Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина (читаем книги txt) 📗
Гріх було нарікати: мені було добре в тому монастирі, хоч я був навіть не послушником, а звичайним служкою. Та в моєму житті непомітно й поволі все змінювалось. По-перше, я здобув собі нове ім’я. З попереднього всі сміялись, хоч Позичений Сівач відповідав моїй тодішній суті.Ім’я давало про мене досить вичерпну інформацію, і я не мусив розтуляти зайвий раз рота. Але ченці воліли, аби я мав якесь християнське ім’я, себто Ім’я святого, хоча потім, ящо я прийму постриг, доведеться і його змінити. Мене переконали слова одного ченця, хоч і не дуже вченого: «Чуєш, хлопче, коли твоє життя змінюється, ти сам повинен змінитися. Нове життя — нове Ім’я». Я боявся хрещення, бо начувся тут різних жахливих розповідей про нечисту силу, опирів, відьом, лісових дівчат і русалок. Втім, і князі, і бояри, і простий люд, як у тому селі, де я жив досі, не раз шукали помочі у знахарів та ворожбитів, правда, лише за однієї умови: ті мали бути хрещеними. Це заспокоювало побожних клієнтів. Але я вже знав, що мій випадок набагато складніший. Мене переслідували спогади, мучили страшні сни, у яких я відбивався від відрізаної голови, котра вимагала позичити їй тіло. Врешті, мене охрестили, хоча й не знали, чи був я до того хрещений. І дозволили вибрати Ім’я. Я вподобав собі Ім’я Сильвестр, бо так звали того ченця, який дохідливо пояснив, що нове Ім’я потрібне людині, яка почала нове життя. Виявляється, життів багато, і для того, щоб перейти від одного до іншого, не конче вмирати. Такий був мій перший духовний досвід, досвід неписьменного хлопчика. Мені сподобалось також, що нове Ім’я означало «лісовий», бо я прийшов з лісу. Чернець Антоній, котрий мені це пояснив, виконував обов’язки писаря в монастирі й разом з двома ченцями переписував книги на коштовному пергаменті, бо друкарського верстата ще тоді не існувало, як і паперу.
Мене охрестили у старій дерев’яній церкві й нічого поганого не сталося ні мені, ні святій обителі. Якби я знав тоді історію своєї появи на світ, то мусив би у цьому признатися, бо Господь усе бачить і найбільше не терпить брехні. І міг би спалити іскрою Свого гніву. Не думаю, що Ворожбит і Купець з Добромиля знали про мене все, однак того, що вони знали, вистачило б, щоб замість хрещення водою я отримав хрещення вогнем.
Я вже мав історію, яку міг розповісти єпископу перемиському, котрий розв’язав дискусію між ченцями на тему:» Чи можна хрестити вдруге того, хто не знає, чи хрестили його взагалі?» Не думайте, що це так просто, навіть коли йдеться про безрідного вбогого дев’ятилітнього хлопчика. Єпископ лагідно випитав мою коротку історію. Я сказав, що мене знайшов на дорозі Купець з Добромиля і віддав на виховання простим людям на село. Потім його вбили розбійники, а мене його слуга привіз до монастиря, бо не було кому платити за моє перебування у тих господарів. Єпископ мав дихавицю і я не все розумів, що він питав мене, і це його дратувало. Як виявилося, їм треба було записати у книгу, що велася в монастирі, моїх батьків.
— Отже, ти Слуга з Добромиля, — задумливо мовив єпископ і в очах його промайнула якась іскра, видно, він дещо чув про Купця.
Хрещення принесло мені лише користь: я отримав нормальне Ім’я, сяку-таку біографію і доступ до святилища, де переписувались книги: я носив туди дрова, воду, і почав вчитися читати й писати. У тих краях не було жодної школи при монастирях. Бояри вчили своїх дітей при княжому дворі, а ченці були як не боярські діти, то священицькі, або купецькі.Потім я довідався, що мене записали як сина Купця з Добромиля, виключно завдяки доброті єпископа, бо, якби мене записали безрідним, то я поповнив би ряди монастирських холопів. Тому й дозволили мені вчитися. Ходили чутки, ніби князь Лев Данилович хоче влаштувати в нашому монастирі скрипторіум, і ліпше, аби там трудилися люди свої, що шанують і знають звичаї святої обителі. А щоб я не загордився, то до книжок мене пускали після того, як усе пороблю. Я ще й встигав дивитися на засніжений княжий замок і мріяв, що колись туди потраплю. Князь лише кілька раз на рік приїжджав до замку, однак, він був уже в похилих літах і обіцяв, що оселиться тут назовсім. Ясна річ, для монастиря се означало велику славу й добробут. Був час, коли я відчув себе щасливим, і літав мов на крилах, уявляючи собі майбутнє життя переписувача книг, бо то був найкращий спосіб пізнати книгу, вимальовуючи буквицю за буквицею, й укладаючи слова…Оскільки я не розжився навіть на малесенький шматочок вичиненої телячої шкіри, що звалася харатья, то писав на снігу, котрий був ще білішим, або просто, розсипавши рівним шаром попіл, виводив паличкою буквиці.Якось я в пориві натхнення написав слово Бог на снігу коло дровітні.Тут надійшов отець — настоятель й застав мене, коли я милувався чудовим творінням своїх рук. Він чомусь дуже розлютився і став лупцювати мене по голові, повторюючи:
— Не поминай Ім’я Боже всує!
Бив мене, а сам не знав, що йому робити зі словом., затоптати не міг, але й лишати отак на снігу також. Він задер голову до неба, наче благав сонце виглянути у розтопити сніг в тому місці.Пізніше я повернувся туди й долонею стер слово «Бог».Нічого не сталося. Я написав слово біс, і так само його витер.І знову нічого не трапилось. Тільки настоятель з тих пір мене почав ненавидіти.І до весни я вже майже був упевнений, що не залишусь в монастирі,бо ненависть настоятеля зробила моє життя нестерпним. Він знайде спосіб мене позбутись. І от я знову був позичений.
Трапилось це так. Весною князь повелів копати хід з-під церкви на Замкову гору, що всіх дуже врадувало, бо підтверджувало намір Лева Даниловича доживати віку в замку і, прийнявши постриг перед смертю, упокоїтись в крипті майбутннього храму Преображення, а ченці в разі колотнечі могли сховатись у фортеці. Звісно, князь надав поміч, і в монастир знову нагадував жвавий бджолиний вулик. Поспішали, працювали з ранку до ночі: вимуровували церкву, а вночі під нею трудились копачі. Я тішився, бо той підземний хід був теж призначений для мене: полегшував мій шлях на гору. Мені не вдалось досі побувати в замку. Я здогадувався, що ченці не хотіли, аби я впав там у око дворецькому й не став на нову службу.
Для підземної роботи найняли копачів із Бусовиськ, де хлопи були сильні, як ведмеді. Про людей з того села казали, ніби вони з яєць — зносків годували дідьків і продавали на стороні.Вони викопали добрий кусень до підніжжя Замкової гори і почалася найтяжча робота: більше доводилось бити камінь, ніж рити землю. Я приходив дивитися на копачів, бо вони були звідти, звідки й Ворожбит, котрий геть не давався чути. Проте я не насмілився їх розпитати. Але недарма то був ворожбит та ще й опир, щоб про мене забути. Прийшов до мене увісні й сказав:
— Хтів би я тебе позбутися, щоб не стримів мені скалкою в оці. Гадаєш, я не знаю, що се місце не для тебе? Ти хочеш жити на горі, а не в темній келії.Слухай мене, Позичений Сівачу! Через два дні під землею почнуть коїтися дивні речі, незрозумілі й страшні, і лишень ти можеш зарадити лихові.Звідти відкриється тобі дорога на Гору, раніше, аніж мало статися. Чекай, доки тебе покличуть…
Був у такій самій чорній киреї, як у Лука. Може, той її згубив, утікаючи від Ворожбита. А потім подумав, що у сні Ворожбит міг з’явитися в якій завгодно одежі.Та одежа одежею, але я ні хвилі не сумнівався, що станеться так, як він сказав, і принишк як миша в норі.Насправді я не хотів жити на Горі. Просто походити, подивитися, як живуть князь і бояри, вилізти на всі чотири вежі й оглянути тутешні краєвиди, а потім повернутись і стати переписувачем книг. Я ж був наляканий жахіттями, що почались тоді, як Лука підпалив оборіг, а потім став свідком розмови між Ворожбитом та відрубаною головою. Усе це нагадує якусь казку, правда, пане докторе? Але у ті часи духів було легше побачити. То вже потім їх порозганяли й переконали люд, ніби у цьому світі має право існувати лише матеріальне.
Через два дні, вранці, копачів прийшли змінити інші, й застали під землею страшну картину: четверо мертвих. Кожен з них наклав на себе руки в певний спосіб. Мене туди не впустили, а коли винесли тіла на гору, то я побачив, що один вдавився каменем, запхавши його в горло; другий настромився на держак лопати:; третій повісився на гаку, що на ньому вішали ліхтарку, а четвертий перерізав собі жили. Тепер я думаю, що Ворожбит мусив мати тут свій інтерес: хтось не догодив йому в Бусовиськах. Офіційна версія була такою: копачі збудили у глибині гори злого духа, і той змусив нещасних накласти на себе руки, бо він має доступ до серця, підточеного гріхом, і не зовсім чистого сумління. Як би вчинили побожні й мислячі люди? Найперше вони б засипали те прокляте місце землею, щоб не турбувати більше духа гори, у володіння якого влізли без дозволу, а за самогубців довго молилися б. Але вони не зробили того, бо то не була їхня воля — копати хід у горі, а княжа.І їм уже снилась славна на всю землю Перемиську обитель. Слава — це ще й багатство і найперше, убезпечення від голоду, що потинав у ті часи не лише смердів, холопів, а й ченців у бідних монастирях. Мусили догоджати вельможним і багатим мирянам. Я їх не виную за це: не всі ченці можуть орудувати мечем і стріляти з лука, а декому це й противно. Зрештою, не для того вони покинули цей суєтний і небезпечний світ, щоб чинити всупереч Євангелію.
