Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
— Що з тобою, сину? — турбувалася мати. — Ти співаєш вночі, щось мугичеш… Може, захворів?..
Микола сміявся. Оленка лукаво дивилася на нього, розуміючи, в чому справа. Вони йшли з Миколою в ліс і там палко говорили про майбутню оперу, про її героїв, про їх нерозривний зв’язок з сучасністю.
І ось тепер прийшла пора творити. Микола знав — буде все. І опера, і ораторії, і симфонії. Аби лише вистачило снаги, бажання, запалу. Аби лише юнацтво підтримало, допомогло на цій нелегкій, але чудовій дорозі. Думка летіла далі й далі, малювала яскраві обрії, головоломні перспективи. Захоплений нею, Микола незчувся, коли прийшов до клубу. Вікна світилися, з-за дверей долинав веселий гомін. Біля клубу крутилося десятків два хлопчаків. Вони зацікавлено заглядали в двері, вікна, сподіваючись на видовище або кіно.
Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж рядами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, голосним шепотом сказав:
— Це він тебе викликає, Гапко…
В залі зареготалися. Микола поблід, змішався. Йому здалося, що присутні дивляться на нього зверхньо, іронічно. В душі зароджувалося неприязне почуття до цих смішливих, войовничих невігласів, які, не знати чому, вороже зустрічають свого ровесника і товариша після п’яти років розлуки.
Недалеко від сцени сидів Сергій. Його біла кучма підбадьорливо метлялася, він весело підморгнув Миколі. Давай, мовляв, не бійся!..
Микола ще раз кашлянув, хрипко проголосив:
— Товариші!
З задніх рядів хтось знову крикнув, піддражнюючи:
— Зараз ми вам прочитаємо лекцію на тему: «Вплив музики на врожай цукрових буряків!»
Знову регіт потряс зал. Микола зовсім розгубився. Всі розвеселилися, почали голосно перемовлятися, лузати насіння. Той об’єднаний тріск десятків зубів чомусь найбільше вразив Миколу. Він не стримався, безконтрольна лють заклекотіла в його грудях, обида залила свідомість.
— Як вам не соромно! Я прийшов, щоб поговорити з вами, розпочати цікаву роботу, а ви хуліганите та насіння лузаєте! Клуб же ваш власний, а ви його в свинюшник перетворили!
— Чистоплюй який! — почувся ображений дівочий голос. — Вирядився фертом, фіфу з города привіз та й думає, що пан! Бачили й не таких!.. Брудно йому в нас, одвик!..
У Миколи серце впало, в грудях щось занило. Що це? Звідки такий потік злоби, ревнощів і недовір’я? Хіба це не ті хлопці й дівчата, з якими він ганяв обручі по вулицях, їздив на соняшничині, купався в Дніпрі і драв пташині яйця на лузі? Хіба з іншими він ходив до школи і слухав розповіді вчителів про красивих і ясних душею людей?..
Посеред рядів підвелася невисока, кирпата дівчина — секретар комсомольської організації. Вона затрясла маленьким кулачком, блиснула чорними оченятами.
— Ану замовкніть! Як не соромної Микола приїхав у село, щоб навчити нас справжній музиці, пісні, а ви його зустрічаєте, наче уповноваженого з району!
— Хай не задирає носа!
— Самі вчені!
— Без нього вміємо співати!
— На біса нам його консерваторія!
— Ей, дівчата, пішли на вигін. Заспіваємо без учених…
— Пішли…
Загуркотіли лавки, зашуміли дівчата і хлопці, потяглися до виходу. З гамором, сміхом і свистом повалили на вулицю. Над селом полинув дзвінкий заспів:
Микола стояв непорушно, засоромлений, розлючений, змішаний. Яка ганьба! Позорище! Провал! Куди подіти очі від сорому? До нього підійшов Сергій, дівчина-секретар. Вони щось говорили йому, втішали. Микола не слухав. Ледве стримував сльози обиди, злості, карався думкою: за що? чому?
А в вечірньому небі сумовито звучало, затихаючи:
Микола зірвався з місця, не прощаючись ні з ким, вибіг на вулицю. Городами пробрався до річки, сів на кручі над водою. Хвиля тихо, ледве чутно хлюпала, вторячи вечірній тишині, зоряному спокійному безмежжю. Гнів проходив у серці хлопця. Він став відчувати, що допустив якусь помилку.
Викупавшись, Микола пішов понад берегом. Ще здалека побачив огник біля землянки діда Василя. Над лозами курився димок, чимсь смачно пахло. Біля вогню темніли дві постаті. Чувся гомін.
Микола виступив з пітьми. Одна з постатей метко схопилася, з радісним вигуком кинулася до нього.
Оленка! Вона взяла Миколу за руку, потягла до вогню.
— А ми з дідусем картоплю печемо, — гордо заявила вона. — А завтра юшку зваримо! Сідай до гурту. Він таке цікаве розповідає. Про подорож навколо світу! А ти не чув! О!..
Микола привітався з дідом, сів на пісок. Дід Василь запитливо зиркнув на нього з-під навислих брів, насмішкувато запитав:
— Щось не так?
Микола мовчки кивнув. Оленка злякано заморгала віями, жалібно мовила:
— А що? Тебе обидили? Миколо! Чого ж мовчиш?
— Все ясно, — махнув рукою дід. — Мабуть, почав з трибуни — в переносному розумінні, звичайно: «Ми та я, прийшли до вас! У нас завдання! У нас проблеми! Ви повинні!» Чи не так, Миколо?
— Угу, — присоромлено схилив голову Микола.
— Ото ж бо й є. Ану розкажи все, як було…
Хлопець ображено засопів, але все-таки розповів. Дід помовчав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, і коли полум’я осяяло обличчя Миколи мінливим промінням, строго сказав:
— З дурниць почав. Бо думав, що виконуєш ве-е-елике завдання! Всесвітню місію! Що людство без тебе пропаде! Не міг робити діло просто, спокійно… так, як, наприклад, дихаєш…
Микола вражено глянув на діда. Велична простота цієї думки блискавично ввійшла до його свідомості. Він схопив мозолясту, покорчену від роботи старечу долоню, вдячно потряс її.
— Ой діду, спасибі вам! Я був просто дурень безмозкий! Ой і розумний же ви!
Дід Василь з досадою махнув рукою, одвернувся. Незадоволено буркнув:
— Який там розумний. Не розкидайся такими словами. Світ розумний, а не я. В кожному таїться знання — від найменшого до геніального… Тільки дехто тримає його під сміттям… Живи, думай, а головне, працюй… і не як-небудь, а на повну силу… і не ради возвеличення себе, а ради інших людей… і ти зрозумієш всю мудрість світу..»
— Дідусю, — тихенько озвалася Оленка, дивлячись захопленими очима в зоряне небо, — мені здається, я починаю розуміти…
— Що, дитя моє?..
— Велику суть колективізму… братства… творити ради інших, ради друзів своїх… і тоді…
— Тоді, — підхопив дід, вигрібаючи спечені чорні картоплини з жару, — всі душі будуть відкриті для інших, всяка діяльність буде не для себе, а для всіх, зникне егоїзм, і людство стане як єдиний торжествуючий дух… побудує царство свободи…
— Це вже щось містичне, діду, — несміливо озвався Микола.
— Дурниці! Яка там містика! Зрозумій, що людина буде розвиватися без кінця. Боги всіх народів будуть блідими тінями проти майбутньої прекрасної людини… Що? Зрозумів тепер? І ти, доню? От і добре… А тепер хапайте картоплю, доки гаряча, лупіть її. Ось сіль… Нема нічого кращого з їжі від печеної бульби. Хто не розуміє цього, тому ніяка філософія не поможе. Хіба не так, голуб’ята мої?..
СВЯТО БУДНІВ
Перший урок пішов Миколі на добро. Він вирішив не агітувати, а діяти. З’їздив у Київ, вициганив у директора консерваторії кілька стареньких музичних інструментів — скрипку, дві гітари, три балалайки. З тією здобиччю впевнено повертався в Зеленьки. Коли підходив до клубу, зустрів Герасима Степановича. Той здивовано блимав п’яними оченятами, розводив руками.
