Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

Через якийсь дивний збіг обставин одного ранку багато років тому – стояла благословенна світова тиша (тоді було менше гамору та більше зелені, ніж тепер, а гобіти ще водилися у великій кількості й розкошували), і стояв у дверях після сніданку Більбо Торбин, палячи надміру довгу дерев’яну люльку, яка сягала мало не волохатих пальців на його ногах (з охайно розчесаним хутром), – поруч проходив Ґандальф. Ґандальф! Якби ви чули бодай чверть того, що чув про нього я, – а чув я лише дещицю з усього того, що розповідають, – ви були б готові до будь-якої славної оповіді. Оповіді та пригоди виростали мов гриби скрізь, де ступала його нога. Він не проходив повз Пригірок довгі віки, чи не відтоді, як помер його приятель, Старий Тук, отож гобіти майже забули, як він виглядає. Востаннє він бував у власних справах у Загір’ї й Заріччі, коли всі вони були маленькими гобітенятами – хлопчиками та дівчатками.

Тож того ранку Більбо, нічого такого не сподіваючись, побачив просто собі дідугана з патерицею в руці. Він мав високий гостроверхий капелюх, був одягнутий у довгий сірий плащ, на шиї мав сріблястий шарф, поверх якого аж до пояса звисала довга біла борода, а на ногах – величезні чорні черевики.

— Добрий ранок! — привітався Більбо, не маючи на гадці нічого іншого.

Сонце сяяло, і трава була напрочуд зелена. Проте Ґандальф зиркнув на нього з-під довгих кошлатих брів, які вибивалися за широкі Криси його капелюха.

— Що ти маєш на увазі? — спитав він. — Бажаєш мені доброго ранку, чи гадаєш, що цей ранок добрий, незалежно від того, хочу я цього чи ні, чи що цього ранку ти сам почуваєшся добре, чи що цього ранку всім належить бути добрими?

— Усе разом, — відповів Більбо. — І ще це дуже гарний ранок для того, щоб викурити люльку на свіжому повітрі. Якщо маєте з собою люльку, то присядьте поруч і скуштуйте мого тютюну! Нічого поспішати – попереду цілий день! — і Більбо сів на порозі, схрестив ноги й випустив чудове сіре кільце диму, яке не розірвалось, а знялось у повітря і попливло кудись у Загір’я.

— Дуже мило! — промовив Гандальф. — Але в мене цього ранку немає часу пускати дим кільцями. Я шукаю когось, хто б узяв участь у пригоді, яку я саме влаштовую, але дуже складно знайти кого-небудь.

— Ще б пак – у цих-от краях! Ми простий тихий народ, і пригоди нам ні до чого. Від них лише прикрі клопоти і незручності! Через них запізнюєшся на обід! Я не можу уявити, що такого в них знаходять, — відказав пан Торбин, заклав великого пальця однієї руки за підтяжку і випустив друге, навіть більше, ніж перше, кільце диму. Потім він вибрав зі скриньки ранкову пошту і заходився читати, намагаючись не привертати уваги старого. Більбо вирішив, що вони з ним надто різні, й уже хотів, аби той пішов собі геть. Але старий не поспішав. Він стояв, не кажучи ні слова, спершись на патерицю и утупившись очима в гобіта, доки Більбо не стало геть-таки незручно й він не почав навіть трохи сердитися.

— Добрий ранок! — проказав він урешті. — Нам тут не треба ніяких пригод, красно дякую! Вам слід було б пошукати охочих у Загір’ї або в Заріччі, — цим він давав зрозуміти, що розмову закінчено.

— Як же багато всього ти вкладаєш у цей «Добрий ранок» – протягнув Гандальф. — Тепер ти маєш на увазі, що хочеш відкараскатися від мене і що тобі буде найліпше, коли я заберуся звідси.

— Зовсім ні, зовсім ні, ласкавий пане! Скажіть-но, чи не відоме мені часом ваше ім’я?

— Так-так, ласкавий пане – а я знаю ваше ім’я, добродію Більбо Торбине. І ти, Більбо, знаєш моє, хоча й не пригадуєш, що воно мені належить. Я – Ґандальф, і Ґандальф – це я! Це ж треба —, дожитися до того, щоб з тобою так подобрийранкався син Беладонни Тук, ніби ти продаєш ґудзики під дверима!

— Ґандальф, Ґандальф! Матінко моя! Чи не той мандрівний чарівник, котрий дав Старому Тукові пару магічних діамантових запонок, які застібалися самі собою і не розстібалися, доки їм не накажуть? Чи не той, хто не раз оповідав на вечірках такі чудесні історії про драконів, ґоблінів і велетів, про рятування принцес і несподіване щастя, що падало на голови вдовиних синів? Чи не той, хто не раз улаштовував такі незрівнянно гарні феєрверки? Я їх пам’ятаю! Старий Тук зазвичай затівав їх у ніч проти Літня! Розкішно! Вогні злітали догори, ніби великі лілеї, і гладіолуси, і китиці мімоз, зависаючи у вечірніх сутінках!

Ви мали б помітити, що пан Торбин був зовсім не такий приземлений, як йому хотілось би про себе думати, а також що він дуже любив квіти.

— Світку мій! — провадив він далі. — Чи не той це Ґандальф, котрий зворохобив стількох сумирних юнаків і дівчат, які вирушили кудись за небокрай на пошуки божевільних пригод? Усілякі дряпання по деревах у гості до ельфів чи плавання під вітрилами, плавання до чужих берегів! Гай-гай, життя тоді було таке ціка… я маю на увазі, що вам єдиному вдалося поперевертати в цих краях усе з ніг на голову. Вибачте ласкаво, але я й гадки не мав, що ви досі при ділі.

— При чому ж іще мені бути? — здивувався чарівник. — Але мені приємно, що ти дещо пам’ятаєш про мене. Принаймні в тебе, здається, залишилися добрі спогади про мої феєрверки – і це вже дарує надію. Отже, заради твого старого дідуся Тука та бідолашної Беладонни я дам тобі те, чого ти просиш.

— Вибачте ласкаво, але я нічого не просив!

— Ні, просив! Тепер уже двічі. Мого вибачення. Я даю його тобі. І до того ж зайду аж так далеко, що пошлю тебе на цю пригоду. Дуже втішно для мене, дуже добре для тебе —- а ще, цілком імовірно, й корисно, якщо ти колись упораєшся з нею.

— Перепрошую! Я не хочу ніяких пригод, красно дякую. Не сьогодні. Добрий ранок! Утім, будьте ласкаві, заходьте на чай коли тільки забажаєте! От хоч би завтра! Так, приходьте завтра! До побачення! — з цими словами гобіт розвернувся і шаснув у круглі зелені двері, зачинивши їх так швидко, як тільки наважився, щоб не здатися невихованим. Чарівники завжди лишаються чарівниками.

«Ну й навіщо я запросив його на чай?» — картав він сам себе, йдучи до комори. Він нещодавно поснідав, але подумав, що не завадило б з’їсти тістечко-друге і випити чогось після такого переляку.

Ґандальф тим часом іще довго стояв перед дверима і тихенько сміявся. Тоді підійшов ближче й кінчиком своєї патериці надряпав на чудових зелених гобітових дверях якийсь чудернацький знак. Потім попрямував геть – приблизно тоді, коли Більбо доїдав друге тістечко й уже починав думати, що дуже вдало уникнув пригод.

Наступного дня він майже забув про Ґандальфа. Він не пам’ятав би багато чого, якби не робив нотаток у спеціальній Книзі Візитів, на кшталт: «Ґандальф, чай, середа». Проте вчора він був надто схвильований, аби занотувати щось подібне.

Саме о порі чаювання несамовито закалатав вхідний дзвоник – і тоді він згадав! Він метнувся до кухні й поставив на вогонь чайник, витягнув іще одне горнятко і тарілочку, доклав на стіл зайве тістечко-друге й поспішив до дверей.

«Вибачте, що змусив вас чекати», — вже збирався сказати він, аж раптом побачив, що то зовсім не Ґандальф. То був ґном із блакитною бородою, заправленою за золотий пояс, і з блискучими очима під темно-зеленим каптуром. Щойно двері відчинилися, ґном упхався досередини, ніби на нього тут чекали.

Він повісив свого плаща з каптуром на найближчий гачок і з низьким поклоном промовив:

— Двалін, до ваших послуг!

— Більбо Торбин – до ваших! — відказав гобіт, надто здивований, аби спромогтись у ту хвилину на якісь запитання. Коли мовчати далі стало геть незручно, він додав:

— Я саме збирався пити чай – прошу, заходьте і приєднуйтесь до мене, — це прозвучало, може, трохи натягнуто, але він намагався бути гостинним. А що б зробили ви, якби з’явився якийсь непроханий ґном і без жодних пояснень розвісив свої речі у вашому передпокої?

Вони зовсім недовго посиділи за столом, а точніше – ледве дійшли до третього тістечка, коли дзвоник закалатав знову, навіть іще гучніше.