Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина (читаем книги txt) 📗
Я ще не встиг доїсти каші, як старий прибіг до мене з оберемком якоїсь одежі, й нічого не кажучи потягнув мене до діжки з водою, щоб я вмився, і перебрався, бо князь згадав за мене.
— Видиш, що я казав? — повторював він, допомагаючи мені привести себе до ладу. — Сам князь велів, як тільки збудився, тебе привести!
Він перехрестив мене, шепнув на вухо, що князь любить смілих, втім, я знав це і без нього, а тоді віддав до рук похмурому й нетерплячому боярину, котрий повів мене до княжого терема.
Князь Лев Данилович видався мені не таким пишним, як тоді на дорозі, серед тьмяного весняного краєвиду. Був убраний в щось темне, рухи мав якісь мляві, а очі втомлені.Зате покій був прибраний коштовними килимами й свічниками. Мою увагу одразу привернув поставець з книжками. Я ще стільки не бачив книг. Князь одразу перейшов до справи:
— Ну, отроче, розкажи, що ти там увидів у підземеллі?
Я відповів безпечно:
— Чотири смерті, князю.
- І ти лишився живий? Як се тобі вдалося?
Він був перший, кому я розповідав про свою пригоду.
— Бо то не мої смерті були, князю, а хлопів з Бусовиськ: по одній на кожного. Своєї смерті я ще не знаю.
— Хіба ти можеш відгадувати чиюсь смерть?
— Не знаю, я ж не ворожбит.
— Але ж Ворожбит привів тебе до монастиря. Ти знаєш, що він згорів у себе в хаті?
— Еге ж, згорів! — не витримав я. — Такі не горять!
— Виджу ти знаєш більше, ніж я! Може, розкажеш?
— Ні.
— А чому? — здивовано підняв брови князь. — Що, то така страшна тайна?
Я опустив голову.
— А як тебе змусять?
— Витерплю.
— О, з тебе був би добрий вояка! Але нехай воюють ті, хто має простішу голову. Чи ти знаєш, хлопче, що таке бути слугою Купця з Добромиля? Не знаю, що досі тебе берегло в Спасівському монастирі…Ні, знаю вже! Твоя посмішка, від якої всередині в людини все перевертається від жалю. Але, якби я не нагодився вчора, тебе, небоже, злапали б, і перевірили, чи ти не малий опир. А, як відомо, з малого опиря виростає великий. Слухай, то правда, що опирі живуть вічно?
— Не знаю. Я не знаю ще, хто я, але не думаю, щоби був опирем.
— Чого так не думаєш?
— Мене опирі бояться.
— Отже, — зробив висновок князь, — ти мав би бути навіть сильніший за опирів. Цікаво….
— Я люблю читати. Вже трохи вмію., - сказав я трохи не до ладу.
Але князь пропустив це повз вуха. Можливо, тому, що кожен здатний навчитися читати, але приспати цілий монастир? Видно, отець настоятель розповів і про це, бо князь впер у мене свій пильний погляд і мовив:
— У монастирі тієї ночі чули ангельську музику, але потім виявилось, що це диявол вирішив благочестивих отців приспати, аби відвернути їх від молитов про спасіння невинного отрока Сильвестра.
— Зате чотири смерті заснули.
— Не богохульствуй! Ти сам чув сю музику?
— Я ж був під землею. Там уже нічого нема. Тільки хай не посилають туди більше копачів з Бусовиськ, бо вони нечисті.
— Ага, я дещо чув за це. Думаєш, легко знайти робучі руки, коли стільки років воюємо? Мій отець, князь і король Даниїл, сорок літ воював і я стільки ж…
— Нехай вої копають.
— Мої вої, якби вчули твої слова, то посікли би тебе на капусту, а проти мене збунтувались. То не їхнє ремесло — рити землю. Вони мають люд боронити. Так що забудь ці слова, чув? Я над сим поміркую. Ну, тепер покажи свої чари!
— Які чари?
— Ти хоч малий літами, але хитрий. Що це в тебе у рукаві?
— Сопілка.
— Ага. Ну, то заграй мені на сопілці.
Я, дурний дітвак, щоб він не мордував мене, заграв те, що вмів: свою колискову. Побачу, що князь почне дрімати, перестану. Та й жодних чарів я не знав. Проте князь навіть оком не кліпнув. Посміхнувся і сказав:
— Гарно. Нагадав ти мені час, коли я був невинний і чистий.
Тоді я зрозумів, що не всі засинають від моєї музики. Про ту, що чув у підземеллі,я боявся навіть згадувати. Хоч мені й кортіло її відтворити. Але для цього треба піти кудись далеко, де нема людей. А третя пісня ще мала прийти до мене. Вона мусила веселити серце. Я вірив, що така музика існує, як існують світло і темрява, жар і холод.
Хоч я й навіяв князю приємні спогади, він був трохи розчарований.І, перш, ніж відпустити мене, мав знайти для мене якесь місце серед своєї челяді, або прогнати, у що я не дуже вірив. Він гукнув стражника, котрий мав стояти за дверима, але ніхто не з’явився.
— Що таке? — здивувався князь. Гукнув голосніше. Знову нічого.
У мене з’явилось лихе передчуття.
— Піди подивися, де мої слуги!
Я виглянув за двері. Два велетні-охоронці сповзли на підлогу й солодко спали, правда, не випустили з рук мечів.
— Вони заснули, князю, — сказав я правду.
— Як заснули?!
Князь схопився зі свого пишного сідала й вискочив у сіни, і завмер від побаченого. Тоді побіг далі, а я за ним. Уся челядь, що прислуговувала йому в теремі, теж спала. Хто де. Якби не хропіння й щасливий вигляд кожного князівського слуги, можна було подумати, що вони мертві.Зате на подвір’ї все було гаразд. Люди були трохи млявими, однак кожен продовжував робити свою справу. Тоді ми з князем вернулись назад.
— Розбуди їх! — наказав він.
— Я не вмію.
— Розбуди!
Я поторсав стражника за плече, тоді смикнув за руків’я меча. Той щось пробурмотів, випустив меч, і перевернувся на другий бік. А князь затягнув мене всередину покою і почав мною трясти:
— Хто тебе навчив цього, вилупку? Ворожбит чи Купець з Добромиля?
Я видушив з себе:
— Я…сам придумав.
— Такого не придумаєш! — гаркнув князь. — Господи, помилуй! Та я цих горе-вояків пошлю чистити гній з-під корів і рити підземний хід. А якби зрада?
Видно, він дуже боявся зради, бо аж лице пополотніло.
— Вони не винні, - сказав я і, вирвавшись з його рук, відступив за стіл. — Вони скоро прокинуться, бо пісня була коротка.
— Я їх уб’ю! А тебе…Ти знаєш, що роблять з опирами?
— Я не опир! Не опир, не опир…
Від страху, що мені можуть відрубати голову, як Купцю з Добромиля, я заплакав.
Князь почав ходити довкола стола, а я намагався дістатися дверей. Очі в нього чомусь щохвилі мінялись. Спершу були сиві, потім зелені, а далі чорні як вугіль. Він думав. Можливо, не тільки про те, як вийти з цієї скандальної ситуації.Я не насмілився втекти. Від долі не втечеш. Раптом князь спинився й тихим голосом спитав:
— А ти міг би приспати ворожу рать? Тоді ми б усіх перебили.
Мені стало гидко. Я й слухав і читав Євангеліє, де сказано, що люди мають любити одне одного і «Не убий».Як же це убивати сплячих?!
І я відповів крізь сльози:
— Може, й зумів би, але не хочу! То не по-християнськи.
Та князь знову почув те, що його цікавило, проігнорувавши моє пояснення:
— Ти ж тепер мій слуга, чи забув? Що повелю, те й зробиш. Не бйся, матимеш усього вдосталь. Найперше я тобі сап’янці справлю…Хочеш сап’янці?
Якби він сказав, що пустить мене до книжок, це була б велика спокуса для мене. Бо слуга повинен слухатися пана і не відповідає за свої вчинки. Але згадка про сап’янці відчинила вікно в моїй пам’яті: я побачив купця, як той кидає червоні сап’янці заплаканому отроку за те, що скривдив його. Видно, Купець з Добромиля був щедрим і жалісливим, тоді як мої сльози князя не зворушили і він вирішив скористатись з мого дару, зробити мене спільником убивства.
Я похитав головою:
— Не хочу!
Видно, він зрозумів, що я не ласий до взувачки. Зрештою, я ходив босий, тільки взимку надягав якісь постоли, завжди завеликі на мою ногу.
Князь підійшов ближче і я відступив крок назад
— Чому ти не хочеш мені допомогти, своєму князеві?
— Я вбивати не хочу.
— Але ж се таті, розбишаки, нехристи. Вони край наш плюнлрують, маленьких діток на списи настромляють…Хіба тобі не жаль наших людей?
Це був вагомий, політичний, аргумент, на який я б не знайшов слів, щоб заперечити. Проте я не відчував себі їхнім. У мені текла інша кров. Може, якби я звідав ласку від тих двох чоловіка й жінки, яким мене позичив Купець, то б ставився до тутешніх людей, як до своїх. Один Купець з Добромиля повівся зі мною по-людськи, хоч і був опирем. Я не звільнився у нього зі служби. Тому сказав, хапаючись за соломинку:
