Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл (читать книги онлайн без .txt) 📗
Але раптом він захитався і засичав від болю, удар не потрапив куди треба, булава зарилася в землю. Це Меррі, зайшовши з тилу, замахнувся своїм мечем-кинджалом і, проколовши плащ, вразив не закрите кольчугою місце під коліном ворога.
- Еовіно! Еовіно! - волав Меррі, сам себе не чуючи.
Еовіна через силу підвелася і, зібравши решту сил, прорізала мечем повітря між плащем і короною, над навислими могутніми плечима. Меч спалахнув, розсипався іскрами і розлетівся вщент. З брязкотом покотилася корона. Еовіна впала на тіло ворога. О диво! Плащ і кольчуга прикривали порожнечу. Вони валялися в траві, ці чорні ганчірки, а в небі над полем пролунав лемент, що перейшов у протяжливий стогін і полетів з вітром, затихаючи, завмираючи, поки не замовк назавжди.
Меррі стояв посеред поля, покритого трупами, мружачи очі, як розбуджена сова, - сльози текли ручаями. Крізь слізну імлу він бачив прекрасну голову Еовіни; дівчина нерухомо лежала поруч з Теоденом. Сніжногривий, здригаючись в агонії, сповз з тіла мимоволі убитого ним хазяїна. Меррі підійшов, підняв руку ярла, щоб поцілувати на прощання; Теоден розплющив очі.
Він був притомним, і голос його звучав спокійно, хоча і слабко:
- Прощавай, відважний гобіте. Тіло моє роздавлене, я відходжу до пращурів. Але в їхньому шляхетному колі мені не буде соромно. Я здолав Чорного Змія. Похмурий ранок змінився сонячним днем.
Меррі гірко плакав і нічого відповісти не міг.
- Вибач мені, володарю, - вимовив він нарешті, - я тебе не послухався і не зумів допомогти, і нічого не можу віддати, крім сліз...
Старий ласкаво посміхнувся:
- Не журися. Я тебе прощаю. Навіщо непокоїти щире серце? Живи довго і щасливо, якщо настане мир. А як станеш розпалювати люльку вечорами біля каміна, згадуй мене. Адже я так і не навчився в тебе курити...
Він прикрив очі, перевів подих і тихо додав:
- Де Еомер? Пітьма застеляє очі, а я хотів би побачити його перед смертю. Еовіні передай моє останнє вітання. Вона так не хотіла розлучатися зі мною... А мені вже більше її не бачити. [103]
- Володарю, - зривистим голосом почав Меррі. - Володарю, Еовіна...
Його перервав страшний шум, немов усі роги і труби навколо заграли одночасно. Меррі оглянувся. Він встиг забути про все на світі, здавалося, минула не одна година, а тим часом все це відбулося за якихось десять хвилин. Бій розгорівся з новою силою, і гобіт опинився в самій його гущавині.
Через Андуїн переправлялися нові і нові полки. Під мурами міста стояли солдати Морґулу, з півдня - піхота Хараду, а за нею колихалися спини оліфантів, що тягнули нові облогові вежі. Тільки на півночі майорів білий султан Еомера: роханці знов готувалися до атаки, а з міста вийшли всі воїни, що залишилися на ногах, і ополченці під прапором Срібного Лебедя - їм вдалося відкинути супротивника від воріт. «Де ж Гандальф? - непокоївся Меррі. - Може, він врятував би ярла та Еовіну...»
Ще не скоро Еомер та уцілілі дружинники змогли пробитися до місця, де залишили ярла. Коні не бажали наближатися до вбитого чудовиська; Еомер, побачивши Теодена, зістрибнув на землю і безмовно схилився над нерухомим тілом. Хтось обережно вийняв ратище прапора із стиснутої долоні Гутлафа, що лежав віддалік, і, розправивши полотнище, високо підняв його. Теоден повільно розплющив очі і^ помітивши свій прапор, знаком велів віддати його Еомерові.
- Вітаю тебе, ярле Еомер, - мовив він. - Йди вперед і здобудь перемогу. Також передай Еовіні мій прощальний привіт...
Теоден стулив очі, так і не довідавшись, що Еовіна лежить поруч з ним. Сльози стояли в очах вершників. Стиснувши зуби, Еомер промовив за звичаєм:
Але, вимовляючи ці слова, Еомер і сам, не ховаючись, плакав. Однак на довгу скорботу не було часу. Еомер витер сльози і наказав: [104]
- Нехай зброєносці залишаться тут і з пошаною віднесуть тіло володаря, поки битва не закипіла знову. Розшукайте також усіх полеглих дружинників Теодена...
Він обійшов лежачих на землі, вдивляючись в обличчя й окликаючи на ім'я. Раптом він завмер, немов уражений стрілою в серце, смертельна блідість вкрила обличчя, голос зрадив молодому ярлу.
- Еовіно! - вигукнув він голосно. - Еовіно, звідки ти тут? Чи я божеволію, чи зачарований? Доля відвернулася! Смерть, де ти? Прийди, забери усіх нас!
Не роздумуючи, не діждавшись гондорців, Еомер скочив на коня і засурмив у ріг, закликаючи своїх до останньої атаки.
Роханці не затрималися. Тепер вони не співали, тільки дрібний стукіт копит супроводжував їх, коли лавина вершників, обтікаючи тіло старого ярла, ринулася назустріч ворогам.
А гобіт Меррі все стояв на тому ж місці, сліпий від сліз; ніхто не заговорив з ним, та, напевно, його й не помітили... Він витер очі, підняв із землі зелений щит, дарунок Еовіни, і пошукав свій меч - той випав, коли Меррі вдарив назгула; права рука його тоді заніміла, і тепер працювала тільки ліва. Меч знайшовся: на очах у Меррі клинок його скорчився, задимів, як гілка, що випала з багаття, і розтанув. Так відслужив до кінця свою службу клинок, знайдений у могилі тих, хто не зазнав спокою й після смерті. Майстри, що старанно працювали над ним, коли дунадани були ще сильні і найлютішим ворогом їх був чародій-чорнокнижник з Ангмару, мали б пишатися долею свого виробу... Ніяка інша зброя, навіть у міцнішій руці, не вразила б так відчутно оболонку примари, не зруйнувала б злі чари, що охороняли цілість його невидимого тіла.
На простих ношах, покритих плащами, понесли зброєносці свого ярла і Еовіну до воріт Мінас-Тіріту. Всіх загиблих, однак, відразу забрати вони не змогли. їх було семеро, серед них Деорвін, начальник особистої охорони ярла. Частоколом зі списів і щитів відокремили їх від убитих ворогів і від туші крилатого чудовиська. Лише набагато пізніше повернулися до них товариші; крилатого спалили, а для Сніжногривого викопали могилу і зверху поклали камінь, з написом по-гондорськи і по-роханськи: [105]
Рясна зелена трава виросла навколо цього каменя, а там, де спалили скакуна назгулів, земля навічно залишилася чорною і безплідною.
Сповнений душевного сум'яття, змучений, плентався Меррі поряд з ношами, не зважаючи на те, що бій гримів за спиною. Він знемагав від утоми і болю, його трусило, як у лихоманці. Вітер з моря приніс рясний дощ; здавалося, цілий світ оплакує Теодена і Еовіну, заливаючи пожежі потоками мутних сліз. Скорботна хода порівнялася з першими рядами вищжаючої в поле гондорської кінноти. Ім-раель, правитель Дол-Амроту, притримав коня:
- Кого несете, друзі?
- Ярла Теодена, - відповів зброєносець. - Він загинув, але ярл Еомер вступив у битву, ви впізнаєте його по білому султану.
Імраель зістрибнув з коня, опустився на одне коліно перед ношами, віддаючи данину геройськи загиблому ярлу. Піднімаючись, він побачив на других носилках Еовіну і здивувався:
- Жінка у кольчузі! Невже ваші жінки теж воюють?
- Ні, тільки вона одна, - відповідали роханці. - Це Еовіна, сестра Еомера. Ми не знали, що вона серед нас, поки не знайшли на полі бою, і тепер нам залишається тільки оплакувати її!
Краса дівочого обличчя, навіть жовтувато-блідого, застиглого, розчулила Імраеля. Він схилився над Еовіною, придивився і раптом круто обернувся:
- Друзі, чи немає поблизу лікаря? Вона поранена, може, й смертельно, однак ще жива!
Імраель зірвав з кольчуги полірований нагрудник і приклав до холодних губ Еовіни; блиск металу покрив легкий, майже непомітний серпанок подиху.
- Не баріться ні хвилини! - мовив Імраель і відразу послав служника до міста, щоб у Домі Цілителів терміново готували все для допомоги пораненій. Сам же він, ще раз вклонившись ярлу і його доньці, скочив у сідло і повів кінноту в бій.
