Останній шаман - Тисовська Наталя (книги онлайн .txt) 📗
Он на полицях у шафі поруч білизна стирчить жмутом — напрасована мамою білизна, що тонко пахне лавандою: мати все тримала цю сушену квітку в жовтому мішечку, щоб приємно пахли простирадла. Орест витягнув білизну з полиці, обережно поскладав, поставив назад.
У тумбочці, де мати тримала коробки з голками й нитками, теж було все догори дриґом: ґудзики розсипалися по дну шухляди, бо кришка на коробці не прилягала щільно, а серед них заплуталися нитки й два наперстки. Орест зібрав ґудзики в коробку, порозплутував нитки. Він не хотів викликати міліцію, щоб засвідчила присутність чужака в домі: він просто хотів повернути речам первісний вигляд — такий, яким він був за материного життя.
Хованець тримався поруч із господарем і слідкував за кожним його рухом. Он Орест висуває другу шухлядку в тумбочці. Тут мати зберігала рецепти, листівки, які Орест колись писав їй із «табору праці й відпочинку», куди їх відправляли цілим класом, течку, де зберігалися вітання від колег з нагоди сорокаріччя й п’ятдесятиріччя Мар’яни Богданівни Омелянич, календарики з кумедними песятами. Всі папери були перемішані, і Орест просто вигріб їх на підлогу, аби поскладати у тій послідовності, яку він пам’ятав іще з дитинства.
На саме дно йдуть привітання й листівки, далі можна покласти календарики, далі листи від приятельки, коли та їздила в санаторій… Чекай, а це що за листи?
— Хованцю, а це що за листи? — спитав Орест у пса. Той звів на господаря очі, тоді підсунув морду до пакунку, який Орест тримав у руці, понюхав.
— Щось я цього пакунку зовсім не пам’ятаю, — мовив Орест, перебираючи жовтуваті конверти. Дивна зворотна адреса: ЖХ 358/19-3, п/о Лесной, ст. Потьма, Мордовская АССР. Орест витягнув папірець із верхнього конверта.
«Любі мої Мар’яно й Орчику!
Щиро вітаю вас із Новим роком! Перш за все, зичу вам здоров’я — щоб були мені здорові й міцні, а Орчик щоб швидко ріс і радував маму. Ще зичу вам багато-багато радості, щоб у Новому році виповнювалися всі ваші бажання, а Св. Миколай хай принесе Орчику маленького велосипеда „Зайка“.
У мене все гаразд. Я зараз працюю в травмпункті, бо лікаря тут бракує, вже майже всьому навчився. Випадки всякі бувають, але мені нещодавно дали хороших помічників, тож ми з ними викручуємося. Всі і речі, про які ти писала в минулому листі, я отримав, дуже дякую. Мар’яночко, вибач, я віддав одну теплу нижню сорочку Шурику (пам’ятаєш, я тобі писав), бо тут зараз такі морози, а в нього зовсім нічого не було. Довго писати не буду, бо треба йти. Бережіть себе!
Цілую вас міцно!»
Орест пробіг очима рядки, потім перечитав листа ще раз, уже повільніше. Він прекрасно пам’ятав свій дитячий велосипедик, чотирьохколісний, який смішно називався «Зайка». Коли в чотирьохколісного велосипедика вперше зняли два колеса, щоб чотирирічний тоді Орчик нарешті навчився їздити «насправжки», він у перший же день заїхав у бік червоному «москвичеві», облущивши фарбу, й страшенно злякався, що його насварять, але водій, вискочивши з машини, підхопив його на руки, притиснув до себе й усе вигукував: «Ти не забився? Ну, не плач, не плач, а от я тобі зараз цукерочку дам».
Орест витягнув листа із наступного конверта.
«Дорогі мої Мар’янко й маленький Орчику!
Дякую вам за книжку, яку ви мені надіслали. Мені вона дуже придалася, бо тут у бібліотеці медичних книжок майже зовсім немає, а ті, що були, я вже перечитав, тепер лікую ледь не від усіх хвороб. (Сміюся). Дуже я вас просив би мені вислати просту медичну енциклопедію, є така — в одному томі. Якби ще й „Довідник практичного лікаря“, але, боюся, ви його зараз не купите, та й усіх тих ліків, що в ньому описані, ми тут не отримуємо. Якщо трапиться якась така книжка загального плану, буду вам дуже вдячний. Як у вас справи? Ви мені в минулому листі (я отримав його 6-го лютого) зовсім про себе не написали, як ви? Орчик не хворіє? В садочку йому добре? Пишіть мені побільше.
Цілую вас міцно й обіймаю».
Орест квапливо запхнув листа до конверта, дістав наступного. Він був трохи більше пожмаканий, ніж інші, наче десь змок. Орест навіч ніби побачив довгий ряд товарних вагонів, які їдуть і їдуть під дощем, а всередині одного з них, у коричневому повстяному мішку, їде і їде лист, що його хтось дуже чекає.
«Дорогі мої Мар’яно й Орчику!
Ось уже й весна. Вітаю тебе, Мар’яночко, з 8 березня, хоча знаю, що цей лист дістанеться до вас значно пізніше. У мене все добре, навіть погода сприяє піднесенню настрою. Хоча до справжньої весни ще ой як далеко (тут вона вповні приходить десь на початку червня), все одно сонце вже активніше починає світити, тож і ми розправляємо крила й чистимо пір’ячко. На роботі в мене був капар (як каже тут один хлопець), бо прийшло поповнення, зовсім нічого не вміють, що не день, то одна-дві травми. Добре, що не тяжкі, я швидко хлопців „полагодив“. Мар’яночко, хочу тебе попросити ще про одну послугу: будь ласкава, надішли мені таку невеличку валізку, з якою часом лікарі ходять, бо в мене нічого нема, я весь свій медичний „струмент“ ношу в мішку, а це так незручно!
Я тут трошки прихворів, тіло час від часу ломить, ніби шкіру хтось із кісток обдирає, м’ясо на шматочки розриває, — навіть і не знати, що мені не так. Вдень — температура, вночі — жахи сняться. Є тут у нас один чоловік-якут, шаман. Він мене лікує. Не писатиму, що то за лікування, якщо Бог дасть і стрінемося, потім розповім. Я в нього помалу випитую етнографічні подробиці, так і здружилися. Цікава наука — не боюся цього слова — шаманство, нетрадиційна медицина. Цікава й дієва. Тому не хвилюйтеся, я вже набагато краще почуваюся.
Надсилаю вам свою фотографію — я тут із Щуриком і з нашим шаманом Мічиллою.
Цілую міцно, передавайте вітання всім знайомим».
Орест помацав конверта і зрозумів, що він не помітив фотографію, коли витягав листа: чорно-білий, не дуже якісний знімок на жовтуватому цупкому папері. З фотографії на нього гляділи троє усміхнених чоловіків, всі у розстебнутих сірих бушлатах. Посередині стояв молодий Святослав Пилипович Шапка.
Орест був певен, що Святослав Пилипович ніколи не писав матері листів, бо вона жодного разу їх Оресту не показувала, але ось вони, він тримає їх у руках… Чому мати приховувала ці листи від сина? Орест ухопив наступного — останнього — листа.
«Любі мої Мар’янко й Орчику!
Не знаю, чи ми ще побачимося з вами. Дуже дивне у нас виходить прощання — письмове. Я ніколи не гадав, що може так скластися доля, але що вже народу написано… У нас нарешті весна буяє, вона принесла спеку й комарів, жалять так, що рани лишаються, ця весна — рана в душі, коли я подумаю, як далеко ви тепер від мене. Шурик отримав із дому звістку: його жінка давно померла, майже зразу, як він дістався сюди, і тому всі його листи лишалися без відповіді. А потім до них додому приїхала його тітка: перебралася в ту хату жити, і їй поштарка віддала всі листи: вона їх не викидала й назад не пересилала, щоб Шурик довше не знав, що жінки вже нема. Їй там дуже тяжко без нього було — і на роботі тяжко, і взагалі… Тітка й написала, щоб Шурик не думав, що жінка його кинула. Такі в нас нерадісні звістки. Ось і я перечитував ваші листи, й так на душі щемко стало, так страшно! Якщо вже нам не судилося більше побачитися, то ви маєте право почати нове життя. Мар’яночко, не пиши мені більше, не наражай себе й Орчика на небезпеку. Пробач мені за все. Я певен, так буде ліпше для всіх.
Бережіть себе, мої кохані, і згадуйте мене зрідка.
Цілую й обіймаю маму Мар’яну й маленького хлопчика Орчика, тато».
Розділ XII
ВІДЬОМСЬКИЙ КОНТРАКТ
Ліна та Юрась Булочка сиділи спинами одне до одного по два боки зсунутих докупи ліжок у своєму тимчасовому притулку, де на вікнах мороз почав вимальовувати кришталеві візерунки. Посередині, в канавці між ліжками, лежав диктофон.
