Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
І довго потім розповідали пастухи Бескидів один одному, як старий князь Лентовський став однооким, як княжич Янош зі сказу ледь не зарубав корчмаря Йошку, і лише спритні ноги врятували того, коли горіла корчма, підпалена гайдуками Лентовського, а старий князь, притискаючи до розідраної очниці закривавлений плат, рикав надірваним голосом:
— Паліть! Усіх паліть, сучі сини!.. О, пся крев…
Про жінку та її собаку не згадав ніхто.
2
— Не могла я інакше, Джоше… ніяк не могла. Адже ти й сам злодій, ти маєш мене розуміти…
Ніч застала жінку з собакою в дорозі, але одновухий пес миттю звернув з битого шляху та неквапливо потрюхикав до лісу — а жінка спокійно пішла слідом за ним, чимраз далі заглиблюючись у чагарник, що густіє, мов із кожним кроком петляла поміж поодиноких білих стовбурів беріз. Так сліпий простує за надійним, не раз перевіреним поводирем, так ходять за матір’ю чи за коханцем, так ходять, не роздумуючи та не сумніваючись.
І справді: не встигло ще остаточно стемніти, як вони дійшли до вівчарського куреня — добрячого, щільно застеленого свіжими гілками, із вигорілим кострищем посередині, над яким на довгому ціпку, причепленому до двох поперечних жердин, висів закіптюжений казан. Жінка заходилася коло багаття, їдкий дим незабаром заповнив курінь, з явним наміром прокоптити незваних постояльців до кінця їхніх днів, а пес злився з лісом, і тільки зрідка світилися поблизу його насторожені очі.
За весь цей час він не видав ні звуку, наче був німий.
Та й жінка мовчала, відколи вони залишили злощасну корчму Йошки Мозеля. Мовчки йшла вона по дорозі, мовчки пробиралася між стовбурами, мовчки розпалювала багаття та розбиралася з убогими припасами, добутими з полотняної дорожньої сумки з нашитими поверх смугами дубленої шкіри. Вівчарський курінь, а він звик до гомінких, балакучих людей, які горланили пісні та далеко за північ лякали одне одного страшними казками, здивовано дослухався до тиші. Тож коли легкий нічний дощ зашарудів і захлюпав по лісі, проганяючи тишу, то куреню стало спокійніше від цих затишно-шепітних звуків.
Листя здригнулося, піддалося мерзлякуватій ласці крапель, глибоко в землі грибниця започаткувала таємне таїнство народження гриба, переполошенно зацокала самотня вивірка в кроні вікового бука, і багаття, догоряючи, слабко висвітило всередині куреня дві притулені одна до одної тіні: людську й нелюдську.
— Не могла я інакше, Джоше… ніяк не могла. Адже ти й сам злодій, ти мусиш мене розуміти…
Відкіля мені було знати, що молодий княжич на батька рідного заміряється? Ти, Джоше, теж не завжди знав, що поцупив, але ж таки цупив, га!
Отакі були перші слова жінки.
Пес заворушився, хрипко клекочучи горлом.
— Хватка губиться, Джоше, — посміхнулася жінка, щільніше притискаючись до великого кошлатого тіла, і було в цьому її русі щось непристойне, не схоже на просте бажання одержати якомога побільше тепла. — Пам’ятаєш, ти мені говорив: пальці кишенькового злодія ніжніші за соболине хутро! Пам’ятаєш, мабуть… Як тиждень, говорив, не полапаєш чужого гаманця, то на восьмий день і камінця із землі не підбереш — упустиш! А моя спритність — в іншому, але ж і випробовувати її частіше доводиться. Суворий був Самуїл-баца, батько мій названий, тяжко навчав, а таки усіх вивчив; одна я, дурепа, на рожен через тебе поперлася… спи, Джоше, це я так, поскиглити перед сном захотілося…
Жінка боялася зізнатися псові, що їй лячно спати. Перед заплющеними очима весь час поставало суворе лице батька… — Самуїла-турка із Шафляр, якого шафлярці прозвали Самуїлом-бацою, що на підгальському наріччі значило «Старший пастух» чи просто «Пастир». Примарний лик супився, хмурив кошлаті брови, в опуклих жаб’ячих очах пломенів гнівний вогонь, а через батьківське плече чомусь визирало, знущально погойдуючись, руде півняче перо.
Жінка вже колись бачила хвацько заламаний берет, до якого срібною пряжкою було пришпилене таке саме перо.
Якби вона могла молитися, то молилася б, щоб їй не довелося побачити його вдруге.
«Прости, батьку Самуїле, — жінчині губи беззвучно ворушилися, змушуючи одновухого пса здригатися та на мить виринати з чуйної собачої дрімоти, — прости неслухнянку… Адже знала, пам’ятала, у душі тавром випекла слова твої: „Не крадіть, діти, у диявола, бо диявол бере за правом ошуканства, але все-таки за правом; а ми просто беремо! Остерігайтеся багатьох, але не бійтеся нікого — крім Великого Здрайці [3]!“ От і вийшло так, Самуїл-баца, що твоя дурна дочка Марта, яка була грозою шафлярских хлопчиськ, біжить тепер зляканою козулею від мисливця і немає їй притулку на всьому білому світі! Ах, Джоше, Джоше-Мовчальнику, що ж ти зробив зі мною!.. Що я сама із собою зробила…»
А проте жінка, яка називає себе Мартою, все-таки заснула, їй приснився день, коли вона вперше зрозуміла недозрілим дитячим розумом, що народилася злодійкою.
Того дня вона ледве не вкрала в названого батька задоволення від пообідньої люльки.
А Самуїл-баца піймав її, як то мовиться, за руку, і потім довго реготав, роздуваючи ніздрі орлиного носа та настовбурчуючи тверді сиві вуса.
Дощ блукав навколо куреня, і Марта тісніше притискалася до теплого боку пса, що здригався уві сні.
Джошеві снився нічний ліс, гроза й людина, повішена на власному паску, прив’язаному до сволока безлюдної сторожки.
Джошеві снився він сам.
3
Майже піввіку минуло від тієї пам’ятної весни, коли розтанули сніги, і від весело зазеленілої Магурської Громади прибився в Шафляри незнайомий турок. Утім, турком прозвали його самі шафлярці за довгу, дивовижно вигнуту люльку, що вічно куліла в незнайомця в зубах, та ще за пильні смоляні витрішкуваті очі. А вже темною шкірою та пташиним носом тут важко було кого-небудь здивувати — добра половина бескидських мужиків була чорнявою та дзьобатою. Оселився гість у хаті столітнього дідуся Кшися, і всі три з половиною роки, що залишалися старому до приходу кощавої, не міг натішитися самотній Кшись своїм постояльцем, якого перед смертю назвав сином. Самі шафлярці, а вони не шпарко приймали чужинців, теж на диво швидко звикли й до прибульця, і до його імені Самуїл, такого незвичного для місцевого слуху, — а працював Самуїл-турок за трьох, на святі образи хрестився справно, пив з розумом, лаятися вмів так, що найзавзятіші лихослови щільніше натягали баранячі шапки на вуха і хмикали в кучеряві бороди, дівок без потреби не псував, а заміжні молодиці частенько бігали до лісу до мисливця Самуїла, поки їхні законні чоловіки пасли череду за Озерами.
Але дітей від турка не родилося, а на гарячому він не попадався.
Отож усі були задоволені, бо по цей бік Татрів любили мати в домі хазяйку, яка подобається іншим, — а якщо зі мною живе, то, виходить, і я не з пустобрехів.
Знову ж таки останнього тижня перед смертю дідуся Кшися, котрого в роки його молодості не раз і не двічі обирали бацою — старшим пастухом, чиє слово для решти було головніше за батьківське, Самуїл-турок безвилазно сидів у хаті, напував старого трав’яними напарами й тримав за висохлу руку, забуваючи поїсти та уриваючи клаптики сну, коли старого трохи відпускало. А після похорону вперше вирушив із шафлярськими пастухами в Косцелець, а ті, хто пам’ятав той давній випас, переказували: наче дідусь Кшись устав із труни і каркаючим голосом Самуїла-турка віддавав накази: дійних овець і кіз відправити на Крулеву гору, баранів із козлами та ярок з ягнятами тут залишити, корів — до Озер, волів зігнати в рідкий ліс над річкою…
Так і став з того дня Самуїл-турок Самуїлом-бацою.
А до незмінної люльки додалася в Самуїлових руках вівчарська чупага — мала сокирка на довгому ратищі з мідними кілечками на кінці топорища. Кожен підгальський пастух, який поважає себе, вміє в танку стрибати через свою чупагу, тримаючись руками за лезо та за сокирище, а коли здіймалася вівчарська сокирка не для розваги, а для чоловічої кривавої забави, то частенько доводилось опісля збивати домовини для невдах.
