Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (книги онлайн txt) 📗
Освіжившись як слід, Ерагон скинув штани та туніку й перевдягнувся у вбрання, що його носив на похороні Аджихада. Юнак хотів було взяти й меча, але вирішив, що це може образити товариство Ундина, тож замість нього прикріпив до пояса мисливський ніж. Потім дістав з наплічника сувій з посланням Ісланзаді, який довірила йому Насуада, і, тримаючи його в руці, замислився, куди б його краще сховати. Послання було надто важливим, щоб кинути його просто так на видноті, де документ можна прочитати або й викрасти. Утім, він не вигадав нічого кращого, ніж сховати сувій у власному рукаві. «Тут він буде в безпеці, — думав Ерагон. — Якщо тільки не вплутаюся в яку бійку. От тоді вже точно матиму великі проблеми».
Коли слуга повернувся, було близько години пополудні, але сонце вже сховалося за горами, що оточували Тарнаг. Увійшовши до зали, Ерагон був вражений тими змінами, які тут відбулись. З настанням ночі ліхтарі гномів світили на повну силу, заповнюючи вулиці теплим сяйвом.
Ундин та решта високоповажних гномів зібралися у внутрішньому дворі, де вже була й Сапфіра, яка сиділа на чолі святкового столу. Здається, ніхто з присутніх навіть не намагався заперечити драконові.
— Щось уже відбулося? — стривожився Ерагон, підходячи до Сапфіри.
— Ундин подвоїв варту й наказав перекрити вхід, — знехотя озвався дракон.
— Він очікує нападу? — роззирнувся юнак.
— Принаймні не відкидає такої можливості, — позіхнула у відповідь Сапфіра.
— Ерагоне, будь ласка, сідай-но поруч, — запросив Ундин, жестом вказуючи на стілець біля себе. А коли юнак сяк-так умостився, вождь повагом присів поруч. Решта присутніх поквапилася зайняти свої місця.
Ерагон зрадів, коли й Орик присів біля нього, натомість Арія вже сиділа за столом якраз навпроти нього. Обоє виглядали заклопотаними. Щойно хлопець зібрався пошепки спитатися в Орика про кільце, як Ундин ляснув по столу й вигукнув:
— Ігнх аз вотх!
До зали вбігли слуги, несучи золоті таці, заповнені м'ясом, пирогами й фруктами. Вони відразу розділилися по одному — один на кожен із трьох столів — і почали щедро розставляти страви.
Перед гостями з'явилися супи й тушковане рагу з різноманітними овочами, смажена оленина, довгі гарячі буханці хліба й гори медових пирогів, политих малиновим варенням. На таці із зеленню лежало філе форелі, прикрашене петрушкою, а на іншому боці маринований вугор утупився безнадійним поглядом у сирну голову, ніби мріючи повернутись назад у річку. А ще на кожному столі височів лебідь, обкладений фаршированими куріпками, гусками й качками.
Гриби були скрізь: підсмажені соковитими шматочками, покладені на голову птаха, як капелюшок, або вирізані у формі замку між потоками соусів. Їх було безліч: і білих грибів завбільшки з Ерагонів кулак, і менших, схожих скоріше на поганки, але акуратно розрізаних навпіл, так, наче хтось хотів довести їхню безперечну їстівність.
Нарешті Ерагон побачив головну страву цього розкішного бенкету — гігантського засмаженого кабана, який виблискував від соусу. Принаймні юнакові здалося, що це кабан, оскільки той був завбільшки з його коня. За несли кабана до зали аж шестеро гномів. Його ікла були довші за передні ноги, а кабаняче рило — завширшки з його власну голову. Пахощі, які розносилися від цього смаженого дива природи по всій залі, поглинали решту запахів, від чого в присутніх навіть сльозилися очі.
— Награ, — сластолюбно прошепотів Орик, — тобто гігантський вепр. Сьогодні, Ерагоне, тебе зустрічають із неабиякою шаною. Тільки найхоробріші з гномів наважуються полювати на цього кабана, тому й готують його тільки для найвідважнішого воїна. Гадаю, це високий знак прихильності до тебе.
— Ще одна унікальна тварина тутешніх гір? — так само пошепки мовив Ерагои. — А які ж інші?
— Ну, лісові вовки замалі для полювання на такого вепра, але досить спритні, аби зловити фельдуноста, — заходився перелічувати Орик. — Далі печерні ведмеді, яких ми називаємо урзхади, а ельфи — беорнами, на честь яких вони й нарекли ці гори. Хоч гноми їх так не називають. Назва цих гір — велика таємниця, яку ми нікому не розкриваємо…
— Смер вотх! — промовив Ундин, посміхаючись гостям.
Слуги негайно дістали ножі й розрізали тушу нагри, поклавши по шматкові на тарілки кожному з присутніх, окрім Арії, а Сапфірі дістався найбільший кусень поживи. Ундин знову всміхнувся, взявся за ножа й відрізав шматочок м'яса.
Ерагон поліз було за своїм ножем, але Орик схопив його руку.
— Зачекай, — прошипів гном.
Ундин повільно жував, задоволено киваючи головою, потім проковтнув шматок і сказав:
— Ільф гаухніт!
— Ось тепер можна, — сказав Орик, схиляючись над своєю тарілкою.
Ніколи ще Ерагон не куштував чогось смачнішого за це м'ясо. Воно було соковите, м'яке й надзвичайно пікантне — ніби його перед тим вимочували в медові й сидрі — ще й притрушене м'ятою.
— Дивно, як їм удалося так добре приготувати цього велетня, більшого за них самих, — спитав у Сапфіри парубок.
— Готували, гадаю, дуже довго, — відгукнулася та, смакуючи стравою.
— Це звичай, — не припиняючи запихатися, пояснював Орик, — який зберігся ще від тих часів, коли між нашими кланами було поширене отруювання. Тож господар першим куштує страву, доводячи своїм гостям, що все гаразд.
Під час бенкету Ерагон скуштував чимало наїдків, розставлених перед ним, а також устиг перекинутися слівцем з Ориком, Арією та ближчими до нього гномами. Так минуло чимало часу. Бенкет видався таким грандіозним, що, коли подали останню страву, з'їли останній шматочок і спорожнили останній келих, надворі вже споночіло.
— Тобі сподобалося? — звернувся Ундин до Ерагона, коли слуги вже прибирали зі столів.
— Усе було просто чудово, — вклонився юнак.
— Я дуже радий, — кивнув гном. — Ще вчора я наказав прибрати зайві столи, щоб твій дракон також міг пообідати з нами.
З шанобливого вигляду вождя Ерагон зрозумів, що той ставиться до Сапфіри, як до небезпечного чудовиська.
— Ми із Сапфірою дуже дякуємо тобі, — знову вклонився він до Ундина й, трохи повагавшись, таки запитав: — Але чому в нас кинули кільцем?
Між присутніми запала мертва тиша. Краєм ока Ерагон помітив, як здригнувся Орик. Утім, Арія тільки всміхнулася, ніби розуміючи Ерагонів намір.
— Кнурлагни, яких ти зустрів, — це клан із трагічною долею, — відклавши ножа вбік, похмуро мовив Ундин. — До занепаду вершників вони були найдавніші й найзаможніші з-поміж наших кланів. Але вони зруйнували собі долю двома помилками. По-перше, тим, що мешкали на сході Беорських гір, а по-друге, вони послали своїх найкращих воїнів на службу до Врейля.
У голосі вождя залунав гнів.
— Галбаторікс та його безжальні клятвопорушники по-звірячому вбили їх в Урубейні, — вів далі Ундин. — Потім вони подалися до нас, знищуючи все на своєму шляху. З того клану вижила тільки Грімсткарвлорс Анхайн зі своєю вартою. Анхайн незабаром померла від горя, а її люди назвалися іменем Аз Свелдн рак Ангуін, що означає пам'ять про втрату й помсту.
Обличчя Ерагона паленіло від сорому. Він намагався не виказувати своїх почуттів і схилив голову.
— Пізніше, — підсумував Ундин, — вони відновили свій клан за кілька десятиліть, але ще й досі прагнуть помсти. І ось тут з'являєшся ти, маючи відзнаку Ротгара на шоломі. Саме це їх образило, попри всі твої звитяги й службу у Фартхен Дурі. Тому ти й отримав кільце як прямий виклик. Це означає, що відтепер клан Сльози Анхайн буде завжди ворогувати з тобою. Вони повстали проти тебе, оголосивши своїм заклятим ворогом.
— То вони погрожують мені смертю? — сухо спитав Ерагон.
— Ні, Убивце Смерка, — заперечно похитав головою вождь, глипнувши на Ганела. — Вони не насміляться заподіяти лихо моєму гостеві. Це тут заборонено. Вони тільки хочуть, щоб ти пішов геть. Розумієш? Просто пішов геть.
Юнак мовчав, усе ще обмірковуючи почуте.
— Але, друзі мої! — підвищив голос Ундин. — Давайте більше не будемо говорити на такі сумні теми. Адже ми з Ганелом запропонували вам їжу та питво на знак щирої поваги! Хіба ж це не має значення?
