дюжиною. Чи у вас є й інші стрибунці, котрі ще не повискакували зі своїх скриньок?

— Авжеж! Схоже, ще одна парочка зараз буде тут – гадаю, це Філі та Кілі, — відказав Ґандальф.

І ці двоє миттю з’явились їм на очі й заходились усміхатись і вклонятись.

— Та годі вже! — зупинив їх Беорн. — Сідайте і будьте тихо! Продовжуйте, Ґандальфе!

І Ґандальф став розповідати далі, поки не дійшов до сутички в темряві, виявлення нижньої брами та їхнього переляку, коли вони побачили, що пан Торбин загубився.

— Ми перерахували одне одного і виявили, що гобіта немає. Нас лишилося тільки чотирнадцятеро!

— Чотирнадцятеро?! Це вперше я чую, що десять відняти один буде чотирнадцять. Ви хотіли сказати «дев’ятеро» – або ж назвали мені ще не всі імена ваших приятелів.

— Ну звісно ж, ви ще не бачили Оїна та Ґлоїна. Ах, світку мій! — ось і вони. Сподіваюся, ви пробачите їм, що вони вас потурбували.

— Та хай уже заходять! Хутко! Ви двоє – ходіть-но сюди й сідайте! Але погляньте, Ґандальфе, навіть зараз ми маємо тільки вас, десятьох ґномів і гобіта, котрий був загубився. Виходить лише одинадцять (плюс один загублений), а не чотирнадцять, якщо тільки чарівники не рахують якось інакше, ніж інші. А тепер, будьте ласкаві, розповідайте далі.

Беорн намагався цього не показувати, але розповідь справді почала його дуже цікавити. Розумієте, колись давно він добре знав ту саму частину гір, яку описував Ґандальф. Він кивав і щось бурчав, коли слухав про гобітове повернення та про те, як вони скотилися по кам’яному осипу й потрапили серед лісів у вовче кільце.

Коли Ґандальф дійшов до того, як вони залізли на дерева, під якими чигали вовки, Беорн підхопився, закрокував узад-уперед і забурмотів:

— Хотів би я там опинитись! Я б улаштував їм дещо ліпше, ніж феєрверк!

— Отже, — вів далі Ґандальф, дуже радий бачити, що його розповідь залишає гарне враження, — я зробив усе, що міг. Вовки казились унизу, а ліс де-не-де охопило полум’я – і тут із гір спустилися ґобліни й викрили нас. Вони закричали від зловтіхи і заспівали глузливих пісень: «П'ятнадцять пташок на п’ятьох ялинах…»