Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Яків не знав, куди йому йти і до кого, бо досі не побачив жодної живої істоти. Він боявся, що місто незабаром закінчиться. Але за рогом вулиці, що не мала таблички з назвою, зрештою, як і всі вулиці цього міста, йому нарешті стрінулась дівчина, закутана в бузкову шаль, що мітлою змітала сніг зі сходів будинку. Щось видалося йому не так, але він не знав що. Яків привітався:
— Доброго ранку!
І дівчина застигла. Вона тримала важку мітлу однією рукою, й чекала, мабуть, що він скаже ще щось, однак Яків розгубився і залишив її в тому чеканні. Він давно вже не бачив молодих жінок. Краще, аби вона сама продовжила розмову, чи бодай посміхнулась. Дівчина дивилась йому вслід і Яків відчув аж наче слабкість в ногах. Він звернув у іншу вуличку, вузьку й коротку, де знайшов криницю, оточену круглим муром із дахом, а трохи віддалік великий камінь, де нарешті зміг сісти. Він не сідав відтоді, як покинув землянку сліпого Нестора, тож був вичерпаний до краю. Під час блукань вночі, в цілковитій самотності, до голови приходили різні фантастичні думки, але тепер усе погасло. Зараз він подумав про дівчину з її дивною незґрабністю: так рухаються на землі птахи, котрі більшу частину життя літають. Його втомлені очі й мозок не могли впоратися з цим образом, відігнати його геть. «Трохи перепочину, — вирішив Писар, — а тоді піду». Йому вже не хотілося розпитувати, та й нагода стрінути тут когось із знайомих теж не тішила. Він боявся побачити подив на їхніх обличчях, бо Писарі мають пильнувати свої Ворота. Це їхня служба, на яку вони погодились. І коли вони не можуть більше служити, то повертаються у той світ. Довідавшись, хто він, люди занепокояться. «Не покидай Воріт, Писарю, — читав він у одному незакінченому каталозі, куди невідомий Писар часом записував ще й власні думки. — Пізнавай Притулок, стоячи коло Воріт». Але кожен з писарів час від часу мусив іти шукати те, чого не було біля Воріт. «Скільки ж я оце блукаю?» — намагався пригадати Яків, але раптовий сон зморив його коло криниці під засніженим дахом. За ніч вода очищалася, відновлювалась і сьогодні ще ніхто не ні дотиком, ні звуком не порушував темної спокійної поверхні води, що на такій глибині ніколи не замерзала. Знайшов Писар це місце випадково, бажаючи звернути з головної, як йому здавалось, вулиці, хоча незнайомцю важко вгадати, яка вулиця важлива для тутешніх мешканців, а яка — не дуже. Зрештою, Притулок теж не має центру, столиці, бо тут центр — усюди.
А тим часом Симеон теж мав безсонну ніч. Він чекав, що повернеться справжній Писар, а той не повернувся. Він злякався: а раптом той дізнався щось таке важливе, що перестав через це вважати себе Писарем Західних Воріт. Ненароком спалив трохи забагато дров, і ввечері вуж прокинувся, виліз із чобота, і поповз до бібліотеки, де було прохолодніше. Симеон пішов за ним із запаленою свічкою, але вуж уже встиг злитися з густою темрявою на підлозі. Зненацька Симеон відчув страх, наче за ним хтось стежить, не вуж, а хтось інший. Цим книжкам не варто надто довірятися: вони кудись кличуть і позбавляють людину душевної рівноваги. Але Симеонова рука сама потяглась до полиці і він витяг книжку, що легко подалася. І коли ніс її під пахвою, його торкнулося відчуття нереальності того, що відбувалось. Замість сну, у який чоловік збирався поринути, його чекала зустріч…
Яків прокинувся через мить, бо відчув, що примерзає до каменю, але й цієї миті вистачило, щоб із глибини його пам’яті випливла
Історія про дівчину, яка вирвалася від Смерті
Він не читав її в книжці з бібліотеки, а почув від старого індіанця, який іноді збирав коло себе товариство й розповідав усілякі байки, за що йому підносили чарчину. Джо ніколи не брав милостині, але потребував час від часу чарчини, аби кров трохи зігрілась у жилах. Ніхто ніколи не бачив, щоб він щось їв. Жив Джо у наметі, зробленому з кавалків брезенту та картону, і годі було знайти убогішого житла. Втім, на Звалищі це нікого не обходило. Людину, яка нічого не потребує, не можна вважати бідною. Дехто навіть потай заздрив старому і всі бачили в ньому чаклуна, що міг би, коли б захотів, володіти усіма земними скарбами. Правда, для Якова цей індіанець був лише прикладом безмежної самотності людини, відлученої від лісів і озер. Ось що розповів Джо.
…Жила собі дівчина, така як усі, але, як тільки вона переступила поріг юності, то стала помічати біля себе Смерть, часом у людській подобі, часом у звіриній, а інколи то був просто згусток тіні, що падав під ноги. Вона не знала, що то Смерть, але, мабуть, інші люди здогадувались, і сторонились дівчини, хоч вона виглядала, як усі. Досить скоро вона зосталась сама. Ходячи за нею, Смерть зачіпала ненароком рідних і близьких, й ті, звісно, помирали. Декому це не шкодило, бо він уже нажився на світі, а дехто ще навіть не усвідомлював конечності власного існування. Поступово дівчина стала вважати, хоча не посміла б сказати цього уголос, що Смерть забирає тих, кого потрібно забрати, у якусь країну, а тому плакати не варто, бо всі там ми колись зустрінемось. Тому вини за нею нема і Смерть обрала її просто, аби не ходити самій.
Якось дівчина побачила у лісі квітуче дерево й сіла під ним відпочити, Бджоли гули над нею, запаморочливо пахли жовто-зелені суцвіття, літали пташки. Вона була в розквіті літ і мала б нагадувати це веселе дерево, яке цвіло, бо так веліли Закони Всесвіту, але коси її вже посіклися, барви лиця поблякли, очі запали. Це їй видалось дуже несправедливим, бо, по суті, вона була лише забавкою Смерті і не могла втручатись у її справи. Чому Смерть обрала саме її, вона не відала. Чи існувала якась поважна причина, чи це був просто сліпий випадок. Сидячи під квітучим деревом, дівчина подумала, що це місце — найкраще, і що вона тут хотіла б залишитись навічно. Адже ніщо більше не пов’язувало її зі світом людей, оскільки її боялись.
— А ще, — казав Джо, — у цієї дівчини, що так непомітно зістарілась, бо не хотіла дивитись у дзеркало, щоб не зустрітись поглядом зі Смертю, була всохла права рука, бо надто часто їй доводилося закривати очі померлим.
Цю дуже просту історію, що навіть не мала закінчення, Яків наповнював власними рефлексіями і навіть колись записав на папері. Історію він приніс із собою, а от папери залишились у тому світі. Тепер, коли він сидів біля криниці, у якій вода була дуже глибоко схована, йому вдалося збагнути одну річ: Смерть хотіла виглядати привабливою в очах людей, от і обрала своїм знаряддям дівчину. І покинула її, коли та зів’яла. А він, Яків, пробував оживити мертве, йдучи по слідах. Джо не схвалив би цього.
Можливо, тільки тепер, потрапивши до цього дивовижного міста, він зрозумів, що мусить стати з Притулком одним цілим, не озираючись на той світ і на себе самого. Це злиття мусить відбутися, аби він приніс частину Притулку в той непривітний жорстокий світ. Інакше не зможе повернутися.
У Притулку немає чужинців. Можна вважати це осяянням і повернутись назад до Воріт, але Яків гостро відчув, як йому бракує зараз людей, як хочеться, щоб усе довкола ожило. Якщо в місті панує тиша, то воно або спить, або мертве.
Писар встав і заглянув спершу до криниці, а потім обдивився її довкола, міркуючи, як звідти беруть воду. Його криниця, і ті, що він бачив раніше, були неглибокі і воду брали звідти з допомогою жердини, на якій висіло відро. Тут товста мотузка була намотана на дерев’яний вал, збоку якого були дві ручки. Яків помалу почав спускати відро у криницю, намагаючись не відпустити ручки. Коли відро нарешті торкнулось води, почувся глухий сплеск. Яків витягував відро дуже довго. Здавалось, линві не буде кінця. Коли лишалось зовсім мало витків, хтось з протилежного боку вхопився за ручку, і відро вигулькнуло біля цямрини. Він підхопив його, поставив на край і аж тоді зміг випустити ручку.
— Я думав, що то Лавро, — мовив трохи здивовано старий низенький чоловік. — Ми з ним допомагаємо один одному витягнути воду. Доброго дня!
