Озерний Вітер - Покальчук Юрко (читать книги онлайн txt) 📗
Кожна істота в Озері, у Лісі, скрізь мала свої завдання, виконувала свої, закладені Тими, що все знають, обов’язки, і так усе рухалось — злагоджено, взаємозв’язано, у погодженні.
Волин наглядав, аби не забагато поїла щука дрібної риби, аби звільнити рака, який застряг у переплетінні підводних корчів, прочищав замулену підводну дорогу до іншого озера, стежив, аби не заткало мулом підводні джерела посередині Озера, і все таке інше.
Сьогодні він цілком занедбав обов’язки, які в останні дні загалом виконувати було важко. Він утомлювався, настрій чимдалі ставав пригніченішим. Вже кілька днів Волин не бачив Царівни О, але йому здавалося, що навіть риби зараз підкорилися йому з нехіттю, і озерна робота не вдавалась йому так просто, як раніше.
Він, однак, мав за краще вважати, що то все настрій, що то минуче, хоч стан загальної розгубленості, непевності від якогось часу не полишав його.
Зараз він вийшов з хатини і сів у дворі, задивляючись, як з-за високих сосен пробивалось місячне світло, як падали у цей зарослий, запустілий дворик, де лиш його з Леою сліди виказували присутність живих істот, химерні місячні тіні.
І знову йому здалося, що сидів він вже тут, що бачив не раз, як за цими високими соснами сідає сонце у літню пору, як сутінки займають двір, заквітчується небо зорями, виходить місяць і вказує дорогу помічним блукальцям.
Так собі мислив Волин, потім пішов у хату. Тут було вже зовсім темно. Він наблизився до лежака, на який часто вкладались вони з Леею, приліг на ньому горілиць і заплющив очі. Враз здалося йому, що у стелі має бути дірочка, круглесенький отвір з півдолоні, а в ту дірочку, коли сходить повний місяць, як зараз, крізь щілину в даху ллється місячне світло, і, потрапляючи у цей круглий отвір, місячний промінь падає просто в обличчя того, хто тут спить.
І ще він подумав, що це зробила Царівна О.
А потім розплющив очі й побачив місячний промінь геть просто свого обличчя і задивувався – звідки він усе так знає про цю хату, що усе це означає, хто й куди веде його своїми чарами.
Але ця думка швидко минула, бо враз за нею виринув спогад про Леу. Пам’ять тіла сильніша за всі думки. І затремтів Волин від спогаду про щастя, і, сповнений виром почуттів, знову окутався, як вже було не раз, теплою хвилею, що народжувалась у грудях і падала униз, збуджуючи усе його єство, І розливалась по всьому тілі гарячою кров ю, захмеленою маревом кохання.
Він устав і вийшов за двері, і темінь видалася йому враз суворою, бо це була Ніч. Але він зробив крок у неї, і темінь розступилася перед ним і поступилася його поглядові, його порухові, його міці. Він таки мав ще силу, ночував це. Стряснувся, немов скинув рештки непотрібної одежі, і рушив у Ніч.
Не просто голий підліток йшов один серед лісової хащі у глупу ніч, а озерний демон Волин, Княжич Озера, рушив у пошуки відповіді на те, що його мучило, кинувши виклик звичному існуванню, рутинному плинові часу, намагаючись ствердити власну волю у виборі напрямку в лабіринтах буття і кохання.
Волин не мав жодного уявлення про те, куди йому йти але рухався вперед за тим несвідомим вказівником, який вів його безпомилково потрібними стежками. Він відчував, що йде куди слід, хоч і не знав, чому саме так.
Волин рухався у гущавину лісу вже зовсім поночі, однак, віддавна звикнувши бачити в темряві, досить впевнено відхиляв гілки дерев і посувався поміж кущами.
Та раптом дряпонув його глід, і він спитав: «Навіщо?», але глід не відповів, потім ударив його досить таки сильно поперечною гілкою старий дуб, і тут на запитання Волина не було відповіді. Коли його перечепили кілька пагінців ліщини і, збитий, він покотився в неглибокий яр, дряпаючись об старі гілки і дрібніші кущі, що росли на схилі, то втрапив якраз на їжака, аж звивши від болю, коли голки вп’ялись в його тіло.
— Ти чого? Що я тобі зробив? – вигукнув Волин до їжака. — Чому Ліс до мене злий? За що ви проти мене?
— Бо ти дурень! — сказав роздратовано їжак. — А дурнів треба вчити! Я тебе просто привів до тями. Ще «дякую» скажи, бо саме зараз і повинен будеш стерегтися... Ой! — їжак висконув і метнувся гегь, не закінчивши своєї буркітливої тиради.
Волин озирнувся. Обік нього, але ще осторонь стояла якась постать, схожа на людську. Волин підвівся. Постать не рухалась.
— Хто ти? — спитав Волин. Відповіді не було.
Він ступив крок, потім другий, і враз очі у істоти запалали червоним вогнем І освітився через них усміхнений оскал видовженого людино-звірячого обличчя, що належало змієлюдині-дракону.
— Що ти хочеш від мене? — спитав Волин, не підходячи ближче, вчуваючи у світінні червоних драконових очей щось недобре.
Той мовчав мить, вдивляючись чи то у Волина, чи поза нього, не відповідаючи, а тоді раптом стрибнув угору, скеровуючись звідти на Волина, ширяючи на розпростертих у повітрі своїх перетинчастих крилах, які росли у нього з-під рук, і вимахуючи величезним хвостом, який видовжувався і ставав у нього при потребі тугим і міцним.
З пальців у нього висунулись довжелезні міцні кігті, заскреготіли і заклацали величезні, також збільшені враз зуби з пащеки людинозвіра, а хвіст, враз ніби опірений пилкою зверху, звивався і вилискував під місячним світлом, як смертельна хижоглава зброя.
Спираючись на той могутній хвіст, стрибонув він геть високо і там, розклавши крила, закружляв над Волином, і вже ніби червоне полум’я виривалось з-поміж великих гострих у два ряди зубів — це був криваво-вогненний язик змієлюдини.
Волин вивернувся, стрибнувши на дерево, — ось де придались уроки білки — схопився за гілку і вискочив на неї. Розгублений, настраханий, він, однак, почав внутрішньо зосереджуватися.
Це було схоже на герць. Тільки ж чим міг відбиватися Волин? Він не був ні лихим демоном, ні підступним. Загалом це був ще підліток, який не знав своєї сили вповні.
Розпаляючись, дракон зробив коло в повітрі, замірився в дерево, на якому сидів Волин, і важким спадом ринувся вниз.
Однак Волин уже знайшов гілку на іншому дереві й перескочив туди.
Дракон люто вдарив зазубреним хвостом по дереву, аж усі гілки злякано затремтіли і затріщали, та не зачепив Волина а тільки від невдачі розлютився так, що вся драконова пащека стала ніби вогненною. За мить уже справді вогонь виривався з горлянки, жахно було дивитись на нього.
Але Воликові було не до розглядин. Наступного дерева він не міг сягнути. Дракон не випадково приловив його в ярку, бо у долині, куди скотився Волин, росло усього кілька дерев, а далі були кущі, і лише на косогорі знову починався Ліс.
Туди б сягнути Волинові. Але не дострибнути.
Він напружено думав. Часу було обмаль, бо дракон уже вивершував нове коло, заміряючись в інше дерево, на яке перестрибнув Волин, і вочевидь розуміючи, що з цього дерева Волин не втече.
Рішення прийшло враз. Волин скочив із дерева на землю і став проти дракона. В ту мить, коли людозмій був зовсім поряд і вже роззявляв вогненну пащеку так, що вона стала разів у три більшою за саму голову і, здавалося, могла захопити всього Волина, хлопець простер руки вгору, напружуючи силу. І враз водяна стіна перепинила людозмієві шлях. Втрапивши у стіну з води, він зашипів, як залите водою вугілля, і враз опав на землю, закривши руками голову, ще за мить увібрав у себе хвіст і крила, зменшилась його голова, і вже щось схоже на звичайну людську постать лежало на землі, охопивши руками голову, майже безпорадне.
Що саме сталося з людозмієм, Волина аж ніяк не цікавило. Він метнувся вгору і, важко дихаючи від напруження, від зусилля, яким переніс до Лісу частину озерної води, що загасила шал людозмія, почвалав Лісом далі.
«Ось воно, — думав Волин, — те, про що казала Царівна О. Ліс проти мене, більше того, цей лютий вихват людозмія — ознака того, що нападатимуть ще. Але ж не увесь Ліс проти мене — їжак-бо попередив мене своїми колючками, ще й бурчав, що я дурень... У чомусь я таки дурень, не так себе поводжу, бреду навмання в невідоме, можливо, йду на свою загибель! А якщо я не можу загинути, то Ті, що все знають, перетворять мене на щось маловартісне у нашому світі. І вже ніколи не спізнати мені відтоді ні втіх, ні пристрастей, якими живуть демони в людській подобі, як-от Перелесник, чи Царівна чи жив дотепер я...»
