Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Сам він у нечасті хвилі душевного зворушення, споглядаючи шафу з книжками чи бджілок, що літали над розквітлими яблунями, усвідомлював: Бог знає, що робить, коли дає комусь забагато щастя або забагато нещастя, бо знає, скільки кожен може витримати. І якщо хтось помирає рано, в діточому віці, то хто знає, чи не став би, якби жив далі, убійником [188] чи злодієм. Зрештою, власних дітей Гарась не мав, а чужі часто над ним жартували, перекривлюючи його кострубату ходу, бо Гарасева нога не гнулася в коліні.

І цього дня Петро не втрапив до отця Антонія. Спершу стояв із ґаздами, слухаючи про Америку, а коли ті почали один за одним відходити, згадав за Орка.

Пан фотограф тихенько збирав задубілими руками свої причандалля. Сонце зупинилось над лісистою горою перед тим, як спускатись. Юліан знав наперед, коли скінчиться його робота, бо вона залежала від сонця. Влодко, навпаки, забув про час. Він не міг залишатися сам, і се вже виглядало на якусь патологію. Не міг іти по вулиці, аби когось не зачепити з розмовою. Юліан при потребі теж потрафив [189] би бути симпатичним хлопцем, коли того вимагала його робота, однак найліпше чувся посеред природи: коло води, на путівці, посеред лугу, щоб нічого не краяло круглого неба на кавалки, не ділило. Хотів ще нині пройтися до смерку, відсвіжити голову.

Юліан полегшено зітхнув і з утіхою глянув на краєвид, що вільно розкинувся перед очима: річка, оторочена пухнастим плетивом лози, жовтаве поле, прозорий ліс. «Господній сад», як казав один його знайомий пастор-філософ. Ліси, вірив він, не виростають самі: їх садить Господь, а люди Йому наслідують. Влодко, його товариш по мандрівці, не мав ні найменшого чуття природи, і ніщо його так не тішило, як електричні лампи, залізничні колії та авта. У цьому теж була своя краса, але небезпечна. Люди завжди є джерелом небезпеки, так само, як і їхні творіння.

Тим часом Орко був полишений сам на себе, а його не можна було полишати на самого себе, зрештою, як інших хлопців у тім віці. Бо вони легко можуть натворити дурниць. Чують у собі силу й бажання вступити до світу дорослих, та не можуть знайти до нього входу. Орко недовго цікавився роботою фотографа, бо не бачив її результатів, та й старші хлопці почали витісняти його, як замолодого, що стало основною причиною того, що Орко намірився йти додому і почитати календар. Що ще мав робити в неділю… Та враз у голові в нього засіло слово, ніби хтось його шепнув просто у вухо. Одне — єдине слово: міст. Він якраз вийшов за церковну огорожу. Маєш іти зараз на міст. Із-за старої липи висунулася кремезна постать вуйка з Нагуєвич, що невідомо де був досі. Може, Орко його не зауважив. Може, той мав якесь діло до тата. Однак вуйко показав рукою в бік ріки, й неважко було здогадатись, що він хоче поговорити з Орком без свідків. На ріку пополудні ніхто не виходив, але хлопець про се навіть не подумав. Небіжка мама завжди дорікала татові, що той не признає своєї родини в Нагуєвичах: «Не мусиш у них щось просити. Усі люди як люди, ходять на гостину одне до одного, а ми — ні. Не дай, Боже, щось з нами станеться, хто подбає про дітей?» А тато гнівався, гримав дверима й тікав з хати. Отже, була якась таємниця, про яку ніхто не хотів говорити. Або вже наговорилися донесхочу. Орко трохи розгубився, згадавши за тата. Але того ніде не було видно. Поки хлопець роззирався, вуйко з Нагуєвич щез, може, сховався за липою. Ні, за липою його не було. Може, за капличкою святого Миколая, де стояла розмальована гіпсова подоба найдобрішого з усіх святих, прибрана восковими квітами й виноградом. Святий Миколай перебував у раю, і туди можна було заглянути через невеличке віконечко. Втім, Орко завеликий для того, щоб зазирати у той діточий рай. І це у нього відібрано разом із дзвіницею і школою.

«Міст», - знову почув він слово у себе в голові, й тепер воно цілковито його опанувало. Орко вдруге вийшов за церковну огорожу, забувши вклонитися високому дерев’яному хресту з присохлими до нього давно мертвими квітами. Прибиті дощами, вони виглядали як наріст на розтрісканій сухій деревині. Усі думки покинули його голову. Орко зійшов з горбка, керований чужою волею, і наче сліпий, рушив дорогою до річки. Минув гуральню [190], на воротах якої стояв пан управитель, той самий, перед яким мала замовити слово хресна його мами, кухарка Каролька, аби дав татові якийсь заробок. Пан управитель у високих блискучих чоботях навіть не зауважив хлопця, а може, не повірив, що хтось посмів би пройти повз нього, не привітавшись. Зрештою, мав погану пам’ять на хлопські обличчя й міг подумати, що то хтось чужий. А Орко бачив перед собою лише дорогу, що вела до моста. Той просмолений міст перше належав урізьким дідичам, і тоді на ньому стояли два гайдуки, що брали плату за проїзд фірою. Тепер можна було ходити та їздити кожному, але міст мав лиху славу. Чи то на ньому бачили якісь страшні речі, чи довкола підпор під час повені в корчах застрягали утоплена худоба, а часом і люди… Одним словом, міст відбирав своє мито від ріки. Орко відважно ступив на нові непросмолені дошки, що ними замінили зношені. Дійшов до середини, схилився на поручні й втупився у мутну воду, що бігла внизу.

Петро прийшов додому одним з останніх. Але так і не насмілився щось спитати в пана агента. Той промовляв так гладко й рівно, як єгомость на проповіді. Обіцяв вернутися через пару днів, бо мав справи у Дрогобичі. Там його вже чекають ті господарі, котрі зголосились їхати до Америки. У Петра аж голова розболілась з того всього. Він гадки не мав, що був запримічений Влодком: не багач, але й не жебрак, з тих, хто довго думає, та мало говорить. Проте від ласки стає м’яким, як віск. Як уже пообіцяє, то повстидається порушити слово. У корчмі він його не бачив, отже, не п’є. Теж добре. Усього Влодко примітив десь зо п’ять кандидатів. Аби один зважився — інші підуть за ним. У Влодка з’являвся особливий погляд, коли мав якийсь інтерес. Зазвичай при цьому очі в людей робляться примруженими й лукавими, а у Влодка вони розкривались широко, ніби в дитини, або, як казали недоброзичливці, у кота. Порівняно з Юліаном, самотнім буськом [191] на життєвому полі, Влодко стояв на ступені нижчому. Чутливість уживалась у ньому з практичністю, наївність — зі здоровим глуздом. Влодка можна було передбачити, Юліана — ні. Пан фотограф міг зупиняти час, як на світлині, й насолоджуватися монотонністю буття. Влодко ніколи не мав такого привілею.

Та для урізьких людей вони були однаковими — панами, і всіляке наближення до них сприймали з недовірою. Надмірна приязнь чи навпаки, злість, викликала в цього простого люду спротив, а панібратство — зневагу. Річ була не в багатстві, а в нерозумінні потреб один одного. Юліан не приймав пояснень цього феномена від інших: волів сам порівнювати людські характери, аби колись, можливо, вивести якусь загальну формулу людської істоти. Сам він вважав себе сумішшю інтелектуала й інтелігента, поєднанням внутрішньої зосередженості із засадами гуманізму, а, отже, належав до небезпечних людей. Зі своїх багатолітніх спостережень за людською натурою Юліан зробив вислід [192]: кожна людина складається ніби з двох осіб, трохи темнішої і трохи світлішої, бо це потрібно для життя, це спосіб пристосування. Тому чорно-біла світлина краще передає суть людини, ніж та сама людина, але жива. Тінь вартніша від самого предмета. Юліан прочитав це у книзі про хінське [193] мистецтво.

А ось отець Антоній вважав, що добро і зло постійно борються в людині, тому не визнавав жодних тіней. Майже за Аристотелем: людина або звір, або Бог. Окрім того, на його думку, не кожна людина годна розібратися в тому, що є добро, а що зло. Лише святі та блаженні. Дух же самого отця Антонія, часом гірко голосячи, блукав по життю наосліп, і кожної миті міг звалитися в яму гріха. Цілого життя йому не вистачало, щоб утвердитися у вірі.