Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
– Я? Волів запросити?!
– А хіба ви хотіли б бачити сьогодні ввечері інших Звитяжців Кабіра? Кого саме?
– Та ні… якщо вже бачити – саме цих.
– Усе гаразд, – легко погодився есток Заррахід.
«…Чудові в мене друзі, – думав я, доки ми із Заррахідом їхали на присланих верхових конях у заміський дім Абу-Салімів, де мені було призначено аудієнцію. – І друзі чудові, і дворецький чудовий, і життя – щасливе… і піхви на будь-який смак. Це просто я сам, певно, чогось не розумію, все смикаюся, лютую, а довколишні тільки те й роблять, що безпутного Дан Ґ’єна на шлях істинний наставляють. Та ось невдача – не бачу я шляху істинного, а бачу безліч різних шляхів, істини ж у них порівну… Де він, де єдиний шлях Дан Ґ’єна, шлях Єдинорога – ні, просто Шлях Меча?! Де він?!.»
Із такими цікавими думками я й не завважив, як опинився в тій же залі, у якій не так давно відбувалася церемонія Посвяти, а клятий турнір був іще попереду, і все було гарно… Усе було гарно. Було.
Колиска новонародженого Придатка й далі стояла на церемоніальному підвищенні – я не бачив від дверей, чи є в колисці дитина – а в узголів’ї на родовій підставці мирно спав старий ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір.
І порожньо було в залі…
Я подумки торкнувся Чена – мені все легше ставало дотягуватися до нього не так, як колись, а через залізну руку, яка дивним чином ставала спільною частиною нас обох, і ми рушили було до підвищення, та не дійшли.
По-перше, нас зупинило звірине гарчання. У металевій клітці біля стіни метався з кутка в куток плямистий чауш – звір рідкісний не лише для Кабіра, але й для Мейланя, в окраїнних солончаках якого він і водився. Чауш скидався на катьярських бійцівських собак – короткошерстих, міцних, із вузькою щурячою мордою й налитими кров’ю очками – але був у кілька разів більший, із кривими, не по-собачому гострими пазурами; хвіст його від народження був схожий на стиснутий кулак, що невідь як виріс із звірового заду. Зараз цей хвіст-кулак дрібно тремтів і злобливо посмикувався.
…А по-друге, мене змусив обернутися голос.
– На Бесіду, Єдинороже?
Їх сонцесяйність, царствений ятаган Шешез Абу-Салім з’явився безшумно й раптово, з потайних дверей у кутку помосту. Він був у темних нелакованих піхвах, відверто підкреслюючи цим буденність зустрічі, і його важкий Придаток тримав Шешеза в руці, немов забувши причепити кільця піхов до шкіряного пояса.
Я не відповів. Запропонувавши мені Бесіду, Шешез очевидно мав на меті перевірити особисто все те, що він чув про нового, божевільного Дан Ґ’єна й нову руку його Придатка – а чув він, поза сумнівами, чимало. І насамперед – від Дзютте Уламка, блазня-мудреця. Можна уявити, що Уламок наговорив Шешезові…
– Це подарунок, – Шешез недбало показав на звіра, який глухо гарчав. – Учора привезли. То що, Єдинороже, почнемо Бесіду?
Ятаган коротко брязнув, до половини висунувшись із піхов, і різко ввійшовши назад, Шешезів Придаток несподівано легко зіскочив з помосту, і я відчув, що Шешез Абу-Салім боїться мене.
Боїться. Для того й клітку зі звіром у залу велів поставити, щоб сліпа звіряча лють йому хоробрості додала; для того й приймав мене в залі, де спав старий Фархад – славне минуле Кабіра; певно, підточили останні події колишню впевненість ятаганів фарр-ла-Кабірів… випробувати хоче, а боїться!
А я, я сам, колишній, – невже не злякався б той Дан Ґ’єн Бесіди зі Звитяжцем, про якого знав би те, що знав Шешез Абу-Салім про мене? Якби відав – ось переді мною той, кому довірено правителем переслідування Тьмяних; той, хто мало не вбив Придатка, який служив Дитячому Вчителеві й блазневі роду Абу-Салімів; хто змусив свого власного Придатка стиснути сталеві пальці…
Так, ятагане фарр-ла-Кабіре, і я б злякався. Зізнавшись у цьому перед самим собою, я в церемонному салюті вилетів із піхов і весело блиснув назустріч Шешезові.
І ятаган зопалу не помітив, що його Бесідник Дан Ґ’єн – у лівій руці Придатка.
У лівій.
У живій.
5
…Шешез пішов, як звичайно, від лівого плеча врозмах; я повів Чена назад і сковзнув під другий удар, скидаючи ятаган убік і загрозою зустрічного випаду змушуючи Шешеза стримати запал і перейти до ретельнішої оборони.
Помилився, помилився сяючий ятаган, усе врахував у мудрості своїй, але прорахувався – не вийде в нього перевірки Єдинорога, зірветься випробування!.. Якби на місці Шешеза був еспадон Ґвеніль або та ж Вовча Мітла – не впорався б я з ними, залишаючись у лівій Ченовій руці; а в правій, у залізній рукавиці немає у мене впевненості… яка впевненість може бути у диві, нехай воно навіть раз і сталося!
Проводь Бесіду, ятагане фарр-ла-Кабіре, проводь Бесіду, запитуй, відповідай, але не забувай вчасно сам ухилятися й Придатка свого вести! Не рубка в нас зараз, а Бесіда; не сила й вага в пошані, а вміння Звитяжця, то ж я для тебе й у лівій руці – Мейланьський Єдиноріг… нумо, Шешезе, ганяй задиханого Придатка, дзвени веселіше, хоч би ти був і тридцять три рази фарр-ла-Кабір!..
Я навіть устигав думати про стороннє. Є в колисці новонароджений Придаток чи нема; якщо є – чому не плаче вголос від шуму нашого? Чи всерйоз спить на підставці старий Фархад, чи нишком спостерігає давній боєць за чужою Бесідою? Чому ошалів плямистий чауш, навіщо раз за разом кидається на ґрати, випустивши криві котячі пазурі? – ага, тут якраз усе зрозуміло, даремно подумав, даремно відволікся… А ось те, що Шешезів Придаток уже на помості – то ж і ми вже на помості, і бачимо те, чого інші не бачать!
– Мей-лань!
Красиво летів Шешез, майже через усю залу летів, вибитий мною, та ще й по підлозі на чотири довжини клинка проїхав, і зупинився лише тоді…
Коли вперся в пазуристу лапу.
Не витримав замок, тріснуло в ньому щось – і розчинилися двері клітки, випускаючи на волю червонооку лють; припав звір до мозаїчної підлоги, і переможний рик прокотився по залі Посвяти, заметавшись між колон.
Лежав на холодних кольорових плитках ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір; лежав на палісандровому ложі ятаган Фархад іль-Рахш фарр-ла-Кабір; завмер у лівій руці Чена Дан Ґ’єн із Мейланя – і нічого не міг зробити нам звільнений плямистий чауш, який готувався до стрибка.
Нічого. Зуби його, пазурі його – нічого. Та й не став би він нам нічого робити.
Стояв на помості Чен Анкор із Анкорів Вейських; стояв поруч із ним захеканий Шешезів Придаток – і нічого не міг зробити їм плямистий чауш, бо поруч були двері, рукою подати, ті самі двері, і зовсім-зовсім поруч…
Не встиг би чауш. Стрибай чи не стрибай – не встиг би.
А я все думав про одне, хоч і нічого начебто Звитяжцеві про це думати; думав і не міг, не смів відволіктися, боявся відволіктися, і так і не знав…
Є колисці дитина-Придаток чи нема?!
Якщо нема – ось двері; ось сталь, перед якою не встоять ікла і пазурі… Якщо є – ось двері, ось сталь… ось звір і тендітна плоть у колисці. Майбутній Придаток Фархада іль-Рахша. Який стане колишнім, так і не ставши справжнім.
– Ільхан мохасту Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі! – глухо продзвеніло поза мною.
Ніколи у своєму житті не чув я такого дзвеніння; і невідоме для мене було значення сказаного.
Тріснула одна з опор дерев’яної підставки, дві інші не витримали ваги старого ятагана, зігнулися, спружинили, похитнувся палісандровий постамент…
Я це бачив.
Скреготнули пазурі по гладкій підлозі, ривком розігнулися потужні лапи, посилаючи чауша в повітря з невідворотністю збожеволілої долі…
І це я бачив.
Двоє летіли назустріч один одному: звільнений звір, обійнятий спрагою вбивства, і оголений ятаган Фархад, піхви якого зачепилися кільцем за обломлену опору підставки, яка послала Звитяжця в політ.
– …Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі! – луною пролунало удруге. Грізно й незрозуміло.
А тоді Чен, немов у сні, простягнув праву руку й легко піймав Фархада за руків’я. Уперше мій Придаток тримав одночасно зі мною іншого Звитяжця; але хіба не вперше існував Придаток (знову це кляте слово!) з невідь чиєю латною рукавицею замість руки?!
