Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

— Він не спуститься конем по такій кручі, - сказав Сем. — Але, мабуть, уже зрозумів, що ми тут спустилися. Краще відійти подалі!

Але це було не так легко. Дуже заважали торби за спинами, чагарник та ожина чіплялись до ніг. Залишений позаду пагорб перешкоджав вітрові віяти у долині, і незабаром стало задушно. Коли ж нарешті дісталися до більш відкритої місцини, то усі змокли, ледь дихали і подряпалися з ніг до голови. До того ж не були впевнені, що не втратили потрібного напрямку. Береги струмка стали низькими, він поширшав, утратив глибину і спокійно тік кудись у бік Брендівіни.

— Ага, та це ж Засічний струмок! — здивувався Пін. — Якщо нам треба повернутись на попередній курс, переправимося тут і завернемо праворуч.

Вони перейшли струмок бродом і швидким кроком рушили по широкому лугу, де ріс очерет. Потім знов почався ліс — високі дуби, де-не-де берест чи ясен. Земля була рівна, підліску небагато, але дерева стояли надто тісно й не давали змопг зазирнути уперед. Поривчастий вітер підіймав опале листя, з похмурого неба почали зриватися окремі краплі. Потім вітер вщух, і пішов рясний дощ. Гобіти пустилися майже бігом по галявині, вкритій травою, поринаючи у купи опалого листя, а дощ шурхотів та шурхотів навкруги. Вони мовчали й раз у раз озиралися, доки, по півгодині, Пін сказав:

— Боюся, чи не завернули ми занадто на південь. Бо здається, що ми йдемо уздовж лісу, а не впоперек! Цей ліс завширшки не більше милі, ми давно мали б пройти його наскрізь! [101]

— Не варто кидатися туди-сюди, — сказав Фродо. — Тепер уже нічого не вдієш. Підемо, як і йшли! Відверто кажучи, не дуже мені хочеться виходити з-під дерев…

Вони подолали ще дві-три милі; дощ скінчився, сонце знову визирнуло з-за розкошлачених хмар. Полудень вже минув, час підживитися безперечно настав. Вони зупинились під великим берестом; листя його, хоч і пожовтіло, та ще не опало, й земля під ним залишилась сухою. Коли розпакували припас, виявилося, що ельфи наповнили їхні фляги прозорим, слабко-золотавим напоєм, що мав запах квіткового меду. Від нього забувалась усяка втома. Незабаром вони вже сміялися й над непогодою, й над Чорними Вершниками — адже дім був уже так близько!

Фродо притулився до стовбура береста й заплющив очі. Сем з Піном, сидячи поряд, стиха заспівали:

— А я поспав би залюбкиї — повторили вони вже голосніше, але відразу осіклися. Фродо скочив на ноги. Довге-довге волання доніс вітер, похмуре скигління самотньої і лютої істоти. Воно ставало то гучнішим, то тихішим й скінчилось високою пронизливою нотою. Гобіти ще не ворухнулися, як знов пролунало, немов у відповідь, нове волання, більш віддалене та слабке, але таке ж моторошне й похмуре. Потім запанувала тиша, яку порушували тільки вишуми вітру серед листя.

— Як гадаєте, що це? — спитав нарешті Пін, намагаючись говорити зневажливо, але злегка заїкаючись.

— Якщо птах, то я таких не чув, — сказав Сем.

— То не звір і не птах, — заперечив Фродо. — То хтось когось кликав, то якісь слова, тільки незрозумілі. Але у гобітів таких голосів не буває…

Більше вони про це не говорили. Всі троє подумали про Чорних Вершників, але промовчали. Тепер їм не хотілося ні відпочивати, ні йти далі; але крізь луки треба було пройти, і то якнайшвидше й обов'язково засвітла. По кількох хвилинах вони закинули торби за плечі і рушили уперед.

Незабаром ліс несподівано скінчився. Відкрилася широка долина, поросла травою. Тепер стало видно, як далеко [102] вони відхилилися на південь: плаский пагорб Брендітропа вже підіймався за рікою, але не просто перед ними, а далеко ліворуч. Насмілившись, вони вийшли з-під дерев і щодуху рушили по рівнині.

Спочатку їм було страшно йти так, без прикриття. Верхівка пагорба, де вони снідали, залишилась далеко позаду. Фродо здавалось, що там ще й досі майорить чорна постать вершника, але насправді вона вже зникла безслідно. Сонце пошматувало хмари й тепер котилося до пагорбів, яскраво освітлюючи краєвид. І хоч неспокій не залишав їх, страху вони вже не відчували; земля навкруги ставала все більш затишною та доглянутою. З'явились ретельно оброблені поля та пасовиська між живоплотами й канавками для відведення води. Все було тихо та мирно, як і у будь-якому куточку Краю. З кожним кроком настрій гобітів поліпшувався. До Ріки було палицею кинути, і Чорні Вершники здавалися тепер далекою лісовою примарою.

Вони пройшли по межі просторого лану, де росла ріпа, й зупинилися біля міцно збитих воріт, що перекривали подальшу дорогу; вкрита слідами коліс, з'їжджена, вона бігла поміж огорожами до віддаленої левади. Пін присвиснув:

— Я знаю ці ворота, й леваду теж! Це землі Чудернака. За тими деревами його дім.

— Ще нам цього не вистачало! — сказав Фродо з таким переляком, наче Пін указав йому на драконівське лігвище. Супутники поглянули на нього здивовано.

— Чим тобі не до вподоби старий Чудернак? — спитав Пін. — Він добрий друг усіх Брендібоків. Ясна річ, хто йому поля пошкодить, тому буде лихо, собак він тримає злющих, але ж тут як-не-як до кордону недалеко, кожен має бути насторожі.

— Та знаю, знаю, — сказав Фродо. — Але все ж таки, — додав він з сором'язливою усмішкою, — боюся і його, і тих собак. Довгі роки я цю ферму обходив здалека. Коли я був ще хлопчиськом і мешкав у Бренді-Долі, то лазив до нього по гриби, й він кілька разів ловив мене. Нарешті він дав мені доброго прочухана, а потім притяг до своїх псів та й каже: «Погляньте, дітки, якщо цей малолітній негідник ще колись суне свого носа сюди, дозволяю його з'їсти. А тепер проведіть його!» І ті звірюки гнали мене до самісінької Переправи. Я так ніколи цього жаху й не позбувся, хоч, маю визнати, собаки були добре виховані і навряд чи й торкнули б мене. [103]

Пін розсміявся:

— Отож тепер маєш нагоду уладнати це діло, тим паче, що ти плануєш оселитись у Забоччі. Дядько Чудернак насправді добрий, аби тільки ніхто не спокушався на його гриби. Якщо йти по дорозі, ніхто не запідозрить, що ми злодії, а при зустрічі я з ним поговорю. Він приятель нашого Меррі, і ми бували тут часто.

Незабаром з-за дерев показалися очеретяні дахи великої ферми зі стодолами. Чудернаки, як і Мохноступи з Засіки, та й більшість мешканців краю Топлінь, будували не нори, а будинки; отже, й ця ферма була міцно складена з цегли та обгороджена високою стіною з широкими дерев'яними ворітьми.

Коли мандрівники підійшли ближче, з-за стіни долинуло грізне гавкання, й хтось голосно гукнув: «Гей, Хвацько! Ікло! Вовчок! Вперед, дітки!»

Фродо й Сем так і заклякли на місці. Пін спокійно крокував собі далі. Ворота розкрилися, й три здоровезних собаки вистрибнули просто на них з лютим риком. Піна вони неначе не помітили, але Сем був змушений відскочити до огорожі, коли двоє собак, на вигляд — справжні вовчиська, заходилися обнюхувати його, відповідаючи гарчанням на кожну його спробу ворухнутися. Найбільший та найзліший з трьох став перед Фродо, ощиривши зуби та рикаючи.

У воротах з'явився присадкуватий кремезний гобіт з круглим червоним обличчям.

— Здоровенькі були, панове! А хто ж ви такі та чого вам треба, скажіть-но мені, будь ласка?

— Добридень, пане Чудернак! — сказав Пін.

Фермер придивився уважніше й широко, посміхнувся:

— Еге, та це ж наш Пін — тобто, вибачайте, пан Тук! Куди це ви подівалися? Добре, що я вас упізнав! А то я звелів своїм собачатам кидатися на будь-якого чужинця. Дивні справи тут діються, — сказав він, похитуючи головою. — Звичайно, Ріка близько, різний люд вештає, але такого чужинського чужинця, як нині, я ще зроду не бачив. Відтак я все зроблю, аби тільки він тут знов не з'явився!