Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (книги онлайн txt) 📗
Після цього Ерагон вирішив знайти Тогіру Іконока й дізнатися про свою подальшу долю. Але світ змінюється надто швидко — насувається нова війна. Невдовзі Ерагонові доведеться боротися зі своїм головним ворогом, підступним королем Галбаторіксом.
НЕЩАСТЯ БЛИЗНЮКІВ
Поринувши в скорботні думки, Ерагон блукав бойовищем, переступаючи через тіла загиблих і дослухаючись до жіночого голосіння, яке лунало над полем нещодавньої битви у Фартхен Дурі. Позад нього йшла вірна Сапфіра, обережно обходячи трупи. Драконова постать, вкрита блискучою лускою, була однією-єдиною яскравою плямою в тому мороці, що огорнув пристановище втікачів, яке ще зовсім недавно було таким життєрадісним.
Минуло вже три дні відтоді, як вардени й гноми билися з ургалами за право володарювати в Тронжхеймі, легендарному місті-горі, заввишки із цілу милю, розташованому в центрі Фартхен Дура, але бойовище й досі зберігало сліди жахливої трагедії. Важко було порахувати всіх загиблих, а ще важче — ховати рідних та близьких. Неподалік від поля битви палахкотіло височезне вогнище, відкидаючи зловісні відблиски на стіни Фартхен Дура. Там палили ургалів, для яких не було ані похорону, ані могил.
За якийсь час Ерагонові знову далися взнаки отримані в бою рани. Він то непритомнів, то приходив до тями, потроху оклигуючи, але жахливий біль у спині немилосердно мучив юнака. Знахарка Анжела давала йому всіляке рятівне зілля, Арія заспокоювала розмовами про щасливе майбутнє, та Ерагон усе одно страждав. Навіть Сапфіра не могла йому нічим зарадити, тільки подумки підтримуючи свого зневіреного друга.
Якось, перебуваючи на самоті, Ерагон задивився на зірки, що їх було видно крізь далекий отвір у вершині Фартхен Дура. Їх затягло темним димом поховальних вогнищ. Отже, три дні… Три дні минуло відтоді, як він переміг страшне чудовисько, три дні поспіль люди називають його «Убивцею Смерка» і вже три дні Ерагон жив завдяки допомозі загадкового Тогіри Іконока. До речі, Ерагон так і не розповів про нього нікому, окрім Сапфіри. Схоже, битва зі Смерком, а також із темними силами, які керували цією потворою, неабияк змінила світогляд юнака, хоч він і не був упевнений, що це на краще. Утім, думати про це зараз Ерагон не мав ані бажання, ані сили, відчуваючи себе виснаженим і геть нещасним.
Та й справді, події останнього часу були дуже невтішні. Навіть блукаючи бойовищем, Ерагон не знаходив очікуваних слідів перемоги, і ніщо не могло втішити серце воїна. Тривожна присутність смерті й порожнеча, а не поминальні пісні на згадку про загиблих героїв, панували навколо. Навіть смерть дядька Герроу, якого кілька місяців тому закатували ургали, не вразила Ерагона так, як побачена ним жорстокість людей, гномів та ургалів. Юнак був просто приголомшений засиллям ненависті, злості й болю. Він розумів, що єдиний спосіб урятуватися від усього цього — це почати діяти. Коли перед твоїми очима зринають пошматовані людські тіла, минуле життя втрачає будь-який сенс. Колишня віра в мирне життя здавалася тепер наївною, а покликання воїна набувало сенсу як захист від страждань рідних тобі людей.
Поринувши у важкі думки, Ерагон помітив під ногами чийсь вибитий зуб. Піднявши його й підкидаючи на долоні, він повільно обійшов разом із Сапфірою витоптане бойовище. Здалеку до них наближався Джормандер, заступник Аджихада у війську варденів. Підійшовши ближче, він шанобливо вклонився Ерагонові. Юнак по думки посміхнувся, розуміючи, що ще кілька днів тому, він би ніколи цього не зробив.
— Радий вітати тебе, Ерагоне, — мовив прибулець. — Аджихад повертається й хоче, щоб ти чекав його в Тронжхеймі. А решта вже під західною брамою міста. Тож варто поквапитись, щоб бути там вчасно.
Ерагон кивнув на знак згоди й попрямував до воріт, раз по раз торкаючись рукою Сапфіри. Аджихада не було майже три дні, впродовж яких він вистежував ургалів, котрі втекли до тунелів під горою Беор. Хлопець лише одного разу бачив його під час битви. Тоді Аджихад був страшенно розлючений, дізнавшись, що його донька Насуада порушила наказ сховатися разом з іншими жінками та дітьми. Натомість вона потайки билася пліч-о-пліч із воїнами Вардена.
Аджихада супроводжували Мертаг і Близнюки: Близнюки — тому що володарю загрожувала небезпека, а Мертаг просто хотів довести, що зможе допомогти варденам. Ерагона здивувало те, як змінилося ставлення людей до його друга. Адже той був сином Морзана, який видав вершників Галбаторіксу! І хоча пізніше Мертаг зрікся свого батька, ставши вірним другом Ерагона, йому все одно не довіряли. Утім, зараз було не до сварок. Правду кажучи, Ерагон сумував за Мертагом, нетерпляче чекаючи його повернення, аби обговорити все, що сталося за останній час.
Тільки-но Ерагон із Сапфірою обійшли Тронжхейм, вони помітили перед дерев'яними воротами невеличкий гурт людей. З-поміж них були гном Орик, котрий нетерпляче тупцяв на місці, та Арія. Біла пов'язка на руці в ельфійки світилась у темряві, кидаючи відблиск на її волосся. Арія глянула на Ерагона й Сапфіру, її очі зблиснули, але вона швидко відвела погляд і знову стала вдивлятися вдалечінь, сподіваючись побачити Аджихада.
Слід згадати, що, розбивши величезний сапфір Ісідар Мітрім, який служив за стелю в склепінні Фартхен Дура, Арія врятувала Ерагона й допомогла вбити Смерка. Звісно, це був неабиякий внесок у загальну перемогу. Але гноми були дуже розгнівані, адже Арія знищила їхній найдорожчий скарб. Вони відмовлялися прибирати уламки каменя, залишивши їх у величезній головній залі Тронжхейма. Щоразу, як Ерагон проходив повз цю зруйновану місцину, йому було дуже прикро, що перемога завдала стільки шкоди трудящому народові гномів.
Тепер же юнак і Сапфіра зупинилися біля Орика й оглянули пустирище, що лежало на багато миль довкола Фартхен Дура.
— Звідки повертатиметься Аджихад? — озвався Ерагон до гнома.
Той кивнув убік ліхтарів, встановлених біля виходу з тунелю. Юнак почав терпляче чекати разом з іншими, спілкуючись подумки тільки із Сапфірою. Зараз йому було не до порожніх балачок.
За півгодини в глибокому тунелі почувся якийсь шум, потім щось поворухнулося, і невдовзі гурт воїнів вибрався нагору, допомагаючи вилізти невеличким гномам. Один із прибульців — Ерагонові здалося, що це був Аджихад, — звів руку, і воїни вишикувались за ним у дві шеренги. За командою ватажка загін рушив вбік Тронжхейма.
Утім, вони не встигли пройти й п'яти ярдів, як позаду них, у тунелі, хтось заметушився, і з темряви почали вистрибувати дивні постаті. Ерагон примружився, намагаючись здалеку розгледіти, що ж там таке відбувається…
— Це ургали! — подумки крикнула йому Сапфіра й грізно вигнула шию. Та Ерагон уже й сам усе чудово зрозумів.
— Ургали! — скрикнув юнак, застрибуючи на дракона й шкодуючи, що залишив у схованці свій меч. Ніхто ж не чекав, що ці кляті ургали нападуть після поразки!
Щойно Сапфіра, розправивши свої блакитні крила, опустила їх униз і стрибнула вперед, набираючи швидкість та висоту, Ерагонова рана миттю дала про себе знати пекучим болем у спині. Далеко внизу до тунелю бігла Арія, майже не програючи у швидкості драконові. За нею дріботів Орик з кількома воїнами, а Джормандер кинувся назад до казарми.
Ерагон безпорадно спостерігав, як ургали атакували вояків Аджихада з тилу, бо не міг застосувати магію на такій великій відстані. Монстри скористались несподіванкою й швидко вбили чотирьох воїнів. Решта загону згуртувалась довкола Аджихада, намагаючись його захистити. Супротивники зійшлися. Залунав брязкіт мечів і сокир. Юнак побачив, як один із Близнюків змахнув рукою, з його долоні вирвався промінь, і кремезний ургал полетів сторчма на землю немов підкошений. На якусь мить юнакові навіть здалося, що загін зможе відбити напад, та зненацька в повітрі здійнялася курява, огорнувши сірою пеленою все бойовище. А коли туман розвіявся, живими залишилися тільки четверо: Аджихад, обидва Близнюки й Мертаг. Ургали з переможними криками посунули на них…
Ерагон із жахом дивився на те, що відбувалось у нього перед очима, але нічим не міг зарадити.
