Останній шаман - Тисовська Наталя (книги онлайн .txt) 📗
Маленькій постаті нарешті вдалося випручатися, й вона підскочила до мисок, повних куті. Доки їй не завадили, вона ногою поперекидала миски. Каша висипалася на землю, у підталому снігу перетворюючись на брудну калюжу. Хованець на мить склепив міцно повіки, щоб не бачити такої наруги.
— Ну, навіщо? Навіщо? — долинув важкий басовитий голос.
— Що — навіщо? — голос жіночий.
— Як незручно!.. Як негарно!.. — бідкався голос чоловічий. — Хтось варив, старався…
— Дурню ти, дурню! — лагідно заспокоїв його голос жіночий. — Той, хто варив, тільки радий буде, що миски поперекидані. Це ж добрий знак! Пішли звідси.
І дві постаті — висока, поважна й маленька, вертлява — пішли, тримаючись за руки, в напрямку міста, яке тільки вгадувалося в цілковитій темряві зимового вечора.
Розділ XVII
ЗАРУЧНИЦЯ
Ліна натиснула на тугу ручку й опинилась у довгому коридорі, який закінчувався ще одною величезною залою, заповненою гральними автоматами та де-не-де — столами, встеленими зеленим. На порозі їй безмовно загородив дорогу охоронець. Ліна простягнула йому магічну картку.
— Проходьте, — відступив охоронець.
Ліна зайшла до зали й одразу зачепилась оком об двох чоловіків, які навіть у задушливому приміщенні казино не схотіли скидати своїх довгих чорних пальт. Від задухи в них розчервоніли пики, аж пашіли. Чоловіки грали в рулетку; перед ними на столику стовпчиками були зложені великі чорні й зелені жетони. Вони напружено слідкували за кулькою, яка скакала по колу. Не випускаючи з руки бокалу з «Маргаритою», Ліна підійшла до столу з рулеткою, де холодноокі гравці напружено чекали своєї долі: кулька крутилася, як божевільна.
— Доброго вечора, — мовила Ліна запанібратськи. — Не заважатиму?
Один із чоловіків на секунду скосив до неї очі, і саме в цю мить кулька зупинилася. Чоловік смикнувсь і стис кулаки.
— Ви не виграли? — легковажно спитала Ліна. — Вибачте, я жодного разу не грала в рулетку…
Товариш неввічливого чоловіка повернувся до Ліни, оглянув її з голови до ніг, підморгнув своєму супутнику, а потім і круп’є, який сприйняв це з незворушним виразом обличчя, і запросив Ліну:
— Приєднуйтеся до нас!
— Дякую, — мовила журналістка, сідаючи в крісло й примощуючи «Маргариту» собі на коліно. — Де мені взяти жетони?
І одразу ж до неї підкотив хлопчина з візочком, на якому стовпчиками були складені різнобарвні жетони, деякі ще загорнуті в нерозірваний папір. Хлопчина зупинився безмовно.
— По десять і по двадцять п’ять, — мовив чоловік, із яким Ліна навіть не встигла познайомитись, і поліз до портмоне за грошима. Ліна теж зробила рух до сумки, але він ображено приклав руку до грудей: — Я плачу!
— Дякую, — сказала Ліна, фальшиво-ніжно зазираючи йому в очі. — Ми познайомимось?
— У жодному разі! — вигукнув чоловік. — Таємниця додає пікантності стосункам.
Ліна висмоктала «Маргариту» до денця, лишивши у склянці снігову кучугуру, яка із жовтуватої одразу перетворилася на білу. Вона пошукала очима, де б поставити бокал, але новий знайомий махнув комусь рукою — і біля Ліни виріс бармен із тацею в руках. Бармен обережно витягнув із Ліниних стиснених пальців пустий конус бокалу і вклав їй у руку свіжу порцію лимонної «Маргарити».
— Дозволите вас пригостити? — між тим запитав новий знайомий. Його нервовий супутник міцніше стиснув тонкі вуста.
— Дозволю, якщо ви не зловживатимете цим. У мене вже від алкоголю трохи крутиться в голові.
— О, що таке одна «Маргарита»! — незнайомець поправив яскраву краватку, що так пасувала до зелених кольорів, у яких був виконаний інтер’єр приміщення. — Ви граєте? — спитав він Ліну й указав на жетони, що двома стовпчиками стояли перед нею.
— Тільки якщо ви мені допоможете.
— Залюбки.
І він швидко й коротко пояснив їй, як треба ставити. Ліна зважилась. Один із стовпчиків жетонів, подарованих незнайомцем, щез із-перед неї.
— Ви сміливо ставите! — вигукнув незнайомець.
— Ризик невіддільний від моєї професії.
Незнайомець, що, на відміну від свого супутника, всім корпусом був обернений до Ліни й зовсім не спостерігав ні за діями круп’є, ні за поведінкою примхливої кульки, запитально підняв брови:
— Що за професія?
— Журналістка кримінальної хроніки.
— І тут ви?..
Ліна звела на незнайомця великі очі кольору горіха:
— Шукаю убивць Святослава Пилиповича Шапки, головного лікаря районної лікарні міста Рябокінь.
Супутник незнайомця закашлявся, та голови не повернув. Круп’є незворушно робив свою справу. В зал зайшло ще троє відвідувачів, які, придбавши жетони, влаштувалися коло покерних автоматів. Приміщення одразу наповнилося голосами, стуком клавіш, механічною музикою.
— Я читав про це вбивство в газетах, — мовив незнайомець. — І як просувається журналістське розслідування? Хто вбивця?
— Вбивці, — виправила Ліна. — Їх було двоє. Є свідок.
— Секунду, — вибачився незнайомець, нарешті повертаючи голову до рулетки.
Рулетка стала, кулька завмерла, спинивши свій шалений біг, круп’є оголосив:
— Тринадцятий номер.
Незнайомець знову всім тілом повернувся до Ліни.
— Вітаю! Вам щастить.
— Я виграла?
— Хіба не ви поставили на тринадцятий номер?
— О, справді!..
Круп’є віддав розгубленій Ліні виграш, запросив робити нові ставки, знову розкрутив рулетку. Ліна тягнула «Маргариту» через рурочку на цей раз повільніше, бо в її сп’янілих очах уже почали зблискувати химерні ідеї, як вона вивідає, що за диск шукають ці двоє, що за таємницю взяв із собою до могили Святослав Пилипович Шапка. А потім — потім вона принесе диск Оресту і навіть розпитає, як здоров’я його величезного страшного пса, а потім… Вона згадала сумну усмішку Ореста й мимоволі усміхнулась сама, допиваючи «Маргариту».
— Ще одну? — запитав незнайомець.
— Ні-за-що.
Змахом руки незнайомець закликав бармена, який вивіреними рухами повторив свої маніпуляції: викрутив пустий бокал із Ліниної долоні й натомість вклав бокал повний. Біля покерних автоматів вчинилося легке заворушення, весело хлюпнула нескінченна механічна мелодія, задзвенів нервовий жіночий сміх.
— Сьогодні казино несе колосальні збитки, — зауважив з іронічною посмішкою незнайомець. — Спершу ви, потім любителі покеру…
— А я багато виграла?
Мовчазний супутник незнайомця зиркнув на Ліну здивованим оком.
— Півтори тисячі гривень.
— Моя місячна зарплатня… — пошепки сказала Ліна. Незнайомець запахнув пальто й підвівся, простягаючи Ліні руку.
— Якщо ви вже виконали місячний план, дозвольте запросити вас на пізній обід або ранню вечерю.
Ліна звелася на нетвердих ногах. «Маргарита» шуміла в голові й слабкістю розтікалася по всьому тілу. Незнайомець махнув комусь у глибині залу. Одразу ж до них підкотив хлопець із візочком, повним жетонів, і обміняв, старанно підраховуючи, жетони на гривні. В Ліниній руці опинилася пристойна пачка двадцяток.
— Ходімо? — запитав незнайомець, повертаючи Ліну обличчям до виходу й киваючи своєму супутнику. Супутник рвучко піднявся з-за столу й рушив до виходу трохи позаду від них, зашпилюючи на ходу чорне пальто.
Ліна недовірливо озирнулася на суворого й мовчазного супутника.
— Навіщо він застібає пальто? — спитала вона незнайомця, який обережно, але твердо вів її до виходу. — Хіба ми не тут пообідаємо?
— Є чарівне місце зовсім неподалік. О, яке філе міньйон там подають! Рапани під білим соусом… Креветки… Асорті з морепродуктів… Ви ж любите морепродукти?
— Не виношу, — чесно зізналася Ліна.
— Тоді курячі крильця під соусом «териякі».
— Ну, не знаю… — завагалася Ліна. Курячі крильця під темним, солодким і гострим соусом «териякі» смачно запахли в її уяві.
Біля виходу з зали, куди двері відчиняє тільки «допуск третього рівня», замість натренованого охоронця стояла, спиною привалившись до лутки й мружачи очі, чорно— і буйнокоса відьма в рожевому піджаку. Впіймавши Лінин погляд, вона весело підморгнула, відступаючи від проходу й пропускаючи маленьку журналістку та її небезпечних супутників.
