Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Уріж лежав упоперек важливого шляху, і це його географічне положення змушувало людей докладати додаткових зусиль, аби продовжувати жити згідно приписів багатовікової свідомості, не те, що в якомусь сільці, втопленому в горах, куди не могли дістатися спокуси й блага цивілізації. Для горян долішній світ був ворожим, вони не здатні були вижити в тому густому повітрі, а тим часом їхня кров псувалась від шлюбів між кревними. Зрештою, в Європі є повно таких закутків. Хоча отець Антоній і не відповів на питання, чи фрагменти душі залишають відбитки на світлинах, Юліан не повернувся до цієї розмови. Завтра він збирався вийти з камерою коло церкви, і тому почав прощатися. Священик не чинив спротиву:

— Гарась вас відведе, бо тут легко можна заблудитись.

Наймит сидів на кухні й спав, схиливши голову на руки.

— Я й сам дійду. Не будіть чоловіка…

Але священик знав, що робить. Надворі було страх, як темно від тіні, що кидала гора на попівство. З другого боку насувався густий сад. Юліан навіть не міг зрозуміти, куди треба йти. Наймит казав ступати за ним слід у слід, і пішов, кульгаючи вперед, присвічуючи собі під ноги гасовою ліхтаркою. Трохи згодом, у блідому світлі місяця, що вийшов їм назустріч, заблищала дорога, яка обвивала цвинтар на горбку. Далі треба було йти просто [167].

— Дякую, можете вертати додому, Гарасю.

— Вже пізня година. Небезпечно.

— У вас що, тут розбійники ходять?

— Мало хто тутка може ходити! — буркнув наймит і перехрестився.

— Я сам піду. Я не чув, щоб отець Антоній казав мене провадити аж на другий кінець села. Добраніч!

— Добраніч! — трохи розгублено відказав Гарась. Йому хотілось дати чужому панові добру пораду, та подумав, що може, той не їхньої віри. Він швидко поспішив назад, намагаючись не дивитися на цвинтарні хрести.

А Юліан пішов до свого тимчасового пристановиська. Втім, ніколи не потребував власного дому, бо той прив’язав би його до себе. А коли немає дому, то й звідки взятися сім"ї? Те, як він закінчить своє життя, не надто його цікавило. Іноді здавалось, що життя триватиме вічно, як виняток з правила. Він не міг уявити власної смерті, а те, чого не можна уявити, не існує. Юліан йшов темним селом, часом трапляючи черевиком у воду, і був цілком із себе задоволений. Отець Антоній на якийсь час примирив його зі священницьким станом, поліпшивши думку про нього. Лишалася ще інтрига з дивакуватим дідичем, котрий спав удень. Можливо, він їх ще прийме.

У корчмі світилося, але Юліан туди не пішов, бо знав, що там діється. Він ніколи не фотографував п’яних людей, бо це було б нечесно. У лічницях [168] для умислово [169] хворих часом використовують дзеркало, щоб пацієнт подивився на себе збоку, однак цей метод допомагає далеко не всім. Він не фотографував також безнадійних божевільних, бо в них не було навіть душі. Можливо, від цього картина світу була неповною, проте націлювати об’єктив на людей, котрі не можуть себе захистити, вважав аморальним.

Утім, біля корчми він трохи затримався, сподіваючись, що звідти вийде Влодко. Звідкись з’явилася стара згорблена жінка і пішла просто на нього. Юліан відступив убік, бо напевно бабця була трохи підсліпувата, хоча йшла досить упевнено.

— Слава Йсу! — привітався до неї Юліан, але жінка навіть не повернула голови. Може, ще й не дочувала

Ніде вже не світилося, лише в корчмі, і далі, в панському домі. Пан дідич не спав, чому б не нанести йому візит? Юліан уявив собі, як відчиняє хвіртку і ступає на алею, всипану листям. Пес! Ну, звісно, по оборі [170] бігає лютий пес, може, й два. Але, якби вдалося заприязнитися з псом, він відчинив би двері й увійшов би до просторого передпокою з підлогою, викладеною кольоровими плитками, й побачив дворецького, що дрімає…

Юліан позіхнув і пішов швидше. Ще якісь люди стрінулись йому на темній дорозі, але ні вони не обзивались до нього, ані він до них, обачно тримаючись краю. Він подумав, як можна віднайти свою хату, коли так темно. Не інакше, як тим особливим чуттям, що ним наділені сліпі. Для нього було б жахливим заблукати в такому темному місці.

Двері зачинились за паном Болеславом. Він вийшов нині на присмеркове подвір’я, бо не падав дощ, і відразу звернув у сад, сумний, безлистий, сплаканий. Зрештою, він більше дивився собі під ноги. Посеред саду був ставок з темною, вистояною водою, наче око, яке взимку, напевно, виглядало, ніби вкрите більмом. Чиясь пуста забаганка. Болеслав обійшов ставок довкола і зупинився під одинокою старою вербою, трохи постояв, а відтак наблизився до огорожі, за якою з пагорба відкривався вид на ріку з чорним мостом. Звідти можна було бачити далеко, але за туманом усе ховалося, крім мосту, піднятого високо над водою. Він виглядав з-за огорожі як дитина, котрій заборонено виходити за межі подвір’я. Колись у дитинстві він бачив подібний сад, але дивився на нього з іншого боку паркана, і через те чужий сад видавався йому раєм. У тому саду все цвіло й цвіт опадав урочисто й смутно, наче грав роль у містерії, що звалася «Весна». А в цьому скорцюбились голі дерева, і в землі й під корою спало безліч дрібних істот, яким ніхто не зміг би заподіяти кривди. Коли випаде сніг, стане ще затишніше. Це станеться незабаром і надвечір. Несила витримати цього сліпучого снігового сяйва.

Хто бачив би зараз цього чоловіка, згорбленого, у чорному сукняному плащі, який стояв серед понурого саду, то пригадав би собі птаха, що відбився від зграї. А якби в нього не вистачило фантазії, то подумав би: не чоловік, а чорна пляма. І був би ближчим до істини. Пан Болеслав — се була чорна діра, в якій зі свистом зникає світ. Повітря згустилося довкола нього, а легкий подмух вітру приніс запах гірського снігу.

Петро вернувся розтривожений, думав, що не засне цієї ночі. Втім, завтра він побачиться з отцем Антонієм коло церкви. У хаті світилося, як вовкові в зубах, але світилося, і хлопець чекав на нього, читав старий календар, лігши грудьми на стіл. Він з острахом подивився на батька, але Петро відвів очі, щоб не зрадити своєї радості від того, що з Орком все добре. Після того, що сталося, він боявся заходити до хати, де нікого нема.

Обоє згодились на тому, що завтра підуть до церкви, а потім на цвинтар. Петро не признався, що вже був там нині бо не вважав се за справжні відвідини. То була не зовсім вдала спроба зняти тягар з душі, а мав би знати, що се не робиться скоро й легко. По вечері Петро ліг знову на лаві, а не на ліжку. Коли велика родина, то звикаєш, що на одному ліжку народжуються і вмирають, але дві смерті за півроку викликали у нього відразу до постелі. Спочатку сон не йшов до нього, Петро не міг викинути з голови слова, призначені для отця Антонія. Все-таки не був богословом, а звичайним сільським хлопом, що не міг дати собі раду з болем у серці. Він помолився, укрився ще одною веретою, бо від вікна тягло холодом, й заснув. Точніше, перебував між сном і дрімотою, коли людині часом ввижаються дивні образи і вчуваються голоси, особливо, збуреній очікуванням. Очі мав заплющені, голову втиснуту в подушку, коли до нього раптом долинув смутний спів без слів. Годі було передати ті розпач і безнадію, хіба що порівняти з чорною порожнечею, у якій не може нічого зродитися і нічого не може вмерти. Той спів заманював, притягував до себе, і було у ньому навіть щось приємне, солодке. Однак, жива душа мусила противитися тій незнаній силі, у чиїй природі було щось надлюдське й несправедливе. Петро розплющив очі й стиснув кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні. Він зрозумів, що цей спів кличе його кудись, призначений йому. «Як же так? — думав він. — Чому я мушу кудись іти? Чому — я?» Мелодія була проста, тягуча, то здіймалась догори, то сковзала вниз, наче по мокрому жолобі, повторювалась одним і тим самим голосом. Він міг заклястися, що вже колись чув її, можливо, навіть ще в утробі матері: була ніби замкнена і просилася вийти разом з тілом. Петро сів і визирнув у вікно. Там було світліше, ніж у хаті. З вікна було видно частину городу й пліт. На городі стриміли тички з рештою фасолі, яка так і не пристигла, а зразу за нею — три темні постаті. Облич він не міг розгледіти, але виглядало так, мовби ці три постаті кличуть його співом.