Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

— А ти водитимеш мене в театри?

— Та чи зможу я тебе втримати? — здивовано звів брови Метью.

— Мабуть, ні. — Мою уяву вже захопили нові перспективи. — А ми сходимо до Лондонської біржі? Коли там запалять ліхтарі?

— Авжеж. — Він обійняв мене і пригорнув до себе. — І до собору Святого Павла послухати службу, і до монастиря Тайберн подивитися на страту. Ми навіть сходимо до психлікарні Бедлам і поговоримо з працівниками про її пацієнтів. — Його тіло затряслося від ледь стримуваного сміху. — Господи милосердний, Діано, я перенесу тебе в часи, де буває чума, де мало побутових вигод, де немає чаю, хороших зубних лікарів, а ти питаєш, яка на вигляд Лондонська біржа вночі.

Я відсторонилася і з ентузіазмом поглянула на нього.

— А королеву ми зможемо побачити?

— Однозначно не зможемо, — здригнувся Метью і знову притиснув мене до себе. — Одна думка про те, що ти можеш сказати Єлизаветі Тюдор, а вона — тобі, змушує мене тремтіти.

— Ех, ти, боягузе! — сказала я вдруге за цю ніч.

— Ти б так не казала, якби краще її знала. Вона їсть на сніданок своїх придворних. — Метью трохи помовчав. — До того ж тисяча п’ятсот дев’яностого року ми зможемо зайнятися чимось іншим.

— Чим саме? Того року з’явився алхімічній манускрипт, який згодом потрапить у володіння до Еліаса Ешмола. Ми можемо зайнятися його пошуками.

— Тоді він буде ще цілісним, із непорушеною магією. — Я вивільнилася з його обіймів і, відкинувшись на спинку кушетки, розглядала три предмети, що лежали на кавовому столику. — Тепер я по-справжньому відчуваю, що ми здійснимо подорож у минуле.

— Та отож. Сара сказала мені, щоб ми виявили обережність і не брали з собою до минулого жодної сучасної речі. Марта зробила тобі жіночу сорочку, а мені — чоловічу. — Потягнувшись до валізки, Метью дістав звідти дві прості полотняні одежини з довгими рукавами та зав’язками на шиї. — Їй довелося шити їх вручну, хоч часу бракувало. Вони — непоказні, але ми принаймні не злякаємо тих людей, що першими нас побачать.

Він струснув сорочки, і з лляних складок випала маленька торбочка з чорного оксамиту.

Метью нахмурився.

— А це що таке? — спитав він, піднімаючи торбинку. До неї було прикріплено записку. Він розкрив її. — Це від Ізабо. «Це святковий подарунок від твого батька. Мені подумалося, що тобі захочеться подарувати його Діані. Він дещо старомодний, але чудово сидітиме на Діаниній руці».

Торбинка містила перстень, зроблений із трьох з’єднаних золотих кілець. Два зовнішніх кільця були вставлені в елегантні рукавчики, прикрашені емаллю та оздоблені малесенькими дорогоцінними камінчиками, що нагадували вишивку. З кожного рукава випиналася маленька золота рука, виконана бездоганно аж до крихітних кісток, сухожиль та малесеньких нігтиків.

А на внутрішньому кільці був величезний коштовний камінь, схожий на скло. Він був прозорим, не ограненим і мав золоту оправу з мальованим чорним тлом. Жоден ювелір не вставив би скло в такий вишуканий перстень. То був діамант.

— Йому місце в музеї, а не на моєму пальці, — заперечила я, заворожена схожими на справжні золоті рученята, і намагаючись не думати про вагу діаманта, який вони тримали.

— Моя мати колись носила його, не знімаючи, — сказав Метью, затиснувши перстень між вказівним та великим пальцями. — Вона називала його «мій перстень-ручка», бо могла писати на склі кінчиком діаманта. — Його гострий зір помітив на ньому дещо, чого не змогла помітити я. Він вправно крутнув золоті руки — і перстень розпався в його долоні на три частини. На кожному кільці було гравіювання — слова, що перепліталися на пласкій поверхні.

Ми витріщилися на крихітні літери.

— Це поезія, вірші, що їх писали як свідчення глибоких почуттів. На цьому написано: a ma vie de coer entier, — пояснив Метью, торкаючись золотої поверхні вказівним пальцем. — Старофранцузькою це означає «моє серце на все моє життя». А ось це — mon debut et ma fin — з альфою та омегою.

Моя французька була доволі гарною, щоб перекласти: «мій початок і мій кінець».

— А що на внутрішньому кільці? — поцікавилася я.

— Воно має гравіювання з обох боків. — Метью прочитав рядки, перевернувши кільце. — Se souvenir du passe, et qu’il ya un avenir. «Пам’ятай минуле, і тоді матимеш майбутнє».

— Ці рядки саме про нас. — Мені було якось дивно і трохи лячно, що давним-давно вибрані Філіпом для Ізабо вірші так актуально звучали для нас із Метью.

— Вампіри — теж такі собі мандрівники у часі, — сказав Метью, збираючи перстень докупи. Потім узяв мене за ліву руку, відвернувся, побоюючись моєї негативної реакції та спитав: — Ти носитимеш його?

Мені відняло мову, тож я пальцями торкнулася його підборіддя, повернула його лице до себе і просто кивнула. Метью сором’язливо опустив його мені на долоню. Насунувши перстень мені на великий палець до суглоба, він промовив:

— Цим перснем я тебе вінчаю, а своїм тілом удостоюю. — Його голос лунав стиха і трохи тремтів. Потім Метью вдягнув перстень на мій вказівний палець і посунув його до суглоба.

— І всіма своїми статками земними наділяю. — Перстень на мить торкнувся мого середнього пальця, а потім опинився там, де мав бути — на підмізинному пальці лівої руки. — В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. — Він підніс мою руку до рота, а погляд — до моїх очей і, торкнувшись персня холодними губами, притиснув його до моєї шкіри. — Амінь.

— Амінь, — повторила я. — Що ж, тепер ми побралися — і з точки зору вампірів, і з точки зору церкви.

Відчувалося, що перстень важкенький, але Ізабо мала рацію — він справді мені пасував.

— Сподіваюся, що ми побралися і з твоєї точки зору, — не надто впевнено мовив Метью.

— Звісно, що з моєї точки зору ми одружені. — Вочевидь, я трохи виказала своє щастя виразом свого обличчя, бо Метью розплився у щирій усмішці, яку я рідко в нього бачила.

— Подивімося, чи не прислала маман іще якісь сюрпризи. — Він знову нагнувся до валізки. З-за віка валізки з’явилася його рука, що стискала срібний значок пілігрима з Віфанії.

Жодної пояснювальної записки на ньому не було.

Годинник у парадному залі пробив десяту. Невдовзі ми мали вирушати.

— Цікаво, навіщо вона прислала мені це, — стривожено поцікавився Метью.

— Може, Ізабо подумала, що нам слід взяти з собою декотрі дорогі для тебе речі, — припустила я, знаючи його любов до цієї маленької срібної домовинки.

— Навряд чи. Тобі буде важче зосередитися на році тисяча п’ятсот дев’яностому. — Він зиркнув на перстень на моїй руці, та я стиснула пальці в кулак. Тепер він не зніме його з моєї руки, і неважливо — з тисяча п’ятсот дев’яностого року цей перстень чи ні.

— Давай зателефонуємо Сарі та спитаємо, що вона з цього приводу думає.

Метью похитав головою.

— Не треба. Не турбуватимемо її. Ми знаємо, що маємо робити — взяти три предмети і більше нічого з минулого чи майбутнього, що може стати нам на заваді. Для персня ми зробимо виняток, раз він у тебе на руці.

Він розгорнув книгу, що лежала поверх інших речей, і закляк.

— Що таке?

— У цій книзі — мої анотації, а я не пам’ятаю, що їх туди клав.

— Їй понад чотириста років. Ти міг і забути. — Та попри ці слова, я відчула, як холодні моцаки страху торкнулися моєї спини.

Метью швидко перегорнув іще кілька сторінок і різко втягнув носом повітря.

— Якщо ми залишимо ці книги в сімейній кімнаті, то чи потурбується про них будинок?

— Потурбується, якщо ми його попросимо, — відповіла я. — Метью, що відбувається?

— Поясню згодом. Треба вирушати. А ось це, — сказав він, піднімаючи книги й домовинку Лазаря, — має залишитися тут.

Ми мовчки перевдягнулися. Я зняла з себе все, залишившись, як мати народила, і злегка здригнулася, коли лляна сорочка торкнулася моїх плечей, потім — зап’ясть і опустилася аж до кісточок. Її широке горло звузилося, коли я потягнула за мотузочки.

Метью перевдягнувся у свою сорочку швидко, мабуть, тому, що свого часу звик до такого вбрання. Сорочка була йому майже до коліна, а з-під неї стирчали його довгі білі ноги. Поки я збирала наш одяг, він сходив до їдальні й повернувся з чистим бланком та однією зі своїх улюблених ручок. Швидко черкнувши кілька рядків, він склав аркуш і засунув його до приготовленого конверта.