Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Живий твій воєвода, — Сивий стояв поруч і вертів у руках підібраний ним предмет — при світлі місяця тьмяно зблиснула сталь. — Наслідили тут… Молочне цуценя розбереться! Упізнаєш клинок?
Марта нарешті роздивилася, що їй показує мірошників син.
— Наче Михалова, — розгублено мовила вона, взяла в Сивого загублену дагу й приклала до щоки холодну чашку гарди. — Точно не скажу, але якщо так — Михалек із власної волі зброю ніколи не кинув би!
— От і я так само думаю. Відвезли воєводу. Та не з доброї волі. Тому й не підібрав залізяку свою… Вовків трохи побили, трохи прогнали, а його, бач, зв’язали й повезли.
— Живого?! — Марта аж подалася до нього, і Сивий навіть відсахнувся від несподіванки, оторопіло клацнувши зубами.
— Живого, живого! На який ляд їм мертвий?
— Куди… куди вони його повезли?! — Марта ледве не схопила свого рятівника за барки, але стрималася.
— Туди, — махнув рукою вовкулака. — До Габершлягової корчми. Куди їм ще їхати проти ночі?!
— А хто то був? Розбійники? — раптом спало на думку Марті.
— Навряд, — із сумнівом промовив Сивий. — Забагато їх як для розбійників! Чоловік з десятеро, не менше. І чоботи на всіх панські, на добрій підошві, з підківками… зі слідів видно. Ні, не розбійники це.
— Тоді хто?
— Не знаю! — озлився мірошників син. — От уже причепилася як той реп’ях — хто, куди… Не знаю я! У батька мого, мабуть, запитай — може, й скаже…
- І запитаю, — анітрохи не розгубилася Марта. — До млина вашого звідси далеко?
— До млина — палицею кинути, але ж тобі туди зась! Не для того я тебе від батькових вовків одбивав, щоб ти сама на сатанинський базар товаром з’явилася! Проведу до корчми — і щоб духу твого завтра тут не було!
— Дякую тобі, Сивий, — тихо сказала Марта, доторкнувшись кінчиками пальців до неголеної щоки вовкулака. — Дякую. А млина вашого мені ніяк не минути. Брат мій там, Яносик… ігумен тинецький. Гадаєш, його твій батько після всього живцем відпустить?
Сивий мовчки втупився в землю.
— Мовчиш? Правильно робиш. Сам знаєш: не можна Стахові Сокирі тепер абата Яна живим відпускати — вже на другий день стражники з ченцями до вас на млин заявляться. Адже йому не Ян потрібний, йому я потрібна. Отже, через мене все сталося. Ось ти, скажімо, не хочеш за чужими спинами ховатися, тому й мене від вовків вирятував! І я не хочу. Брат він мені, абат Ян! Зрозумів? Не дам я твоєму батькові Яносика через дурну Марту життя позбавляти! Не дам! Що хочеш роби: бий, проганяй, не пускай — усе одно я прийду! Через мене каша заварилася, мені нею й пектися!
І Сивий зрозумів, що жінка ця доконче зробить так, як вважає за потрібне. Отже, даремно він мчав через ліс, даремно поспішав, щоб не спізнитися, даремно зчепився на смерть із Рваним, ватажком вовчої зграї, - усе даремно.
Чи не даремно?
— Джоше, а ти біжи до корчми, виручай Михала! Я знаю, ти щось придумаєш! — Марта сама не вірила в те, що каже, але іншого виходу в неї не було. Вона мусила спробувати вирятувати Яна, але Михала кинути напризволяще теж не могла. Тож залишався Джош. Чотириногий злодій, шалапут і шахрай — може, він справді зуміє?
— Ну що ж ти, Джоше! — вона гримнула на пса, який завагався. — А потім обоє йдіть до млина. Дорогу по наших слідах знайдеш?
«Знайду», — приречено кивнув Джош. Він теж зрозумів, що Марту не відрадити ні йому, ні перевертню, та й узагалі нікому ні на цьому, ні на тому світі.
У всіх трьох на душі було так тужливо, що хотілося завити на місяць, який байдуже щулився крізь рване плетиво чорних галузок.
Джош, відбігши подалі, так і зробив.
2
Іцека Габершляга, корчмаря з корчмарів, недаремно прозваного Рудим Базлаєм, зовсім не надихала доля побратима по ремеслу Йошки Мозеля. Через якусь погану кішку, якій спало на думку вчепитися в пику… Проше пана, у личко князеві Лентовському, позбутися надійного шматка хліба на старості літ?! Нехай мої вороги цього не дочекаються!
Знаючи Габершляга, можна було повірити: не дочекаються.
Перше, що зробив Рудий Базлай, — це винищив у своїй корчмі всіляку небезпечну живність — аж до рудих, як він сам, і таких же нахабних тарганів. Останнє, як з’ясувалося, було найтяжче, майже неможливе, але Іцко це зробив — не питайте, як! Він і сам не дуже добре тямив, зробив — то й зробив.
Потім Габершляг скликав усе своє численне сімейство та півдня розтлумачував їм, як слід поводитися в тисяча ста тридцяти восьми крайніх випадках, які могла уявити розумна голова Рудого Базлая.
Сімейство кивало й робило висновки.
А ті висновки знадобилися дуже скоро. Адже якщо до тебе в корчму серед глухої ночі гамірно ввалюється з десятеро озброєних панів, під саму зав’язку сповнених шляхетського гонору, а ти щойно на власні очі бачив, як котрийсь із них тяг за конем зв’язаного чоловіка, зовсім не схожого на втеклого холопа, — ну де ви бачили холопа в камзолі та рейтузах?! Коротше, сваритися з такими гістьми буде хто завгодно, але тільки не Рудий Базлай.
Це вам не скаженими кішками пики полоскати…
Пива? — скільки завгодно: темного, світлого, зі сметаною, з корицею і кмином; горілочки? — панської на апельсинових шкурках, зусманівки з відваром лаврового листа, травнички запашної, м’ятної остудити душу; а вже про закуску не звольте турбуватися!
Усього та якнайбільше!
Непомітно кивнувши молодшій дочці, тямковитій розумниці, Габершляг невдовзі спостерігав, як неподалік від кинутого в куток бранця сама по собі постала миска тушкованої капусти упереміш із рубаною індичатиною. А оскільки руки в нещасного були зв’язані за спиною, то Габершлягова дочка, пробігаючи мимо, кожного разу непомітно клала бранцю в рот повну ложку, не забувала при цьому й про кухоль з вином.
Корчмарева запобігливість не знала меж: але, крий Боже, як помітить вельможне панство… Хоча й тоді можна послатися на бажане Богові милосердя та співчуття, ну а якщо минеться — всяке може статися, — завтра цей бранець заїде до корчми з півсотнею пахолків позаду та з вельможним панством на ланцюгах, відразу й пригадає гостинність Рудого Базлая…
Ох недаремно стирчить при вході до корчми довга тичина з віхтем соломи на кінці — давній знак притулку та веселощів для зморених і спраглих!
Ласкаво просимо, гості люб’язні!
Опівночі більша половина приїжджих голосно хропла на лавах, із головою вкрившись дорожніми кобеняками [13]; кинутий щедрою рукою гаман зігрів серце корчмаря Іцека і негайно опинився в надійному місці; бранець, як і раніше, валявся в кутку на дощаній підлозі, і кожного разу, зустрівшись з ним поглядом, Рудий Базлай бурмотав молитву — ох і вдача в пана, хоч би не наврочити! — і про всяк випадок винувато розводив руками.
А за столом, що скидався на бойовище після битви (яке, як відомо, належить мародерам), у розпалі гра в кості. Найміцніший із вельможного панства, літній вусань, за поясом у якого грізно стирчало дубове руків’я пістоля, весь час програвав двом своїм приятелям, які вже клювали носами й ледве відрізняли двійку від шістки.
Видно, підтверджувалося правило: щастить п’яним, дітям та дурням.
— Подвоюю ставки! — вигукував вусань і гупав кулачищем об стіл. — Згода?
Приятелі кивали — й запальний гравець ліз за пазуху, видзенькуючи захованими монетами.
Габершляг уже зовсім налаштувався сказати дружині та дочкам, щоб прибирали в залі (зала — голосно сказано, але Рудому Базлаю був до душі високий стиль після вдалого дня), та тут трапилося несподіване.
— Чого бажає ваша милість? — машинально запитав Габершляг того, хто зайшов до корчми, і тільки потім змикитив: новий гість — собака.
Просто собаки ніколи не заходять так шляхетно та спокійно, байдуже оглядаючись на всі боки, немов збираючись запросити вина з гарячими ковбасками; і вже аж ніяк не мала б на морді приблудного псюри красуватися справжня зневага до закляклого корчмаря.
Не встиг Рудий Базлай отямитися й потягтися по замашний шворінь, як нахабний пес велично прошествував до столу й заплигнув на лаву поруч із вусанем.
